CARPATY

ВІТАЮ!!! ЗАПРОШУЮ ДО МАНДРІВОК ГОРАМИ І ПОЛОНИНАМИ КАРПАТ!!! Welcome to the Carpathians!!

 

                                                                       

 Але також дивина: шукати пари серед чужих, коли є свої. Десь-то він є, лісовий чоловік, виділи його. Оброслий шерстю, здоровенний, сильний, спритний до невловимості. Живе у лісах також, певно, самотою. Чому би йому не любити її, таку гарну, не заступити, беззахисну, слабку. Так у природі ведеться. Але не завсіди. Він женеться, вона уникає. Може, вона почала ближитися до людей — і він не може їй цього простити. Або ревнує і з ревнощів карає на смерть зрадницю. Бо ж тікає, ховається в людських оселях, а він знаходить і роздирає. 

Дід Мирін казав, що йшов у полонину. Велика зима впала. Вчув — щось у плаю запищало дуже: “Йой, не їж мене! Не їж мене!” А то лиш кров та й шкам. Видко, дикий чоловік з’їв бідолашну. 

 Що ж він, і сам шукаючий людського тепла, так жорстоко карає свою подругу. Може, за то, що вона здобула людської подоби — голова жіноча, ноги як у дитини, гарна, веселовида... Що вже не обросла з голови до ніг, як він. Що він нічого не має з людським породдям, а вона зводить легінів.  Розв’язати цей загудзований климак годі.І все ж: її вбивають. Розтерзують. Страчують. А вона є.

Подає тоненький голос. Із первовіку кличе. Чарує. Вже бутини давно закинуто, бо ліси вирубані мало не до послідної тріски, машини їздять на полонини, вівчарі накручують транзистори на коротші хвилі, світ зблизився, поновився, порозкривав затемнені звори, позасвічувався електричними лампами, оповився нафтогазотрубами, обснувався сучасною комунікацією, як павук на осонні. А вона є. То там, то десь там чули її, хтось видів, комусь шкоди накоїла. 

  Не пилується щезати. Бо любов не годна згинути з-поміж людей. Міліють чуття у прохолодних душах, зневіра і мамона вибиває все, окрім сегочасної вигоди, незчаста дається знати і вона. Але геть не запропащується. Десь колись вкрадається до нас у гості неждано постигає своїм двояким ликом. І тоді світ перевертається. Так повно живеться, що жадаєш вічності, а в щасливім плині вчуваються кроки смерті. Все близько, все тут, все вкупі. Як у землі. І життя дихає, зеленіє, шумує, наливається, і тлін вгамовує, спиняє: не квап, бо ти є лиш раз, один раз... Є — і вже нема. І більше не будеш. Ніколи.     СТАРІ ХАТИНКИ    

 

 

 

 






Перегляди статей
1171800
Відправити в FacebookВідправити в Google BookmarksВідправити в TwitterВідправити в LinkedIn

На сайті 529 гостей та відсутні користувачі