ВІТАЮ!!! ЗАПРОШУЮ ДО МАНДРІВОК ГОРАМИ І ПОЛОНИНАМИ КАРПАТ!!! Welcome to the Carpathians!!

 

                 ДАТА, ЯКА ВПЛИНУЛА НА ПЕРЕБІГ ІСТОРИЧНИХ ПОДІЙ

Відомо, що вперше місце знаходження  Центру Європи визначено й встановлено відповідний знак ще в 1887 році, за Австро-Угорщини. Про всі ці події місцеве населення довго не знало. А ті, хто брав участь у них (рядовий та офіцерський склад Генерального штабу Австро-Угорської армії), вже померли. Нам, дітям, які випасали худобу поблизу кам’яного стовпа, про те, що він символізує, розповів мій дід Дмитро.  Під час Другої світової війни, а відтак і у повоєнні роки, знака майже  не було видно. Він обріс зарослями та мохом й до  нього нікому не було діла. Тільки дітлахи з цікавістю  добиралися до стовпа, здирали мох і намагалися прочитати написане. Але даремно, бо надпис зроблено латинською мовою і крім "Європа” та "Австрія” ми нічого не розуміли.  А от рік, коли встановлено пам’ятний знак, нам прочитав церковний дяк Василь Томашук  - колишній капрал австро-угорського війська,  якого під час Першої світової війни погнали воювати на італійський фронт.Про стовп, що символізує Центр Європи, заговорили тоді, коли кореспонденти однієї з центральних газет надрукували статтю на першій сторінці про передового бригадира лісорубів Миколу Тулика. Бригада, яку він очолював, заготовляла неподалік ліс. Пізніше про Центр Європи з’явилася деяка інформація та перші переклади з латинського надпису на стовпі й у інших періодичних виданнях.  Окремі з авторів статей, кореспонденцій та повідомлень висловлювали сумнів з приводу знаходження поблизу с. Ділового Центру. Однак, незважаючи на суперечливі публікації в пресі, в цю місцину почали прибувати відомі діячі культури, політики, керівники урядів. Серед них і народні артисти Д.Гнатюк, С.Ротару, космонавти Рукавішніков, Аксьоненко, керівники СРСР і УРСР М.Хрущов, П.Шелест, В.Щербицький та ряд інших.У 70-80 р.р. ХХ століття, за Радянської України, поруч зі стовпом встановлено металеву стеллу, а навколишню територію облагороджено. Всі запитання було знято, коли у 1984 році у Київському видавництві "Дніпро” побачила світ книга Ф.Зубанича "Беркут – птах гірський”, а в Нью-Йорку вийшла друком наукова праця юриста В.Шандора "Закарпаття.  Історико-правничий нарис, ІХ ст. – 1920 р.” (1992 рік), в яких всесторонньо і обґрунтовано доведено, що Центр Європи знаходиться саме поблизу с. Ділового.З недавніх часів згадана територія відійшла до Карпатського біосферного заповідника. Сьогодні – це сучасно обладнаний рекреаційний куточок відпочинку. Тут встановлено стенди, на яких двома мовами (українською та англійською), вміщено завершено інформацію, котра допоможе відпочиваючим краще пізнати Рахівщину. Поруч завершено будівництво колиби в гуцульському стилі й благоустрій території.На жаль, в останнє десятиріччя минулого століття, заклопотані іншими проблемами, ми не помітили знаменну дату, а саме 100- річчя з дня встановлення  пам’ятного знака, який символізує Центр Європи. Крім бесід з дітьми, які провели класоводи Діловецької   ЗОШ, ніяких заходів з цієї нагоди не проводилося. Проте, в 1994 році, на честь 100-річчя проходження першого потягу по новозбудованій в 1894 році залізниці, у місцевій школі вчителі історії підготували науково-практичну конференцію, на які запросили нащадків будівельників-італійців, котрі оселилися в населеному пункті. Після цього форуму його учасники побували в Центрі Європи, де поклали квіти і вінки біля пам’ятного знака та залізничного моста. Хвилиною мовчання присутні вшанували пам’ять дідів та прадідів, чимало із яких померли під час будівельних робіт від епідемій холери, які час від часу спалахували, забираючи сотні життів.  Всіх тоді померлих поховано у братських могилах в Діловому, Рахові та Лазищині.15 вересня 2002 року, в рамках міжнародного свята "Форум у Центрі Європи”, на майдані біля кам”яного знака відбулася громадсько-мистецька акція "Українці світу -  єднаймося!”. У часі вона співпала з 115-ю річницею від дня встановлення стовпа, яким визначено Центр Європи. Невелику площу, де було встановлено імпровізовану сцену, заповнили представники населених пунктів Рахівщини, гості із Словаччини, Румунії, Угорщини. Учасниками акції були керівники області та району, громадсько-політичних об’єднань України та із-за кордону, представники  діаспори, депутати всіх рівнів. В ході урочистостей, в пам’ять про тих, хто в далекому минулому будував у нас дороги, мости, укріпляв камінням береги річок, звучала музика В.Моцарта, італійська пісня, українські мелодії. Адже, саме добросовісна робота тодішніх будівельників допомогла протистояти стихіям, в тому числі й останнім двом паводкам (1998 р., 2001 р.).

                         ЗАЛІЗНИЦЯ НА ЗАКАРПАТСЬКІЙ ГУЦУЛЬЩИНІ

Однією з "білих плям” в історії Рахівщини є будівництво залізниці від Ділового до Яблуницького перевалу. Тим більше, що в 1994 році виповнилося 100 років, як по ній проїхав перший поїзд. Тоді даний факт залишився непоміченим. А слід би, адже в житті людей та економіці району залізниця відігравала і відіграє значну роль і по сьогодні.Не забув щось-таки написати вихідець із селища Ясіня Василь Попадюк. Щоправда, публікація вийшла за кордоном, де і проживає. В 1986 році в м. Чікаго побачили світ спогади про будівництво залізниці, вміщені в "Історії Гуцульщини” автором якої є М.Домашевський. Звичайно це досить мало. Але наведені скупі відомості, спогади і перекази окремих людей, вивчення цієї проблеми на місцях дає змогу дещо ширше висвітлити забутий

історичний факт.Отже, якщо говорити про будівництво залізниці від Трибушан до перевалу, точніше до залізничної станції Вороненко, і зведення залізничних станцій Трибушани, Берлебаш, Рахів, Білин, Кваси, Ясіня і Зімір, то це відбувалося на прикінці 70-х. у 80-х. на початку 90-х років ХIX ст. за Австро-Угорщини. Роботи йшли одночастно у багатьох місцях. Головними майстрами – будівельниками були "бараби” – так гуцули називали італійців з північно-східної Італії, частина якої перебувала під владою згаданої імперії.Відомо, що вони славилися як добрі фахівці по будівництву залізниць, тунелів, мостів, мурів, будинків, а також різноманітних бетонних споруд. Саме тому австро-угорські власті використовували працю італійців на прокладанні залізниці у Карпатах, котра б сприяла кращому використанню багатств Гуцульщини.Починаючи від Сиготу, головного місця Мараморського комітету, до складу якого входив і Рахівський округ, будівельники залізниці зіткнулися з надзвичайними труднощами, бо гориста місцевість, річка Тиса та гірські потоки змушували прокопувати декілька тунелів і зводити залізничні мости.До робіт австро-угорські власті залучали й багато місцевого населення, тобто гуцулів. Звичайно, їм доручали виконувати лише найнекваліфікованішу працю: земляні роботи, доставку каменя, підготовку насипу під колію (штрику), носіння шпал (шліферів) та іншу найважчу працю. Щоправда, людська пам”ять майже не зберегла імена тих гуцулів-штрикарів, як усіх їх тоді називали. До нас дійшли згадки про декількох з них  - це Василь Попадюк з Ясіня, Дмитро Семенюк з Берлебаша. Прокоп’юк з Рахова.Проте збереглися перекази очевидців, котрі розповідали про мало відомі факти, які мали місце під час будівництва залізниці. Наприклад, у одному з них йдеться про поширення заразних хвороб, від яких десятки, сотні людей помирали і їх зразу ховали поблизу колії, щоб уникнути зараження інших.Одним із джерел поширення холери був старий цвинтар у Берлебаші, частина

якого була зруйнована, точніше розмита водою Тиси під час робіт. Як розповідали за свого життя Микола Семенюк і Василь Йонаш, старожили з Костилівки, головне русло річки в кінці села протікало там, де тепер знаходиться озеро в урочищі Жолоб, поблизу порівняно недавно побудованої колиби "Плай”. Щоб прокласти залізницю, треба було відгородити високим насипом підмурованай мурами правий берег і по ньому прокласти колію, що і зробили. В ході робіт бурхлива і стрімка Тиса, поступово підмивала лівий берег, особливо під час сильних злив, де було старе кладовище (цвинтар).Перед очима робітників постало страхітливе видовище, коли по річці час від часу почали пливти домовини і залишки людських тіл. Це також стало причиною нового спалаху холери, від якої вмирало чимало людей.На жаль, ні письмові джерела, ні людська пам”ять не зберегли імена тих, хто проектував і керував будівництвом залізниці, А це були, без сумніву, першокласні спеціалісти-інженери. Про одного з них, безіменного, згадується в людських переказах. Він спроектував прокладання найдовшого тунелю на самому перевалі. Тунель прокопували з двох боків, а проектант скерував роботу двох груп робітників, щоб вони не розминулися і своєчасно зустрілися під землею. Але у визначений ним срок зустрічі не відбулося, і проектант застрелився. Роботи продовжувалися і через невеликий час ця зустріч таки відбулася.Ще важче встановити  прізвища тих майстрів-будівничих з північно-східної Італії, котрі прокладали залізницю через Закарпатську Гуцульщину. Але так судилося, що не всі з тих, хто залишився живим, повернулися додому. Окремі з них осилилися тут. Й понині в Діловому живуть нащадки італійців, які своєю працею створили собі рукотворний пам»ятник-залізницю. Це Мартиглоні, Манфреді, Корадіні, Голібарді.Серед семи залізничних станцій на Рахівщині найбільшою була в Ясінях, де розташувалося керівництво, зали для пасажирів, ресторан та житлове приміщення начальника станції, котрим протягом 20 років перед Другою світовою війною був чех Ян Сикора, а також депо. Вона була однією з найбільших на Закарпатті.В будівництво приміщення та залізничної станції у Ясінях, крім італійців, багато праці вклали місцеві гуцули. Їхнім керівником був Василь Попадюк-Базь, якого потім затвердилана цій посаді урядова австро-угорська комісія.Завершення будівництва залізниці на Закарпатській

Гуцульщині, як згадується в третьому томі "Історії Гуцульщини”, закінчилося урочистостями у Кошіпах (Словаччина) куди приїхав цісар Франц Йосип Габсбург. За його розпорядженням тією новою залізницею прибула на урочисті делегація гуцулів з Ясіня на чолі з Василем Попадюком-Базем. Тут гуцульська делегація була в центрі уваги і одержала багато подяк за добру роботу. Ця подія, напевно, відбулася не раніше 1894 року, коли почався регулярний рух поїздів по новозбудованій залізниці.Звичайно, авторові цієї статті не вдалося в повному обсязі висвітлити питання. Але хотілося б, щоб відгукнулися ті любителі-краєзнавці, а також всі бажаючі, нащадки будівельників нашої залізниці, які щось можуть доповнити із згаданої теми. Тим більше, що крім неї на Рахівщині функціонували вузьколійки – до Кобилецької Поляни, Богдана, де навіть курсували пасажирські поїзди. Подібні були у Великому Потоці  с.Костилівки (Берлибаш), у Студеному та Козьмешику с. Лазещина. Хто та коли їх будував – це теж мало відомо, а також чому вони перестали функціонувати, адже їх будували в основному місцеві люди.

                         БИЧКІВЕЦЬ – МІНІСТР ОБОРОНИ І МАРШАЛ КИТАЮ

Про те, що десь у 20-х роках минулого століття міністром оборони і маршалом Китаю був вихідець родом з Великого Бичкова, я вперше почув ще молодим хлопцем у повоєнні роки. Не пригадую, коли це точно було. Якось до нас завітали батькові бойові друзі: мій дядько Микола Семенюк – тодішній голова села Костилівки та Петро Данишек – стрілочник залізничної станції Берлебаш та ін. Разом з ними батько воював проти фашистів. Зрозуміло що розмова побратимів точилася навколо останньої війни. Одна із фраз, мовлена батьком, запам’яталася мені майже дослівно: "Якби наш маршал з Китаю прийшов нам на допомогу зі своїми арміями у тридцять дев’ятому, то може б і війна не розпочалася” З думками обидвох всі погодилися. Конкретно, про кого і про що йшла мова, тоді я не зрозумів. Однак через багато років довідався, що йшлося про Карпатську Україну  і події навколо неї, зокрема про людину, котра могла реально надати допомогу Карпатській Січі.Вдруге про вихідця із Бичкова, який ходив у високих війскових чинах в гоміньданському Китаї на початку 20-х років ХХ ст.,  мені вдалося почути у 1959 році від жителя Ділового Міклуша Кирна, який бачив цього чоловіка і розмовляв з ним. Було це так. Як тільки розпочалася Перша світова війна, його, як і багатьох інших молодих людей, мобілізували в австро-угорську армію. На фронті воював проти російської царської армії. Під час одного з боїв потрапив у полон. Далі – табір військополонених у Приураллі, робота в тамтешніх господарів разом з австрійцем, втеча у бік фронту. Втікачів спіймали і вдруге запроторили до табору. Згодом їх відправили працювати на господарів, адже здорові молоді чоловіки були переважно на фронті і нікому було заготовляти сіно, збирати урожай. На цей раз потрапляють аж на річку Амур, неподалік Китаю. Через певний проміжок часу обоє в ночі переходят кордон. Щоб якось прожити, наймаються працювати у золотих копальнях. Кирну сподабалась донька власника золоторудника. Вони одружилися, але, незважаючи на те, що у молодого подружжя народилася дитина, туга за Карпатами перемогла. Як тільки Міклуш почув про те, що у м.Харбні збирають колишніх вояків австро-угорської армії, залишив свій  заробіток дитині й разом з колегою – австрійцем подався туди.Одного разу на збірному пункті перед ними виступив китайський генерал, який англійською, німецькою, угорською, українською мовами закликав присутніх вступати до військових частин на боротьбу проти Радянської Росії. Кирну вдалося переговорити з генералом і він попросив його, щоб допоміг їм повернутися додому.

– Звідки ви? – спитав той.

– З Трибушан, - відповів. – А ви звідки?

–  Я – з Бичкова, - сказав генерал, - але вже досить давно живу в Китаї і прізвище моє Фендь.

Так у далекому від Карпат Китаї доля звела двох людей майже із сусідніх сіл. І за допомогою Фендя їх зараховують бійцями до румунського батальойну який відправляють на кораблі у Владивосток. Капітаном корабля був німець. Йому Кирн і австрієць віддають гвинтівки, а самі стають кочегарами. Побувавши майже в усіх частинах світу і проплававши два роки, вони, нарешті опинилися у німецькому Гамбурзі.Ще довгі два місяці добирався до рідного краю. А коли прийшов додому, то спочатку ніхто не повірив, що то він.

- Мене вже давно похоронили і оплакали, але я залишився живим, - закінчив свою розмову М.Кирн.Наостаток показав вибляклу фотографію, на якій він поруч зі своєю першою дружиною, котра тримає на руках дитину та свідотство про одруження, написане китайськими ієрогліфами.Навчаюсь в Ужгородському, а відтак у Київському  ім. Т.Г.Шевченка університетах, я шукав у науковій літературі, документах хоч якусь згадку про маршала Фендя, але марно. Одного разу звернувся за порадою до декана факультету міжнародного права та міжнародних відносин Г.М.Цвєткова, який потім довго представляв УРСР у ЮНЕСКО. Він порадив дану тему не чіпати. Довелось скоритися. Так тривало до 26 жовтня 2002 року, аж поки у "Закарпатській правді” за 24-30 жовтня прочитав статтю Кості Бондаренка. "Закарпатець – міністр оборони Китаю”. З неї довідався, що про Іренея Фендя мало що можуть сказати навіть фахівці вітчизняної історичної науки. Про нього рідко йдеться в документах. Йому не присвячено наукових монографій. Більша частина життя Іренея пройшла в Китаї.

–  І.Фендь народився в 60-роках XIX ст. на Закарпатті (правдоподібно – в Бичкові), - пише автор статті. – Походив із бідної родини. А тому ззамолоду подався за кордон шукати щастя. У 80-х роках, найнявшись матросом на корабель, приплив до Сполучених Штатів і зазнав епідемії "золотої лихоманки”. Америка саме освоювала Аляску. Невдовзі ця робота йому набридла і він іде на військово-морську службу. Зрештою в 90-х роках сер Фен (так його нарекли на фронті) спромігся закінчити школу морських офіцерів.

Сієтлі де заснував фірму з продажу східних прянощів. 1905 року Фендь їде у справах до Пекіна. Тут знайомиться з китаянкою що сповідала християнство. Закохавшись у чарівну й освідчену дівчину, невдовзі одружується з нею і назавжди переїжджає на батьківщину дружини.У цей час режим китайської династії Цін розвалився і сінхайська революція 1912 року привела до влади президента Юань Шикая. Його гомінданівському урядові бракувало фахівців. Саме тоді Іреней Фендь запропонував свої послуги військового спеціаліста. Так у 1918 році на світ з’явився перший китайський генерал Фен Юсян.

Після Першої світової війни Фен Юсян був відвертим ворогом як Японії, так і нової Росії. Саме він сприяв утворенню на теренах Китаю антирадянських еміграндських центрів. У Харбіні тоді мешкало 100 тисяч росіян і 50 тисяч українців.Тут діяли Російський фашистський союз, Українська колонія, а згодом – Далекосхідна Січ. У 1927 році Фен Юсян був одним із організаторів інциденту на Китайсько-Східній залізниці, що ледве не привів до глобального конфлікту.Наприкінці 20-х років новий президент Китаю Чан Кайші надав Фен Юсяну чин маршала, який на той час був міністром оборони. Його підпис стоїть під текстом угод між Китаєм і СРСР. Останній був представлений В.Блюхером. До речі, радянський маршал у спогадах досить високо оцінив Фен Юсана як війскового фахівця.У 1932 році японці вторглися в Манчьжурію. Там виникла маріонеткова імперія Маньчжоу-Го. Чан Кайші та Фен Юсян апелювали до Ліги націй. У Китай терміново прибув її уповноважений сер Літтон, який мав дружні стосунки з сером Феном. Невдовзі Ліга націй засудила вторгненя Японіїї. А та у відповідь вийшла з її складу.Після 1940 року Фен Юсян зник з обрію. Відомо, що він подав у відставку з усіх своїх постів, але жити залишився в Китаї і надалі був оточений повагою, розкошами, славою.З "Довідника з історії України” (К., 2001р) дізнаємося, що наш герой був з родини греко-католицького священика і закінчив гімназію. Будучи в Китаї, активно впливав на політику Чан Кайші.

– У 30-х роках у Бичкові жив його молодший брат  Ігор Фендь, - продовжується розповідь у газеті. – Спочатку вчителював, а згодом мав адвокатську практику на Пряшівщині. Брати листувалися. Кажуть, контакти припинилися безпосередньо перед подіями 1939 року в Карпатській Україні.

–  За спогадами сучасників Іреней Фендь був людиною середнього росту, брюнетом – пише далі К.Бондаренко. – Вільно володів українською, російською, угорською, словацькою, польскою, німецькою, французькою, англійською та китайською мовами. Усі відзначають вміння цієї людини залагоджувати будь-які конфліктні ситуації, його хитрощі, спитність, схильність до авантюрних дій. Він уміло поєднував свій армійський, бізнесовий і політичний таланти. Як бачимо – не без успіху.

Всесвітня історія називає сотні людей, як любили ризик, часто йшли ва-банк і досягали запаморочливих успіхів у безнадійних, на перший погляд справах.

– Як би їх не називали, - пише "Закарпатська правда”, - вони творили історію.

Такі люди з”являлися й у середовищі українства – нації, яку в світі віддавна вважали "неісторичною”. А, проте, ці імена рідко згадують автори 

підручників з історії. Щож, мабуть, саме час це згадати. Кожен із них вартий повістей, романів, телесеріалів, - наголошує автор статті.

Ось такі відомості вдалося зібрати про нашого земляка із Бичкова. Напевно, дослідницька робота з цього питання вестиметься й надалі. Але, аналізуючи наявні відомості про Іренея Фендя, природньо виникають деякі думки, припущення і запитання. По-перше. Чи могло керівництво Карпатської України підтримувати зв”язки з китайським маршалом хоча б через його брата Ігоря і надіятись на якусь підтримку? Вочевидь, так. Коли сподівана підтримка не надійшла до подій під Хустом на Красному Полі Волошин чомусь їде до Великого Бичкова і тут після богослужіння в церкві через міст переїжджає в Румунію. Невже іншого моста через Тису не було від Хуста до Бичкова? Думаю, що то був дипломатичний жест в бік Іренея Фенді, яким у міжнародних стосунках користуються досить часто. Він, приблизно, означав: "Просили допомогти – не допоміг. Кажемо тобі із селища, де ти жив, що втратили Карпатську Україну”. Тай листування між братом Фенді припиняється у 1939 році, що є також вагомим аргументом на користь цієї версії. По-друге. Якби китайський маршал Фен Юсян надійшов зі своїми арміями на допомогу Карпатській Україні, то чи розпочалась б Друга світова війна? Вважаю, тут важко щось додати, крім того, що вже відомо. План Гітлера і Сталіна ніхто не міг перешкодити, а Китай, який зазнав агресії від Японії, був аж занадто далеко від Хуста і Бичкова. По-третє. Чому б невважати початком Другої світової війни з огляду на події на Красному полі 15 березня 1939 року, адже Карпатська Україна була першим її кроком до страшної трагедії, котра забрала життя десятків мільйонів людей.

                           СТАВЛЕННЯ ГУЦУЛІВ ДО ЗБРОЇ, АРМІЇ І ПОЛІТИКИ

  Як відомо, гуцули мали охоту до бою. Видно то було з їхніх вільних тп весільних забав, уміння кидати топірцями чи важкими сокирами, влучно стріляти з давніх штуців і янчарок (старовинені воєнні рушниці з гвинтовими нарізами в стволі). Зрештою, це видно було з їхнього вбрання , а найбільше зі сміливої постави і традиційної погорди. Усе це вказувало на те, чому молодий гуцул називав себе легінем, бойовим мужем.Вже згадувалося, що до 1848 року кожен гуцул мав доволі зброї,  доки її не було вилучено з державних міркувань австрійцями (боялися повстань).Після цього гуцулові зі всієї зброї залишилися лише сокира і топірець. Правда, спритність у володінні ними, сама сміливість горян робила їх і надалі грізними для супротивників. Також відомо, що гуцули  не мали відрази до виконання звичайної військової повинності, а тому у кожному селі серед тих, хто відслужив у війську, було багато підофіцерів (молодших командирів). Кожен гуцул, якого призивали до війська, не нарікав, хоч йому було тяжко розлучатися з горами, промовляв: "Раз мати родила, раз треба умирати”. За пару набоїв швейцарсьбкого пороху (білий та дрібонький) гуцул був готовий до великої послуги, наприклад,пару днів (аби лиш не був голодний) проводити гостя крутими гірськими доріжками.

Жодо поглядів гуцулів на політику, то вони були практичними.  Говорили так:”Як звав так і звав, коби що дав”. Коли 1861 року обирали послів (депутатів до австрійського парламенту), то вони казали відкрито "Най все небуде ліпше, бо гляба, але коби нам не було на верхах гірше”. Самі себе називали:”Ми справидливі гуцули, тай питомні русини” (українці). Не було чути у них і жовчної злоби до поляків, угорців, австрівців: Най вони нічого не провинили”. У гуцулів, як відомо, не було панщини, а існували лише добровільні данини (податки), згодом замінених бараничі товари, а далі на ярчука, барана від полонини. У кінці зупинялися на вівці з ягням.

На згадку про татарів у гуцула спалахували іскорки в очах. Лівою рукою він мимоволі підкручував вус, а правою стискав топірець і одночасно сміливо озираючись довкола, ніби когось шукаючи. То в їхній крові була закладена ненависть до тої дичини, що вогнем колись нищила наш край. Про чорний шлях пам”ять не згладилась і нині.

В цілому погляди гуцулів були помірнованими.  Попри свою вроджену буйність були терпеливими і спокійними при вирішенні спорів хоч не відповідне уподаткування (податки) було вагомою причиною для невдоволення. Жоден гуцул не ласився на чуже.

На злість або ненависть, а братня і християнська милість вселилася у серця більшості гуцулів, що єднало простий нарід у єдине ціле.

У турботах гуцул гуцулові казав: "От, не забувайся, але постарайся і тому треба спільного бажання, а решту якось буде”.

                               ХАРАКТЕР І МОРАЛЬНІСТЬ ГУЦУЛІВ

До позитивних рис гуцулів належала їх гостинність, добродушність, щирість, чутливість, гонорність і гордість за свій народ. Правда,  гордість – то вже традитційне. І переходила вона, скоріше, у пихатість. А що до гостинності гуцулів, то це визнавав кожний, хто звідав їхні околиці. Амбітність гуцулів така була іноді глибока, що до іншого про себе мовили у множині. Крім того, гуцули були відвертими, не мали підступності. Її можна було запримітити хіба що у мисливців, адже хитрість притаманна вусім стрільцям. Гуцул також завжди був веселий, навіть незважаючи на голод і холод. Послужливість перед чужими ніколи не переходила у лакузство (підлабузництво), бо гуцул тим гордував. Крім того, він завжди був акуратним у домі, а в убранні навіть вигадливим.

Усе то позитивні риси характеру, але на жаль, небракувало і злих, тобто негативних. Гуцули були честолюбиві і надзвичайно вразливі. Ніколи не забували зневаги або зробленої їм кривди. Опришківство, яке тривало на Гуцульщині довгі часи, часто маало своє джерело з боку небагатого у зневазі та кривді і полишило досі багаті слідив гуцульських переказах та піснях. Ще більше: донедавна можна було однайти межи гуцулами сліди певного роду корсіканської вендети, тобто родової боротьби (помсти), яка могла тягнутися довгі літа межи двома ворожими родами з ціллю знищити цілковито свого ворога.

Про честолюбність гуцульську свідчить наглядно велика церемоніяльність, що пробивається з усіх їх звичаїв та обрядів, Коли сходились два гуцули, то не віталися, як інші двома-трьомасловами, але цілим реченням запитів і одповідей, приміром: "Добрий день куме! – Добре здоровля.- Як си маєте? Гаразд, Богу се тому дякувати. Ек ви ліпше? – Нічо собі, кумочку любий. А що коло вас? – Миром, фалабу. Дедик, мамка чи дуже? – Дужі, як ваші? Гаразд, Бог дав. Ек си вам літує? – Добре, як вам? Гаразд … - аж по сім починалася ділова розмова. Загалом гуцульський діалог дуже простий і говорить про велику самоповагу. Так само знав гуцул і іншим отдати пошану.

Гуцули не уміли цінувати часу. Наприклад, найняти провідника в горах чи то самого, чи то кінного  коштувало одинаково. Траплялося, дехто з гуцулів марнував свої набутки, особливо там, де отримав як жіноче віно (придане).

Відомо, що гуцули були надзвичайно гостинні. Воно радо вітали в хаті кожного прибулого, гостили у кожній порі, чим тільки могли і не жадали ніякої заплати; коли ж хтось напирався віддячити, говорили чемно: коли так хочете щось давати, то дайте дитині! Межи собою любили гоститися і для сего використовували кожну нагоду: хрестини, весілля, народини, храми (головне свято церкви) та ін.

Молодими гуцули помирали не часто, але за те була велика дитяча смертність. Так із 300 новонароджених помирало десьдо 250. Причсиною цього було і те, що матері власних дітей не годували грудьми аби бути вільними.

У подружньому житті гуцули були не дуже вірними, хоча повністю про це судити безсторонньо не можна. Причину, певно, треба шукати в тому що жили вони розлого, без нагляду.   І оплотом моральності для горян мала стати тільки церква. Інколи, медицина і добрий приклад.

                                     ФІЗИЧНИЙ СТАН ГУЦУЛІВ У ДАВНИНУ

Гуцули визначалися міцною гарною будовою тіла, великою енергією, завзяттям, свободою в рухах, бо над ними не тяжіло ярмо неволі (панщини). При тому вони були сильними і кремезними, як личило справжнім горянам. З обличчя вони, в основному, смагляві, блондинів поміж них мало.

Чоловіки були високі ростом і  міцної будови, легкі на ходу і дуже витривалі. Могли іти цілий день швидкими кроками і, здавалося, що то їх зовсім не стомлювало. Часом провідник у горах, випереджаючи інших, ішов попереду, всідався на груні і, весело роззирався навколо певно урадований своєю прудкістю, діставав люльку (піпу) і викрешував вогонь. Коли порівнювалися з ним, знову ішов на перед. Груди у гуцулів були випуклі і широкі. Мужчини носили довге, кучеряве волося. Обличчя їхні пропорційні (мабуть круглолиці), зуби білі і густі, очі пильні  і проникливі, найчастіше чорні. Плечі були рівні і широкі, руки і ноги жилаві, очевидно від важкої роботи. Вони мали великий крок. На вигляд привабливі особливо старі гуцули, які вже мали сивину. Крім того, гуцули носили особливо підкручені вуса. Бороди заводили мало, хіба що старі чоловіки,  дивилися поважно, ніби в задумі.

Вони були легкими, мускулистами і сильними. Нараз чоловіки брав на плечі такий ковбок, що деінде двом хлопам було би що нести. Іншим разом він зарубував сокиров в ковбок і тяг його одною рукою до ріки  на сплав. А скільки сили мусів мати той керманич, що сплавлював пліт (дарабу) із грубих колод. Між ними траплялися хлопці, що приємно було дивитися: ріст високий, плечі широкі,  зір бистрий, ніс орлиний, чорне, буйне волосся, широкий черес від пояса аж до пахи, а рука (долоня) широка, що сісти на ній можна було. Такому із ведмедем  можна би поборотися. Гуцули були відважні, аж до відчайдушності, не боялися нічого і не дорожили своїм життям, приговорюючи: раз мати родила, раз умирати треба! Вони були добрими стрільцями.

Гуцулки були середнього росту, веселі, говірливі, і дуже кокетні, тому мали завжди усміхнені уста і пожадливість у погляді. По деяких селах трафлялися помежи ними красуні із такою делікатною церою, що якби перебрав їх у городську одежу, ніхто з вигляду не признав би, що се не дами, а тільки прості гуцулки. Однак, злидні, бідування, часті народження дитини, спричиняло,  що і гарні гуцулки поганіли та скоро  старіли так, що тридцятилітня молодиця виглядала на стару бабу.

Чоловіки і жінки  були дуже витривалі до усіляких змін температури, будь то навіть тріскучі морози. А часто уживані купелі давали їм змогу утримувати жвавість тіла і в літню спеку.

Ріст гуцулки був у межа від 5 до 6 стоп (1 стопа = 30 см).

Середня тривалість життя їх сягала 80-90 років, хоча в кожному селі можна було нарахувати по кілька мешканців, яким минуло понад сотню років.

                              Історичні пам’ятні місця на Гуцульщині

На Гуцульщині є історичні пам’ятні місця, які свідчать про зв’язок краю із давно минулим.

В першу чергу, це Овідова гора й Овідове озеро - два місця в гуцульських горах, коло Кутів, поміж Тюдевом і Великим Роженом. Пов”язані вони з іменем славного Овідіуса, який тут перебував у вигнанні (Публій Овідій  Назон 43 р.до н.е. – бл. 18 р.н.е.) – римський поет. В останні роки життя перебував у вигнанні. Похований у місті Констанца на території Румунії). Відомо, що частинами Дакії та Панонії були нинішні Покуття і Буковина і вони були місцем вигнання давніх римлян. Подібно ж коло Сольної та Південній Буковині (тепер Румунія) є скала, звана Овідовою. В ній є місце для  спочинку;  там колись мешкав якийсь пустельник або чернець, давній монах. Щось схоже є і в Раковцю над Дністром, де у вапняковій скелі ще видно сліди фарби над видовбаним ложем, де також мешкали монашки. Там же мав бути колись навіть образ Матері Божої, намальований тими же монахами.  А коли неподалік було вже збудовано замок для охорони від татар, вдів і сиріт його перенесли туди. Пізніше цей образ дістався церкві у тому ж Раковцю. У 1848 році церква згоріла, у пожежі пропав і образ Божої Матері.

Можна тут також згадати про родину Ласкаріщуків, яка у другій половині ХІХ ст. мешкала у Жаб”єму. Ці люди відрізнялися з-поміж земляків високим чолом і орлиним носом грецького типу. А як відомо, останній грецький імператор – візантійський цезарь Теодор Ласкаріс, який довгий час 

гостював у галицького князя в Галичі над Дністром, шукаючи та подібно до Андронека, візантійського імператора у 1183-1185 р.р., схову у русичів. Очевидно,  що ця родина була його нащадками, що ще раз доводило давність гуцульського племені на цій землі. До пам’ятних історичних місць Гуцульщини можна назвати і пам’ятний знак біля с.Ділового (Трибушан) на Рахівщині, про що вже йшлося у першій частині матеріалу.

    

            Взято  з  http://rbdut.at.ua

Відправити в DeliciousВідправити в DiggВідправити в FacebookВідправити в Google BookmarksВідправити в StumbleuponВідправити в TechnoratiВідправити в TwitterВідправити в LinkedInВідправити в BobrdobrВідправити в LiveinternetВідправити в LivejournalВідправити в MoymirВідправити в OdnoklassnikiВідправити в VkcomВідправити в Yaru