ВІТАЮ!!! ЗАПРОШУЮ ДО МАНДРІВОК ГОРАМИ І ПОЛОНИНАМИ КАРПАТ!!! Welcome to the Carpathians!!

 

         "ЗАКЛАД КУПЕЛЕВИЙ" у БУРКУТІ.          

    Минуло вже два дні як Леся Косач і Климент Квітка покинули Чернівці і зупинилися у Вижниці в готелі Анни Москви, який у буковинському містечку називали романтично – “дім під зеленою ліхтарнею”. Леся Українка їхала в Буркут на лікування, але на перешкоді стали дощі і невідомість про вільні місця в “закладі купелевому” у Буркуті.

    У листі до Ольги Кобилянської поетеса пише: “Дощ все такий лихий, бо не відомо, як то їхати дощем до Буркута…” Нарешті випогодилося, і 20 липня до батька П.А.Косача з Вижниці летить лист: “Завтра рано їду далі в гори. Раніш не можна було, бо не було звісток, чи є вільна квартира в Буркуті, до того ішли дощі і їхати було погано…” Але першу зупинку довелось вже зробити у Яворові. Гостей радо зустрічали Окуневські.

    Леся знала окремих членів родини ще з Києва. Адвокат Теофіл Окуневський познайомився з родиною Косачів ще у Відні, а потім у Києві, звідки походила його дружина Марія Ширецька. Ольга Окуневська чотири роки вчилася у Києві в Миколи Лисенка і там познайомилася з поетесою. Довелось візнику доплатити за несподівану затримку і заночувати.

    З Жаб’я 23 липня 1901 року поетеса напише до Ольги Кобилянської: “В Яворові ми дуже добре провели час, п.Ольга нам досить грала, і було там привітно і мило… В Яворові ми були півдня і ранок (ну, і ніч, звичайно). В Криворівні були стільки само”. У Криворівні Леся Українка з Іваном Франком радилась про видання в Галичині нелегальної літератури, про революційні зв’язки, згадували Михайла Драгоманова. Леся Українка сподобалась галицькому поету, полонила її шляхетність, ерудиція, глибоке знання літературних процесів, знання галицьких термінів. Вона широко була обізнана з творчістю В.Стефаника.

    Недовіру Каменяра викликав тільки київський студент Климент Квітка, який “рився” в книжках. Але у Буркуті він змінить підозру на милість і буде з ним співати галицькі пісні. У Жаб’ю Леся Українка з своїм другом зупинилася на Слупейці, на лівому боці Черемошу у священика-москвофіла Теодора Коржинського. Його дочка Теофіля і утримувала у Буркуті невеликий водолікувальний заклад. Вона була вдовою по священику Лакусті, який два роки тому помер у Ясенові Горішньому, де мав парафію.

    Вже пізніше гості зі Східної України довідаються про трагічну долю єдиного сина Коржинського. Він молодим закохався у заміжню гуцулку. Його походеньки до молодиці вислідив попівський слуга. Батькосвященик не міг винести такої ганьби. Він замикав на засув сина, допікав голодом і образами. Юначе серце не винесло наруги і сміху над коханням. Він незабаром застрелився, і погана слава покотилась горами про кохання попівського сина і його самогубство. Леся Українка була зачарована красою гір, лісами і гомінким Чорним Черемошем, вздовж якого вони їхали на гуцульській фірі. До батька Леся так напише про свої перші враження про Буркут: “Вчора я доїхала сюди в полудні. Тут людей мало, тут всього чотири домики в лісі. Я живу в домі лісничого з жінкою і дитиною. Всі чотири домики близько один від одного, так що люди всі в п’ять мінут збираються до столу. Їдять тут всі вкупі, хто чотири, хто п’ять раз на день. Я буду їсти п’ять раз. Тут єсть натуральна залізна шипуча вода, досить добра на смак. Доктор тут не “казенний”, сам приїжджий. І се краще, бо такому можна краще вірити. Приїжджі тут все більше русини з Галичини і Буковини. Обстановка привітна. Як я тут не поправлюсь, то вже не знаю, якого мені клімату треба. Буркут, 25 липня 1901 р.”.

    Буркут заснували ще на початку сімнадцятого століття. Він лежав на купецькому шляху до Угорщини. Звичайно, то була лісова дорога вздовж Черемошу. Але мандрівники за заморським крамом любили зупинятися у глибокій улоговині, де нуртували шипучі джерела залізної води, або, як її називали місцеві гуцули, “голодної води”. Хто пив цю воду, то діставав апетит, а раз хотів їсти, то поправлявся. Першими використали ці джерела кутські купці. Вони збудували у цій глухомані, де рукою подати до румунського кордону, два будиночки. Приїздили сюди на відпочинок влітку. Разом з цим обслуговували вірменівкупців, що постійно мандрували за товаром.

    На початку ХІХ ст. жив у Карпатах польський письменник Юзеф Коженьовський, родом з Львівщини. У 35-річному віці він відпочивав на “купелях” Буркута. Місцеві лісоруби розповіли йому про славетного опришка Антона Ревізорчука. На основі народних переказів письменник з Бродів написав чудову п’єсу “Карпатські горці”, яка згодом була в репертуарі Гуцульського театру Гната Хоткевича.

    Паломництво у гірський Буркут почалося десь на межі першої і другої чверті ХІХ ст. Про живу залізну воду довідалось не лише панство Галичини, а Поділля, Буковини та Польщі. Дороги доброї ще не було, і горами снували каравани коней, нав’ючені провізією, одягом і кухонними приборами. Сюди їхали пани з дружинами і коханками, пройдисвіти різних професій, шулери і злодії, цигани і шукачі пригод і щастя. Повз круті береги Чорного Черемошу, над проваллям зав’язували місцеві провідники очі слабохарактерним і боягузам.

    Спішили сюди втікачі від панської кривди, щоб поставити за безцінь зруб туристам. Мали від того зиск і місцеві гуцулиаборигени та полонинники. У них купували молоко, масло, бринзу, м’ясо, яйця, сир, сметану. Ночами над притихлим удень лісовим Буркутом спалахували величезні вогнища, лунала циганська музика і співи, і приїждже панство забавлялося до ранку.

    У другій половині ХІХ ст. Буркут під свою опіку взяла Львівська дирекція лісів. Вона дала розпорядження збудувати біля мінеральних джерел кілька санаторних будиночків для “повітреників”, тобто відпочивальниківсанаторників. Оплата у такому котеджі коштувала на місяць два гульдени. Окремо платили за купель і мінеральну воду. Коли стала до ладу залізнична вітка до Рахова, літувальників тут було до сотні, переважно західноукраїнська еліта та “ходачкова” шляхта.

 
   У серпні 1901 року, коли у Буркут приїхала Леся Ураїнка з другом Климентом Квіткою, “закладом купелевим” завідувала Теофіля Лакуста, яку тут називали “ґаздинею курорту”. Лікарем працював Володимир Кобринський, син Йосафата Кобринського, відомого мецената Народного дому у Коломиї. Переважно лікар протягом двох літніх місяців майже безвиїзно обслуговував санаторників і був тут разом з дружиною та сином. Сюди першого серпня прибув Іван Франко. Протягом п’яти днів він спілкувався з поетесою, ловив їй стругів, співав пісні. Климент Квітка записав тоді з голосу поета 32 народні пісні. Гірське повітря дало поштовх до творчості Лесі Українці. Поетеса ночами писала вірші. З тих далеких літ вітер-чорногорець доносить до нас поетичні рядки: “Мрія далекая, мрія минулая”, “Темна хмарка, а веселка ясна”, “Як порива мене палке бажання”…

    До наших днів збереглася унікальна поштова листівка, яка демонструвалася на багатьох виставках і надрукована у багатьох виданнях. Під краєвидом “Заклад купелевий в Буркуті” два підписи – др. Іван Франко і Леся Українка. На звороті підписи 21 особи, які на той час відпочивали в цьому санаторії. Серед них – громадсько-політичний діяч Лесь Кульчицький і адвокат Микола Міхновський, що прибули разом з Каменярем. Далі підписалися Ольга Стефанович з дочкою, її брат Теодор Коржинський, його сестра Євгенія Сохацька, Марія Ковблянська з дочкою Ольгою з Розтік, поміщик вірменського походження Богусевич з Мілієва, Богдана Левинська з Чернівець, учитель з Коломиї Теодор Рибак та його дружина Єлизавета, діти господині курорту – Ірина та Іван Лакусти, сім’я лікаря В. Кобринського, дві польки – Корчевська і Маєвська, сестра композитора М. Харжевського – М. Ласійчук, К. Квітка.

  Десятиліття, коли курортом керувала Теофіля Лакуста, було найцікавішим періодом в житті Буркута. Сюди приїжджали письменники, громадські діячі, вчені, художники. Тут до послуг відпочивальників були гарячі ванни, холодильники з льоду, майданчик для гри в кеглі. В документах значиться, що офіційно Буркут, що означає з угорського “кисле джерело”, як заклад купелевий відкрито 1875 року. Ходять легенди, що його знищили перший раз в 1849 році під час повстання Кошута. Горяни мені розповідали, що санаторний корпус згорів ще під час Першої світової війни. Але це неправда. Головний корпус пережив обидві війни і стояв до 1948 року. Перед від’їздом з Буркута Леся Українка написала листа Василю Стефанику: “Виїду в п’ятницю на Довгополе, а звідти на Вижницю. Була б дуже рада бачити вас, бо в Коломиї вже не буду. В Довгополі буду в Попеля, у Вижниці – в Москві, у Чернівцях – у Кобилянської… Буркут, 27.08.1901р.” Не судилося. Гірська ватра догоріла. Залишилися спомини, які зігрівають теплом Лесиного серця зелені Карпати.

Богдан ТИМІНСЬКИЙ

Відправити в DeliciousВідправити в DiggВідправити в FacebookВідправити в Google BookmarksВідправити в StumbleuponВідправити в TechnoratiВідправити в TwitterВідправити в LinkedInВідправити в BobrdobrВідправити в LiveinternetВідправити в LivejournalВідправити в MoymirВідправити в OdnoklassnikiВідправити в VkcomВідправити в Yaru