ВІТАЮ!!! ЗАПРОШУЮ ДО МАНДРІВОК ГОРАМИ І ПОЛОНИНАМИ КАРПАТ!!! Welcome to the Carpathians!!

 

      Історія найбільшого за довжиною села Європи                                          "Микуличин"

      Микуличин - це своєрідне гуцульське село на Надвірнянщині, яке, крім чарівної карпатської природи славилося здавна гостинність місцевих жителів, безліччю добротних пансіонатів, м'яким помірним кліматом з цілющим повітрям, добрим сполученням між містами Галичини, Буковини і Закарпаття, наявністю телеграфного і телефонного зв'язку зі світом, що й сприяло, зокрема, в літні місяці масовому приїзду сюди так званих літників з усіх-усюд, навіть з-за кордону. Я маю на увазі той час, коли Західна Україна була як 

складова Австро-Угорської імперії, а потім Польщі. Бо з встановленням радянської влади в 1939 році Микуличин втратив своє туристично-рекреаційне значення і, безумовно, культурологічне та політичне. Знаємо, що саме в Дорі, Ямній, Микуличині та Ворохті побували у свій час знамениті письменники та політичні діячі Михайло Драгоманов, Микола Міхновський, Михайло Коцюбинський, Михайло Павлик, батько славної "Січі" Кирило Трильовський, Богдан Лепкий, Христя Алчевська, Іван Франко, багато інших відомих людей і навіть їх коротке перебування в Микуличині мало незгладимий вплив на багатьох національно свідомих мешканців села. Що зобов'язує нас до історичної пам'яті про цих людей.

    Неодноразово бував у Микуличині в XIX столітті о. Софрон Витвицький (1819-1879) - український письменник, драматург, етнограф, який був парохом в Жаб'ю (терен Верховина). Він вивчав історію, географію та етнографію Гуцульщини. Підсумком його досліджень стала своєрідна "гуцульська енциклопедія" - праця "Про гуцулів", що побачила світ ще в 1863 році. В ній автор згадує і про Микуличин: "Щодо містечок, то лише Микуличин є чисто гуцульське поселення, а, наприклад, у Пістини чи Надвірній на питання про гуцулів чи бойків, звично відповідають - "ми не бойки, але ми ся пишемо до гуцулів".
     Окрасою Микуличина є пам'ятка архітектури - церква Святої Трійці (1868 р.) і дзвіниця, яка побудована значно раніше. Розпис іконостасу виконав'видатний український художник, поет і драматург Корнило Устиянович (1839-1903). До речі, одного з апостолів автор зобразив у своїй подобі, як пам'ять про себе, що веселило гуцулів. \*
     В Микуличині пройшли дитячі роки громадсько-політичного діяча Галичини Іларія Гарасимовича (народився в Биткові Надвірнянського повіту в 1853 році - помер в 1901 році). З Микуличина його шлях в науку проліг до Станіславської гімназії, а звідти - до Віденського університету. Там він познайомився з видатним вченим і політичним діячем, літературним критиком, публіцистом Михайлом Драгомановим, якого переслідував за панслов'янські демократичні погляди російський царизм. Після завершення студій, І.Гарасимович стає членом української радикальної партії, редактором Коломийського часопису «Хлібороб», на сторінках якого друкували свої прогресивно-революційні матеріали Іван Франко та Михайло Павлик.
     Влітку 1875 року в батьків І.Гарасимовича в Микуличині гостювали М.Драгоманов і громадсько-політичний діяч, економіст і соціолог, за фахом лікар - Сергій Подолинський. Як згадував пізніше Михайло Драгоманом, який приходився дядьком Лесі Українки, він накупив у Микуличині "гарних гуцульських виробів, найбільше нашийних виплетів з намиста - моду, котру мої дами-родички потім пустили на Україні, та торбочок". Ці вироби М.Драгоманов подарував своїй сестрі, поетесі і громадській діячці Олені Пчілці, матері Лесі Українки, та маленькій Лесі. В пізніші роки, вже після смерті М.Драгоманова (1841-1895), перебуваючи на відпочинку в Буркуті (1901р.), Леся Українка познайомилася з уродженкою Микуличина гуцулкою Ксенею, яка була служницею в буркутського лісничого.
     1889 року Гуцульщину відвідала молода письменниця з Великобританії шотландського походження Мері Дауї (1867-1945). Вона була зачарована гірськими краєвидами, дерев'яними будівлями, народним прикладним мистецтвом та гуцульським одягом. В 1891 році М.Дауї видала в Лондоні книгу "Дівчина в Карпатах", де описала свої враження від цієї подорожі. Цікаво, що одяг гуцулів села Микуличина М.Дауї вважала найкрасивішим, який вона коли-небудь бачила. Особливо, їй сподобалися жіночі кептарі та оздоблені постоли, які носили тоді дівчата.
     З завершенням будівництва 1894 року вітки залізниці Станіслав -Воронєнка, почав інтенсивно розвиватися Микуличин як низько гірський кліматичний курорт. Однією з перших власниць пансіонату для відпочиваючих стала Анна Бауер. Як повідомляла 1 листопада 1899 року "Газета Коломийська", у Микуличині "власні вілли збудували Красницькі і Мізевичі з міста Коломиї, Бакерові, Брюхальські, Сухопільські зі Львова та Ценський з міста Вікна". Та ж газета за 8 листопада 1899 року інформує: "Микуличин відвідав відомий польський мандрівник Тадеуш Старевський. Він зупинився в готелі Штенверга, де познайомився з художником Северином Обстом. Митець в селі малював карооких гуцулок, криниці між смереками, водоспади."

В 1901 році в Микуличині було відкрито перший український готель.

     Львівське товариство "Народна Гостинниця" арендувало в пароха о.Тадея Галайчука віллу поблизу залізничного вокзалу Директором гостинниці був Микола Заячківський. Вілла мала два поверхи, великий зал-гостинницю і вісім кімнат. Львівська газета "Діло" 20 серпня 1901 року повідомляла, що в "Народній Гостинниці" села Микуличин з 25 серпня по 20 вересня будуть приймати на останній заїзд відпочиваючих. Перед цим тут відпочивали Рудиловичі зі Львова, доктор Кос з Калуша, пані Карпачева з Углівки, Богдан Лепкий з Кракова, Василь Стефаник з Русова, І.Гаморак з Відня та пани Стики з Варшави. 
     Василь Стефаник (1871-1936) - український письменник, "поет мужицької розпуки", як називав його Марко Черемшина, перебував на відпочинку в "Народній Гостинниці" в травні 1901 року. Смерть матері та життєві клопоти, як згодом згадував В.Костащук, викликали в Стефаника депресивний стан. Однак, напоєне живицею цілюще повітря, прогулянки та цікаві зустрічі з людьми благотворно вплинули на здоров'я письменника і він відчув себе оновленим. І В тому ж таки 1901 році перебував у Микуличині письменник Богдан Лепкий (1872-1941) і відпочивав у "Народній Гостинниці". Про свої подорожі Гуцульщиною він писав так: "Не тямлю, котрого року вибрався я на прогулянку на Чорногору з В.Івасюком і Ф.Колессою. Ми йшли пралісом ціле пополуднє, вечором о 9 годині стали під Чорногорою і тут нас заскочила гірська сльота. Кілька днів довелось нам пересидіти в колибі на гуцульських харчах. Вечором, як дощ трохи устав, тягнув доглядач колиби дві ялиці, роздував ватру, ми грілися, а він оповідав нам свої гірські пригоди. Під тим враженням я написав вірш ""Ялиця". 
     Богдан Лепкий відвідував Микуличин і в 1906 році. Про це засвідчує його автограф на поштовій листівці "Микуличин. Дорога до Татарова". Декілька раз в Микуличині був Карило Трильовський (1864-1941) -відомий в Галичині адвокат і громадсько-політичний діяч, організатор славнозвісного товариства "Січ" і товариства "Українські січові стрільці", один з організаторів (з І.Франком та М.Павликом) Радикальної партії, член Української Національної Ради Західноукраїнської Народної Республіки (1918 р.). на початку XX ст. Кирило Трильовський відпочивав у "Народній гостинниці" із знаменитим гостем з Наддніпрянської України, яка була під владою російського царизму, Миколою Міхновським (1873-1924). Про цього українця-державника в ту пору говорило все суспільство, адже він був ідеологом державної самостійності України й організатором Української Народної Партії.
     Ось що писав про це сам Кирило Трильовський: "Вже не тямлю, чи 1901, чи наступного року приїхав з Коломиї з російської України відомий автор брошури "Самостійна Україна" Микола Міхновський. Пригадую, що був він одного літа на вакаціях в Микуличині на Гуцульщині, і тоді вибралися ми одного разу на прогульку. Треба було йти під якусь гору, а вже й ноги мого синка боліли і він вередувати почав. Тоді Міхновський, називаючи його "мазунчиком", взяв на руки і так виніс його на гору .
    В 1906 році в Микуличині деякий час жив один із засновників Української Радикальної партії і її голова з 1899 року, письменник і публіцист, видавець і бібліограф, улюбленець усіх гуцулів Михайло Павлик (1853-1915). Харківська письменниця Христя Алчевська(1882-1931),яка відпочивала в Яремчі влітку 1906 року, залишила свідчення про свою зустріч і знайомство з М.Павликом: "З Михайлом Павликом познайомили мене два галицькі студенти з Дори. Ці юнаки (брати Бучинські) борчі агітаційні віча в Микуличині і дідуся Павлика, що перебував там на відпочинку, мешкаючи в простій і тісненькій гуцульській хаті, бо не мав у ті часи з чого жити".
    Потрібно зауважити, що дійсно через неприхильне ставлення деякої частини Наукового Товариства ім. Шевченка до завжди революційно настроєного Михайла Павлюка він у той період втратив роботу. Письменник-демократ Осип Маковей з цього приводу залишив запис у своєму щоденнику: "Павлика мені дуже жаль..., так світ платить мудрим".
     За два з половиною кілометри перед селом Микуличином зліва від головної дороги є мальовничий водоспад Капливець. Є відомості, що влітку 1908 року тут побував видатний український письменник, публіцист, вчений і громадсько-політичний діяч Іван Франко (1856-1916). У фонді І.Франка (Київ) зберігаються фольклорні матеріали (приповідки, народні пісні та ін.), які записав його син Андрій в Микуличині та інших гуцульських селах.
     Є відомості про перебування в Микуличині Юліана Кобилянського, батька видатної української письменниці Ольги Кобилянської (1863-1942). Можливо, в Микуличині бувала і сама Ольга Кобилянська, бо тут проживала двоюрідна сестра письменниці Євдокія Боян, яка свого часу вийшла заміж за микуличанського тартачного майстра Д.Бояна. у спадкоємців цієї родини, теперішніх добродіїв Киселюків, що проживають в присілку Царина, зберігаються декілька листів Юліана Кобилянського та лист О.Кобилянської від 20 червня 1912 року.
     В кінці XIX - на початку XX століть Микуличин відвідав визначний архітектор і викладач Львівської політехніки Тадеуш Обмінський (1874- 1932). В 1916-1917 роках його призначають ректором цього вищого навчального закладу. У фондовій збірці Музею народної архітектури та побуту у Львові зберігається двотомний альбом малюнків і креслень  Обмінського, які ілюструють глибоке захоплення автора народним дерев'яним зодчеством Галичини та його всебічне дослідження. Архітектор Т. Обмінський розробив ряд таких проектів, як готель "Народний" у Львові, бібліотеки Львівської політехніки, костелу в місті Яремчі (після війни в 50-х роках минулого століття був розібраний, а з 80-х років частина костелу підпала під новозбудований торговий центр  "Яремче" більшу частину перебудовано під філію Ощадбанку), вілли в гуцульському стилі, громадські будівлі і, зокрема, гміну в Микуличині. В 1912 році в Микуличині побували майбутній престолонаслідник Австро-Угорщини Карл Франс Иосиф Габсбург, який незабаром став цісарем Карлом (1916-1918), і його дружина княгиня Зіта з родини Бурбон-Парма. В Микуличин австрійський архикнязь приїхав на запрошення знаменитого князя Ліхтенштайна, що був власником частини Карпатських лісів у цьому регіоні, і тут, в Микуличині, 22-23 Квітня 1912 року було влаштовано для гостя цісарського двору полювання на готурів (глухарів).
     На початку червня цього ж року Карл Франс Иосиф знову був у Микуличині, де мав можливість бачити в лісах цілі стада оленів. Збереглась світлина, на якій увічнено австрійського архикнязя в оточенні гуцулів з чудовими карпатських красенів.
     В тогочасних часописах Галичини розповідалось про микуличинського гуцула, який вперше в житті побачив автомобіль, у якому мандрував архикнязь Карл. Це було в Яремчі біля величного кам'яного залізничного віадука через річку Прут (міст збудовано в 1894 році, а повністю знищено німцями в липні 1944-го при відступі під ударами радянської армії). Спостерігаючи за микуличинцем, майбутній цісар Австро-Угорської імперії (між іншим, він не мав озброєних охоронців) запропонував цікавому гуцулові проїхатися по Яремчі, а потім відвіз щасливого чоловіка в Микуличин.
     В 30-х роках того ж XX ст. перебував у Микуличині знаний архітектор і фотохудожник, колишній вояк Української Галицької Армії Олександр Пежанський (1892-1972). Як і більшість галицької інтелігенції, він опинився в еміграції, де і помер. В 1992 році стараннями його дочки Дарії Пежанської, яка проживає в США, у львівському видавництві "Світло і тінь" вийшов фотоальбом "Ностальгія", де поміщено цілу низку довоєнних світлин О.Пежанського з краєвидами Микуличина. Привертає увагу світлина з написом "Микуличин: біля церкви", де на фоні дзвіниці у святковому одязі стоять два поважні ґазди.
     Микуличанські ліси, як і ліси всієї Галичини, окупаційна німецька влада підпорядкувала "Головному управлінню лісів", що знаходилося у Львові. Микуличанці-старожили пам'ятають Полотнюка-лісничого як мудрого і доброзичливого українця, який допомагав людям, чим тільки міг. Звичайно, що німці тримали постійно в полі зору всю українську інтелігенцію, яка була прихильна до свого народу, а в німцях бачила звичайних окупантів-ворогів. Фашисти це розуміли і чекали слушного моменту, щоб інтелігенцію ізолювати і знищити. Така доля спіткала і Євгена Полотнюка. В жовтні 1943 року його забрали з дому гестапівці і, як і сотні інших патріотів-галичан, ув'язнили в Станіславськрі тюрмі.

     Трагічний кінець наступив 28 листопада 1943 року, коли Євгена Полотнюка в числі інших дев'яти галичан гестапо в Станіславі відібрало з-поміж ув'язнених в тюрмі як заложників і розстріляло прилюдно не поодалік залізничної станції Ворохта за одного вбитого німецького вояка. Ось імена цих галичан - синів України: Євген Полотнюк, Степан Бучко, Пантелеймон Гайда, Степан Дем'янчук, Володимир Кіца, Микола Костик, Іван Левицький, Юрій Лучко, Василь Наливайко і Німчук Іван з села Ямна.
     Цю коротку оповідь про знаних людей, які епізодично бували колись в Микуличині, можна б продовжити. Але це не є самоціль автора. Я маю на увазі інше. Безперечним є те, що людську історію творять люди, а без знаменитих і неординарних осіб в будь-якому суспільстві не було б ніяких здобутків цивілізованого життя, а тим більше культури та духовності, які є окрасою і божественним вінцем кожної нації. ШСаме такою вічною окрасою для Микуличина та його жителів є ті люди з славетними іменами, яких за покликом серця вела їх романтична мрія і надія у цей казковий край, що зветься Гуцульщиною. То ж пам'ятаймо про це. І збагачуймося духовно зі скарбниці духу, мислі і діянь, які залишили по собі ці великі люди. 


                                                                                                    Взято з http://firtka.if.ua/

Відправити в DeliciousВідправити в DiggВідправити в FacebookВідправити в Google BookmarksВідправити в StumbleuponВідправити в TechnoratiВідправити в TwitterВідправити в LinkedInВідправити в BobrdobrВідправити в LiveinternetВідправити в LivejournalВідправити в MoymirВідправити в OdnoklassnikiВідправити в VkcomВідправити в Yaru