CARPATHY

ВІТАЮ!!! ЗАПРОШУЮ ДО МАНДРІВОК ГОРАМИ І ПОЛОНИНАМИ КАРПАТ!!! Welcome to the Carpathians!!

 

                                                      ГОСПОДАРСЬКЕ БУДІВНИЦТВО

Розташування, форми поселень і планування їх на Бойківщині в першу чергу визначаютьЯк вже зазначалося дослідниками, бойківське народне будівництво характеризується багатством форм, вдалим вибором пропорційних співвідношень окремих частин, стриманістю у художньому оздобленні. Це стосується і господарських будівель. Найважливішими будівлями у традиційній бойківській садибі були стайня, куча, шопа, оборіг. У загальних рисах ці споруди всюди майже однакові. За розмірами, кількістю їх у садибі можна судити про заможність власника.

Серед господарських будівель виділяється стайня. Під цією назвою розуміються всі приміщення у споруді: стаєнка, боїще, стодола. Будівлі стаєнь відокремлені, а заразом з хатою утворюють так звану "довгу хату". Стайні ставили найчастіше паралельно до хати або боком, утворюючи разом зі стіною, протилежною до фасадної, широке подвір'я. Оглянуті і детально досліджені стайні з сіл Либохора і Бітля Турківського району, села Тухолька Сколівського району є типовими будівлями цього типу в басейні р. Стрий (такі стайні поширені також у східній частині Бойківщини). У плані ці будівлі складаються
зі стайні, боїща і стаєнки. Ззаду вздовж усієї будівлі "пелевник" (загата, половник, притула) для сіна і полови. Стіни складені з кругляка діаметром 20-30 см або брусів. Деревини брали на всю довжину будівлі і в'язали на кутах крайніх приміщень у вінці. До кожного приміщення були окремі вхідні двері, а в боїще двостулкові ворота. Дах кроквяний, чотирисхилий, стрімкий. Висота даху в три рази перевищує видиму частину зрубу. Покриття солом'яне, сніпкове.

Стайня - найважливіше приміщення в будівлі. Заходили до стайні по широкому помості, нахиленому однією стороною до самої землі. Серединою приміщення, від дверей до протилежної стіни укладають бертницю (дерево, витесане з чотирьох боків, покладене нижче помосту, по ньому стікала сеча, зсували гній). Підлога покладена перпендикулярно до бертниці з перерізаних вздовж на дві половини колод півколом донизу. Стеля дощата на поперечних "бальках". У стайні з одного боку ставлять коней, з другого - корів. До стін на всю ширину стайні підвішені драбини, а нижче їх -жолоби. Між коровами і кіньми є перегородка - "перебойка". У куті за дверима є прича з дощок, піднята над підлогою. Тут ночував господар, чекаючи приплоду. Іноді на причі спали новоженці. Організація утримування худоби в стайнях на Бойківщині свідчить про високу культуру тваринницького господарства.

Боїще використовували для молочення снопів, віяння зерна. Долівка найчастіше глиняна. її вбивали довбнями чи праником, або заганяли на ніч овець. Зрідка ставили дерев'яну підлогу. Стелі не було. У протилежній від входу стіні є вихід до притули.

Стаєнку з дерев'яною долівкою влаштовували ліворуч або праворуч від боїща, тут утримували овець.

Піддашшя на віз ставили з правого або лівого боку стайні. Ширина піддашшя 1,5-2 м. На Бойківському Закарпатті (Міжгірському, Воловецькому і Великоберезівському районах) зрідка і Галицькій Бойківщині, зустрічаються дводільні стайні (боїще + стайня). Вздовж загальної стіни - половник (загата). Стіни зрубів і стаєнь найчастіше складені з кругляків. Особливістю цього типу будівель є ще те, що входили до стайні через двері в причілковій стіні. З боїща є двері до стайні. Через них заносили взимку корми. У боїщі долівка дощата, як і в стайні. Драбини на сіно, жолоби розташовані при довших перехідній і задній стінах. Дах чотирисхилий, кроквяний. Покриття - солома-мерва. Внизу кілька рядів з кичок. Навпроти стайні - яма на гній. Найчастіше вона мала форму лійки глибиною до 2 м, стіни її викладені камінням.

У заможних селах трапляються стайні дуже великих розмірів, довжиною до 20 м. Прикладом такої споруди може бути стайня в с. Волосянка Сколівського району, побудована в 1897 р. У плані вона складається з дровітні, боїща, стайні, ще одного боїща і стайні. До усіх цих приміщень ведуть окремі двері у фасадній стіні. У стайнях використовують влітку решітчасті двері, взимку - дощаті. Цікаву різновидність становлять стайні, в яких боїща висунуті
допереду. Таку стайню Музей народної архітектури та побуту у Львові придбав у с. Вовче Турківського району Львівської області. Конструктивно будівля складається з окремих зрубів стайні і комори, які з'єднані половником і воротами влаштованого між ними боїща. Подібне спостерігаємо і в описаних нижче "довгих хатах".

Стіни таких стаєнь найчастіше складені зі смерекових брусів товщиною 20x25 см. Дах чотирисхилий, дуже високий і стрімкий. Особливістю цього типу стайні є те, що при них ставили ще й комори. У заможних господарів завжди було дві комори. Одну з них при хаті використовували для зберігання одягу, зерна, запасів їжі, цінностей. Це було приміщення господині. Комора при стайні використовувалась для зберігання різного знаряддя, зерна. Тут всім опікувався господар ("ґазда"). Таким чином, у садибі, представленій окремими будівлями, трапляються стайні двох типів: з висунутим допереду боїщем і з воротами на рівні стін. У плані стайні розрізняють: стайня, боїще, стаєнка; боїще, стайня; дровітня, боїще, стайня, боїще, стайня; стайня, боїще, комора. Недалеко від стайні ставили кучу. Часто її прибудовували до стіни стайні. Висота зрубу 1,3 м, ширина -1,2 м, довжина -2 м. Куча має піддашшя у причілковій стіні. Дах чотирисхилий, покритий соломою. Використовували як приміщення для свиней.

Доволі густо розсіяні по схилах гір і в долинах обороги. їх можна зустріти і на території садиби, і на сіножатях, і на полонинах, і в лісі. Конструктивно оборіг примітивна, але дуже практична споруда для зберігання сіна, соломи, збіжжя. Вогке сіно чи снопи легко просушуються тут вітром. У згадуваній вище статті "Етнографічна експедиція на Бойківщину" Іван Франко подає ґрунтовний, єдиний в етнографічній літературі детальний опис оборогу. В оповіданні "Під оборогом" описує вигляд оборогу з середини і розповідає про те, як будував оборіг його батько.

Чотири бруси 3-4 м завдовжки з'єднують у квадрат, у внутрішніх краях якого висвердлюють скісні отвори. В ці отвори вкладають товсті жердини, які зверху сходяться, і міцно скріплюють вінком, сплетеним з хмизу. До жердин прикріплюють довгі тонкі ліщинові поперечки. Цей стіжковий каркас покривають соломою. Виготовлений таким способом дашок є головною частиною оборогу. На місці, де він має бути встановлений, викопують чотири ямки і в них прямовисно вставляють стовпи, які закріплюють так, що кінець кожного проходить крізь отвір у куті даху. Таким чином дах можна опускати або піднімати, закріплюючи кілками на стовпах потрібне положення. У долинах, де частим гостем була повінь, у нижній частині оборогу до висоти 2 м іноді влаштовували стаєнку для свиней. Така нижня будівля мала по краях спеціальні перекриття, що нагадували звичайні дзвіниці. Отже, такі обороги дають можливість вияснити генезис багатоярусних перекриттів замкового, оборонного та церковного будівництва.

Досліджуючи дерев'яні церкви М. Драган вказує, що верхи церков з пірамідальним перекриттям, які збереглися в Галичині і на Волині, були колись
в Україні у переважній більшості. Часте використання цієї форми пояснюється обороговою, тобто квадратною формою в народному будівництві. Заломи у конструкціях церков він пояснює заломами солом'яного даху. Обороги зі стайнями внизу були характерні, як стверджує польський дослідник д-р Ю. Чай-ковський, і для північних околиць Сянока.

Склеп або пивницю будували найчастіше під хатою (коморою або сіньми), під шпихліром. Часто ставили недалеко від хати, місце вибирали сухе, на пагорбі. У східній Бойківщині траплялись пивниці поряд по 3-5 штук. Розміщали їх на громадській території. Це були різні за розмірами, формою і розташуванням споруди, але загалом вони створювали цікаві архітектурні ансамблі. Найпоширенішим типом пивниці є яма, яка завершується трисхилим солом'яним дашком; біля входу її зашивали дошками і ставили двері.

Часто під пивниці вибирали спеціальні пагорби та схили, в яких викопували ями глибиною до 2,5 м. Стіни обмуровували лупаним камінням. Потім на стіни закладали півкруглі конструкції ("буштилі"). їх ставили по кілька поруч, прикривали дошками й на цьому мурували склепіння. Після закінчення робіт виймали буштилі і дошки. Над склепінням ставили дах або шпихлір. Двері у пивницях дуже низькі, лише щоб міг зайти чоловік з мішком. У пивницях тримали картоплю, буряки, моркву. Під стріхою переховували околоти, в'язки китиць та сіно.

Шпихліри були обов'язково підняті над землею. У них зберігали зерно, сукно, полотно, дрібні сільськогосподарські знаряддя, дерев'яний посуд, який використовувався сезонно. На горищі складали найкращі сорти сіна або отаву (сіно другого кошення).

Будували шпихліри з добре припасованого брусового дерева. Кути вінців з'єднували в "риб'ячий хвіст". Дахи - двосхилі, чотирисхилі. Фасадом для шпихліра найчастіше була причілкова стіна. Тут на продовженні нижніх вінців влаштовували відкриті галерейки, над якими два або більше стовпчиків підтримували продовження даху. Іноді галерейки спереду були зашиті дошками. Найчастіше зустрічаються на Бойківщині, особливо в басейні Опора і Стрия, шпихліри, встановлені над пивницями. Чудовим прикладом такої будівлі є шпихлір з с. Плаве Сколівського району, що у Львівському скансені. Особливістю цього шпихліра є те, що крім галерейки на фасаді, тут є широке піддашшя з протилежного боку, де складали плуги, борону, сани й інші сільськогосподарські знаряддя. У с. Комарне Турківського району зберігся шпихлір такого типу під двосхилим дахом, з галерейкою, зашитою декоративно різаними дошками. Вхід на галерейки влаштовували по спеціально покладених каменях або дерев'яних сходах.

У Турківському, зрідка Сколівському районах та на Закарпатті поширені шпихліри з галерейками на підмурівках з каменю. У Сколівському районі зрідка трапляються шпихліри у вигляді видовженої будівлі з вхідними дверима у довшій стіні. Дах двосхилий під ґонтами.Шопа підходить торцем до комори. Дах покривають дошками. У ній тримають вози, сани, дрова.

"Довгі хати". Цей тип будівель в минулому на території Західної Бойківщини становив до 80%. Рідше трапляються такі будівлі в центральній і східній частинах. "Довгу хату" будували у трьох варіантах, які залежали від форми та місця розташування "боїща". У першому варіанті боїще розміщене на рівні стін інших приміщень і має один вхід - широкі ворота. Другий варіант (Старосамбірський, Турківський райони Львівської області) - боїще виступає допереду і має, крім широких громіздких воріт, ще двоє бічних дверей. Особливістю цієї будівлі є те, що конструктивно вона складається з двох зрубів - стайні і хати, з'єднаних стіною половника, воротами, дахом. Часто при цьому варіанті споруду оперізує половник. Розташування господарських приміщень під одним дахом з житлом було зумовлене бажанням наблизити їх до житла, утеплити їх, зекономити матеріал. Третій варіант "довгої хати" споруджували бідніші селяни. У ньому боїще поєднане з сіньми, що надає будівлі особливого архітектурного рішення: сіни далеко більші, ніж звичайно, і мають два входи (широкі ворота на завіз збіжжя і вбудовані в них двері для щоденного використання). У сінях є хатній і господарський реманент. Таким чином, вони виконують подвійну функцію. Сіни, які виконують функцію стодоли, крім Бойківщини, відомі на Лемківщині. В основі цих споруд лежать окремі зруби: хати і стайні. На думку польського етнографа Р. Райнфуса, з часів переходу від кочових волохів (пастухів) на осіле життя примітивні пастуші споруди були розбудовані таким способом, що навпроти будівлі, спільної для людини і тварин, з'явилась стайня - окреме приміщення для тварин. У ній вхідні двері були навпроти хатніх дверей.

Перекриття обох приміщень спільним дахом і утворення таким способом одного будинку було продиктоване бажанням більш зручного розташування та кращої комунікації між спорудами. Спочатку між цими будинками був вільний простір, пізніше з головного фасаду і протилежного боку з'явились широкі в'їздні двері. Так створилось боїще. Вхідні двері до стайні вели через боїще, що створювало певні незручності, особливо підчас молотьби. Щоб їх уникнути, зробили двері до стайні безпосередньо з вулиці. Сіни з'явились внаслідок подальшої розбудови, коли почали будувати окремо боїще.

У "довгих хатах" з планом: сіни + хата + комора + боїще + стайня збереглись у конструкції окремі зруби хати і стайні. Існування їх тут слід вважати традиційним і виправданим середніми розмірами будівельного матеріалу до 10-12 м. Стовпи для видовження стіни використовуються рідше. Із зникненням дрібних селянських господарств, організацією колгоспів відпала потреба у возівні, боїщі, великій стайні. Давніх господарських будівель залишається менше. Тому наукове дослідження їх має велике значення для історії архітектури, розробки сучасних проектів господарських будівель із застосуванням народних традицій.

       ХУДОЖНЄ ОЗДОБЛЕННЯ БОЙКІВСЬКОЇ ХАТИ


Сьогодні збереглося чимало пам'яток дерев'яного будівництва. Використання деревини сприяло розвитку її художньої обробки та технології. Давні будівлі вражають своїм виглядом, вдалим дотриманням пропорцій, завжди доречним декоративним оздобленням, доцільністю і раціональністю. Кращі зразки архітектури витримали випробування часом і стали пам'ятниками культури, свідчать про високу майстерність, художній смак їх творців.

Особливої уваги заслуговують традиційні бойківські хати і як твори мистецтва. Ще видатний польський етнограф І. Копер-ницький, відвідавши в 1889 році Українські Карпати, зокрема Бойківщину, відзначив високу мистецьку цінність місцевих житлових будівель: "Мені вдалось ближче і докладніше пізнати тільки їм (бойкам - авт.) властиве замилування в оздобленні будівель. Маю багато цікавих рисунків дверей луковатих, оздоблених з великою видумкою", - писав вчений. Силуети бойківських хат завжди чіткі, динамічні, водночас мальовничі та м'які в своїх лініях. Цю неповторність і оригінальність, зразкову гармонію пропорцій і тісний зв'язок з природою та давніми традиціями українського народу підтвердили пізніоіе вже сучасні дослідники Г.Н. Логвин, П.Г. Юрченко, В.П. Самойлович, П.І. Макушенко, С.А. Таранушенко.

Дослідження бойківської хати львівським мистецтвознавцем П.М. Жолтовським дали цікаві результати: в кращих зразках виявлені пропорції золотого перетину, що переконує нас у високих художніх якостях бойківського житла. Детальний огляд бойківської хати свідчить про велику роль конструкції, зокрема зрубу і його елементів у зовнішньому вигляді. Будували бойки з плениць, які кололи з смерекових колод. Ритм вінців з гладким і чистим малюнком волокон надавав будівлі простої і чіткої форми. У деяких селах Турківського, Старосамбірського районів Львівської області і в долинах рік Тересви, Тереблі, Ріки на Закарпатті стики плениць прокладали "іншили" мохом, обмазували глиною і білили вапном з синькою. Ці смуги ритмічно повторювались по площині стіни, надаючи будівлі оригінального вигляду. У багатьох селах білими смугами обводили вікна, дверні рами. Білою глиною обмазували торці випусків замків на кутах. Зрідка одвірки прикрашали широкими ламаними білими смугами, а обмазану коричневою глиною площу дверей - ромбами і квадратами, подекуди мальованими вазонами квітів.

На стінах бойківських хат добре виділяються завжди маленькі вікна. У будівлях XVIII та XIX ст. обв'язки вікон робили з масивних брусів, у пази яких закріплювали стесані по краях вінці зрубу. Частини верхнього та нижнього
вінців, які підтримують зовні обв'язку, оздоблювали східчастою різьбою. Оригінальності бойківським хатам надавали помости (призьби) та галереї (присінки), (ґанки), на яких у теплу пору виконували різні роботи, відпочивали. Галереї мали невисокі (з трьох-чотирьох брусів) зрубні огорожі, які на верхньому і нижньому вінці оздоблювалися декоративною різьбою, найчастіше у вигляді кривої лінії. Архітектор Т. Обмінський в 1905 р. в с. Плаве на Сколівщині (Львівська область) зафіксував складнішу огорожу в галереї, де внаслідок використання двох замків ширина галерейки напроти вікон житлового приміщення в тридільній хаті ставала дещо вужчою, ніж напроти приміщень комори і сіней. В огорожі галерейки ставили масивні арки - портали, звужені і заокруглені догори, прикрашені декоративною різьбою. Ці арки були опорою для прогону та підкреслювали вхід до будинку.

Заокруглені завершення аркових порталів та одвірків були зумовлені характером матеріалу. Бічні одвірки з'єднувались по кривій лінії з верхніми. Це досягалося за допомогою вирізних дощок (підкосів), які прибивали дерев'яними кілочками. На фасаді вони завжди виступали, створюючи своєрідний орнамент.Оригінальний вигляд бойківських хат пояснюється дуже високим і крутим дахом, широким піддашшям, яке захищало стіни, вікна і двері від дощу. Декоративна різьба в оздобленні бойківських хат стримана. Різьбою прикрашали ті архітектурні деталі хати, які потрібно було виділити, підкреслити. І майстрам надзвичайно влучно вдавалося поєднати ці різьблені прикраси з усією архітектурою хат. Найчастіше художньою різьбою прикрашали верхні частини одвірків, портали галерей. Оздоблювали різьбою також завершення кронштейнів, стовпів, зрідка сволоки. Здебільшого різьбою прикрашали ті деталі, які можна було розглянути на відповідній відстані. Дрібну різьбу використовували рідко.

У декоративній різьбі найчастіше використовувалися відомі у слов'ян різновиди розет - круги, які перетиналися прямими та скісними лініями або заповнювалися шестипелюстниками, концентричними колами, півколами. Одне або кілька концентричних кіл з різноманітними заповненнями зображали сонце, яке було символом життя. Три або два концентричні півкола в нижній частині одвірків доповнювалися в деяких зображеннях загадковою кривулькою, що дуже нагадує роги бика. Трапляються в дощатих огорожах галерей оздоблення у вигляді зигзагів і трикутників, з'єднаних між собою, або й відокремлених. Трикутники (трактуються як знаки родючості) розміщені по всій поверхні кількома рядами. Поширені й рослинні орнаменти у вигляді складних барокових вазонів або окремих гілок.

Своєрідним оздобленням одвірків вхідних дверей, сволоків були і написи, у яких зазначали дату побудови хати, прізвище майстра. Ці написи засвідчують повагу народу до грамоти, писання, а також до історичної обґрунтованості житла. Зразком художнього оздоблення в архітектурі є хата 1910 року з села Тухолька Сколівського району Львівської області, що експонується у Львівському музеї народної архітектури та побуту. Майстром її був Іван Волошин. На особливу увагу в цій споруді заслуговують галерейки, що розташовані з фасадного і тильного боків. На них можна ввійти через аркові портали з широкими одвірками, які багато оздоблені площинною різьбою з традиційними орнаментальними мотивами.

Фіртка з фрагментом огорожі. Малюнок Є.Васільківського. Самбір 14.04.1930р. У художньому оздобленні хати помітна єдність у використанні орнаментальних мотивів. Ключем до розгадки може служити давнє уявлення про поділ Всесвіту на три яруси: небо, землю та потойбічний світ. Верхній ярус - розети, що повторюються в оздобленні всіх зовнішніх одвірків (сінешніх, дверей до комори) і аркового порталу, стовпів галереї. Середній ярус представлений рослинним орнаментом, виноградною лозою на стовпах галереї. Потойбічний світ відмежовується трьома зубчастими лініями, що повторюються на одвірках аркового порталу. У чіткому поділі різьби на яруси, в розташуванні окремих композицій, в обов'язковій наявності одних і тих же сюжетів і мотивів втілювалося уявлення селян про світ, його будову, добрі та злі сили.

       ІНТЕР'ЄР ЖИТЛОВОГО ПРИМІЩЕННЯ

Традиційно простір народного житла розподілявся таким чином, щоб кожен кут і суміжні зони мали певне призначення. Тільки виділивши місце для відпочинку, їжі, праці, могла розміститися в ньому велика родина.Щобматиповнішеуявленняпротрадиційнийінтер'єрбойківськоїхати, оглянемодеякіпам'яткиархітектуриуЛьвівськомускансені.

Будівля 1792 року з с. Орявчик Сколівського р-ну за планом тридільна: комора - хата - стіни. Вона має курне опалення. Коли палилося в печі, дим виходив на хату, тому стеля і сіни в ній чорні від сажі. Нижню частину стін зрідка обшкрябували склом або річковими черепашками і мили гарячою водою, тоді дерево ставало темно-жовтого кольору. В стелі є отвір, через який дим виходив на горище. Маленьке віконце пропускало мало світла. Деякою мірою робила житло світлішим біла піч. За піччю дерев'яне ліжко з грубих дощок, застелене соломою і вкрите веретою домашнього виробництва. Над ліжком висить колиска. Під стінами - лави. Між ними невеликий стіл-скриня з масивною дубовою лядою. У кутку, зліва від дверей, мисник для посуду. Посуд простий, переважно дерев'яний, за винятком кількох глиняних горщиків для приготування їжі. Під стелею з трьох сторін гряди. На них сушили дрова, вудили м'ясо, димили цибулю та часник.

Долівка глиняна.

Для ночівлі членам сім'ї служила піч, привілейоване місце на ній, особливо взимку, відводилося дітям. При печі та попід стінами - лавки. Батько та мати спали на ліжку. Жодна прикраса, ніщо барвисте не тішить ока, немає розмальованої кераміки, ані ікон. "Щодо образів святих, - як пише Іван Франко у своїй праці "Етнографічна експедиція на Бойківщину", - то ми знайшли тільки де-не-де малі сучасні кольорові літографії, приклеєні на західній стіні кімнати (навпроти дверей) - спосіб нечуваний для мешканців долин, де кожний господар вважає справою честі повісити на стіні, - скільки можна, -кольорові малюнки в рамах за склом або мальовані на дереві олійними фарбами".

Веселіше порівняно із житлом виглядає комора. У ній зліва є жердка, на яку вішали верхній одяг. На полицях тримали запаси продуктів, різноманітний посуд - барильця, близнюки, мацьки, полумацьки (мірки для виміру овечого
сиру і збіжжя), корито, у якому розчиняли тісто, гелетки на сіль, муку, насіння, прилади для сукання мотузків, сувої білого полотна і сукна, пасма пряжі (мітки, полумітки).

У сінях є ручна ступа для товчення зерна, жорна, бочка на капусту, граблі, коса, за дверима стоїть драбина на горище. Не багатша й хата 1812 року, що з с. Либохора Турківського району, у якій інтер'єр дещо інший. Зліва від вхідних дверей мисник, де є товкачка для товчення картоплі, глечик, миска з суцільного дерева, з якої вся родина їла страву, горщик (лоханка) для варіння їжі, скопець (виготовлений із суцільного куска дерева, має накривку з ручкою), кошичок, гелетя-святилче, бочівка, масничка, цідилка з двадцятьма сімома отворами (для проціджування картоплі), конов'я для води. В кутку стоїть лопата для хліба та кочерга. На стіні біля мисника - налижник. Між двома нерухомими лавами невеличкий стіл-скриня з масивною дубовою лядою, накритий лляним обрусом. На столі - глиняна миска і барилка для горілки з різьбленим орнаментом. Біля столу стілець з грубої соснової дошки. Є в хаті ткацький верстат. На стіні біля ліжка шафка на документи. Ліжко з грубих дощок, застелене білою лляною плахтою (простирадлом). Зверху коцаня - верета, ткана з лляних і вовняних білих та коричневих ниток. Над ліжком висить колиска. Піч велика, курна, з припічком і запічком. На стику їх є виїмка, у якій спалювали смерекові скипки для освітлення хати вечорами.

Під піччю влаштовували отвір до "курячої кучки", у якій тримали узимку курей. Нерухомі лави, глиняна долівка, гряди під стелею - архаїчні елементи, що збереглися в інтер'єрі бойківської хати ще з часів первісної землянки.У сінях стоїть терлиця - ламачка, жорна, мотовило. На стіні висять граблі, решето, в якому дно виплетене з тонких пасом смерекового коріння. Наявність лише необхідних предметів користування і відсутність прикрас зумовлені самим характером курної хати. Цінні речі, святковий одяг, запаси продуктів харчування зберігали в коморі. На Бойківщині довго побутувало курне опалення. Процес реконструкції печей почався лише в другій половині XIX століття. У статті-звіті про етнографічну експедицію на Бойківщину І. Франко відзначав, що звичай споруджувати печі без димарів був поширений. І коли турківський окружний староста видав розпорядження побудувати у старих хатах димарі і вивести їх на дахи, то бойки це зробили, але жоден комин не мав сполучення з піччю. При новому старості бойки радісно скинули "страховища" зі своїх дахів. До курної печі прибудували в сінях димовивід, що дало можливість білити стіни, збільшувати вікна.


Переобладнання курної хати у напівкурну сприяло оздобленню інтер'єру. Ширше стали використовувати декоративні тканини, ліжники, рушники. Постіль прибирають домотканими коцами і подушками у вишитих наволочках. Стіл прикривають білою скатертиною - обрусом. Хата 1900 року з с. Мшанець Старосамбірського району збудована за планом: хата - боїще - стайня. Житлове приміщення вже має комин з виводом диму на горище. Це відразу змінює вигляд житла. Стіни і стеля у хаті побілені. Обладнання традиційне: стіл-скриня, лави, мисник, ліжко. Долівка глинобитна.

У боїщі, яке після обмолоту збіжжя перетворюється в сіни, є жорна, велика скриня для зерна, бочка на капусту, ступа з товкачем; на стіні висять граблі, ціп. Ззаду за житловою частиною хати є невеличка комірка, перероблена з половника, у ній на полиці стоїть різноманітний посуд -валівче, цебр, корито, в куті - невеличка скриня, щітка для льону.

Хата 1848 року із с. Пилипець, що на Закарпатті, також півкурна, хоч первісно була курною, про що свідчать гряди під стелею, отвір в стелі і сажа, що проглядає через побілку. В інтер'єрі на відміну від курної хати використовуються декоративні елементи - фаянсові тарілки фабричної роботи на спеціальній дерев'яній поличці, званій "фугашем".  За давньою традицією залишились нерухомими лави, стіл-скриня. З'являється складна прядка. Мисник набуває форми шафки з дверцятами. Верхня дошка фігурно вирізьблена. На жердці висить вівчарська гуня - куцовата, виткана з вовняної та конопляної пряжі, яка має вигляд вивернутого кожуха. Під піччю стоїть курник -дерев'яна клітка для курей. У сінях розміщена олійня, яка складається з двох масивних вертикальних колод, вкопаних в землю, і горизонтальної з отвором, в який закладали підготовлену для видавлювання олії масу. Зверху цей отвір накривали кружком, на який накладався брус. На останній тиснули з боків клинами, які забивалися підвищеними молотами-таранами.Тут же є плита для підсмажування насіння льону чи конопель, з якого тиснули олію.

Привертає увагу бочка на капусту - "станов" у формі зрізаного конуса, виготовлена з окремих дуг, скріплених дерев'яними обручами. Має плетену з соломи накривку. На стіні висить качалка з праником для прасування білизни. У коморі різноманітний посуд - гурчів, гурчів-маслянче, корито, гелетка, скриня на збіжжя, гордів - бочка на ропу, станок для витискання меду, прилад для сукання посторонків, полапка для мишей. Таким в загальних рисах був традиційний інтер'єр бойківської хати, який вдалося відтворити в музеї. Він достовірний, бо створений на основі тривалих наукових досліджень, свідчень старожилів.

       ЦЕРКОВНА АРХІТЕКТУРА БОЙКІВЩИНА


Сьогодні Бойківщину вважають своєрідним заповідником найцікавіших зразків народної церковної архітектури, на нашу думку, єдиним в Україні. Це підтверджується не тільки великою кількістю однотипних збережених храмів, а й історичними джерелами. Так, наприклад, у Генеральних візитаціях церков Старосамбірського деканату за 1766 рік, які зберігаються в Національному музеї у Львові, подаються докладні описи відвіданих візитаторами церков. Ці документи містять докладні характеристики церков, у яких зазначено, з якого матеріалу вони збудовані, способи обробки дерева, кількість верхів і заломів кожного верху.

Старосамбірський деканат в той час охоплював місто Старий Самбір і 47 сіл. Тепер ці місцевості розділені між Старосамбірським (30), Турківським (10), Дрогобицьким (5), Самбірським (2) районами, розташованими в межах етнографічної бойківської зони. Збереглися описи 43 церковних будівель. Сучасний дослідник церковної архітектури В. Слободян систематизував їх і дав коротку характеристику. 12 храмів, які мали тридільне планування, були триверхі і мали однакову кількість заломів; 10 храмів мали вищий верх нави і нижчі однакові - вівтаря і бабинця; 9 мали різні висоти верхів; 3 одноверхі храми з двозаломленими верхами над навами; 8 храмів - двоверхі, але з різноманітними верхами. В останніх верхи є тільки над бабинцем і навою. Таким чином, усі церкви, крім однієї, хрещатої в плані, мають подібні, типово бойківські, архітектурні форми і планування. Отже, можна стверджувати (лише на прикладі одного адміністративного району) про масовість цього типу храмів.

Бойківське церковне будівництво давно цікавило дослідників народної архітектури, етнографів, зокрема І. Грабаря, Г Лукомського, О. Лушпинського, В. Січинського, В. Щербаківського, М. Драгана, П. Юрченка, П. Жолтовського, Г Логвина, І. Могитича. Хочеться розпочати наше дослідження бойківської церковної архітектури його високою оцінкою Ігоря Грабаря, вихідця із Закарпаття, пізніше відомого українсько-російського художника, мистецтвознавця, який писав: "У них (храмах- авт.) Прикарпатська Русь сказала своє власне слово, невідоме ні півночі, ні півдню Росії... Ось, де самобутнє мистецтво Прикарпатської Русі торжествує своє найвище досягнення! Тут, у цих легко злітаючих до неба струнких силуетах храмів, у дитячій простоті їх конструкцій, що надає їм вигляду дивовижних іграшок, виявилась вся надзвичайна чарівність цього справді народного мистецтва".

Польський письменник, історик і мистецтвознавець В. Лозінський зазначав особливу конструктивну легкість бойківських церков: "Усі церкви... створювали враження такої легкості і летючості, що здавалося, вистачить підважити тільки кути будови, щоби вона почала плисти догори немовби чудовий вітрильник, захоплюючи повітря розіпнутими наметами дашків".

Як вже було зазначено, бойківські храми тридільні і триверхі. Цей тип храму ніде в Європі і в світовій архітектурі не має таких оригінальних форм, як в Україні, зокрема на Бойківщині. Походження цих об'ємнопросторових форм бойківських церков дослідники пояснюють різними джерелами: кам'яними ромен-ськими храмами, вірмено-кавказькими хрестоподібними в плані спорудами, візантійським типом церков. Водночас вони стверджують, що триверхі церкви можна побачити на мініатюрах "Ізборника Святослава" 1072 року і Київської "Псалтирі" XI ст. У давніх українських колядках також співається про "церкви з трьома верхами". Тридільність властива також для пам'яток українського мурованого будівництва XIII, XIV, XV ст. Але, як би це не було, бойківський будівничий створив свої традиційні форми трикамерної церкви. Цей поділ на три приміщення підтверджується вимогами Літургії: в західній частині церкви, так званому бабинці, стояли жінки і просто захожі, в наві відбувалося богослужіння, вівтар, як і в інших церквах, був відгороджений царськими і дияконськими вратами і мав спеціальне приміщення.

Розосередження сіл, бідність селян не сприяли будівництву великих сакральних споруд, тому бойківська церква невелика. Звідси особлива увага до композиційних засобів і архітектурно-художнього завершення. Утаємниченість і монументальність - основні якості бойківських церков, їх своєрідні риси. Конструктивно, як вже згадувалось, бойківська церква складається з трьох майже квадратних зрубів. Перекривають їх пірамідальні верхи. Прагнення будівничих надати верхам більшої висоти та стрімкості спричинило застосування архітектурної конструкції "залому", як називають в Україні своєрідну форму, коли на зрізану на певному рівні чотиригранну зрізану піраміду ставили невисокий вертикальний зруб, який в свою чергу, накривали чотиригранною зрізаною пірамідою.

Повторюючись кілька разів, поступово зменшенням ширини "заломи" утворюють ритмічну уступчастість верха, надають його обрису м'якості, стрункості. Художньої виразності храми набувають завдяки обшивці верхів ґонтом, що позбавляє дахи сухості геометричних ліній. Водночас це обшиття повітропроникне і тому деревина зрубу і каркасу даху може "дихати", що оберігає будівлі від гниття.

Навколо всіх культових споруд влаштовували опасання, тобто суцільне піддашшя з великим виносом, яке захищало нижні частини зрубів церков від дощів. Під опасаннями збирались люди, відпочивали. Перед входом до церкви опасання часто розширювали і воно разом з різьбленими стовпчиками, що підтримували його, утворювало відкриту галерейку.


У деяких церквах над основними чотирикутними зрубами є восьмикутні покриття - це результат впливу бароко. Восьмикутник сприяв створенню гри світлотіней, контрастному співвідношенню форм, закладених в архітектурі кам'яного бароко. Але творчий інстинкт майстрів, стійкість народних традицій дали можливість не копіювати такий чи інший засоби стилю, а виявити різноманіття традиційної зрубної техніки. Восьмикутник був відомий віддавна, тому хоч і був він у даному випадку перенесений з круглих форм кам'яного бароко на дерево, став органічним і в зрубному будівництві. Барокові риси лише пом'якшили, зробили більш обтічними форми перекриттів. Незважаючи на невеликі розміри, дрібну фактуру ґонту, яким обшивали верхи, церкви виглядають монументально. Ця монументальність не є випадковою, оскільки певна система пропорцій в сакральних будівлях доведена до максимальної точності.

Видатний український дослідник архітектури П. Юрченко проаналізувавши обміри декількох храмів, зокрема і Миколаївської церкви 1763 р. з с. Кривка, що сьогодні експонується в Музеї народної архітектури та побуту у Львові, вивів основи їх пропорціювання. Виявилось, що замовник визначав розмір центрального приміщення -нави, будівельник же брав його за основу. В церкві з с. Кривки половина діагоналі нави (4,5 м) дорівнює довжині бабинця. Цей розмір був вихідним і для вівтаря. Маючи довжину бабинця і нави, можна було визначити висоту нави (11,05 метрів). Уся довжина будівлі - від виходу до східної стіни вівтаря - дорівнювала загальній висоті середньої бані. Співвідношення розмірів Кривківської церкви найбільш точне, класичне. Чітка система пропорціювання дала можливість створити завершений художній образ споруди.

Намагаючись передати людині ілюзію духовного злету, єдності з Богом, відірвати прихожанина від буденності, будівельник шукав незвичайної висоти. Тяжкі бруси нижніх зрубів, лійками перевернених догори, топляться в тіні даху. Далі все зашите ґонтом, який подібно до кори оточує всі ступені ярусів - заломів. Як зауважує польський письменник В. Лозінський в "Бусовиській мадонні", фактура, створена завдяки ґонту, робить верхню частину церкву єдиним масивом, що здіймається над землею. Монументальність образу створюється співвідношенням пропорцій і розмірів з людиною. Вхід в бабинець із заходу (головний вхід) має висоту середнього зросту людини, проріз в наву - висоту людини з піднятою рукою, висота підкупольного простору в наві відкривається погляду людини лише, коли він проходить цей проріз. Так виникає відчуття висоти в інтер'єрі.

Інтер'єр бойківських церков (для прикладу візьмемо згадувану Кривку) відкривається для відвідувача, ніби театральна сцена: через фігурне прорізаний прохід з бабинця до нави видно різьблені решітки іконостасу, а далі через царські врата потрапляємо до престолу з кивотом (місце, де знаходиться чаша з "Божими Дарами" для причащання віруючих). Іконостас повторює форму підкупольного простору нави. Внутрішнє просторове багатство підкреслюється грою світлотіней, зумовленою розташуванням джерел світла. Маленькі віконця освітлюють тільки наву, творячи контраст із затемненим бабинцем. Над навою - хори, продовження яких із-зовні набирає форми галерейки. На ній виступали церковні співаки. Взагалі, збільшення площі церкви за рахунок другого поверху - просторих хорів - дуже древній прийом, започаткований ще в період Київської Русі. Сьогодні на Бойківщині налічується понад 250 дерев'яних храмів. Серед них найбільше збудованих в другій половині XIX ст. - на початку XX ст. і тільки зрідка трапляються церковні споруди ХУІІ-ХУШ ст. Для всіх них, як вже зазначалося вище, властиві одні і ті ж творчі підходи, художньо-архітектурні вирішення, тому в загальних рисах вони подібні. На багатьох пам'ятках збереглися імена будівничих: Василь Суран, Андрій, Лука Снігур, Стефан Косилович, Степан Паньків, Семен Коваль, Ілля Пантилимон, Костянтин Риштей та ін.

Ігор Грабар у згаданій вище праці виділив серед бойківських храмів лише кілька, які особливо зацікавили його. Про церкву в Кривці ми вже згадували. Церква Різдва Пресвятої Богородиці 1838 року в с. Маткові Турківського району споруджена народними майстрами Самусем Мельниковичем і Василем Івановичем, а дзвіниця Михайлом Векличем. Будівля дерев'яна, тризрубна, триверха. Всі зруби перекриті восьмикутниками із заломами (центральний верх - п'ятьма, бічні - чотирма). Споруда по периметру оперізана піддашшям на кронштейнах - випусках вінців. В інтер'єрі вирізняється високоарковий проріз між бабинцем і навою.

Церкви описаного типу найбільш поширені в південно-західній частині Турківщини. Своїми формами церква в с. Маткові подібна до церков сіл Нижнє Висоцьке, Комарники та Миколаївської церкви, що з Кривки. Цікавою й оригінальною є Святодухівська церква 1814 року, що в с. Нижнє Висоцьке Турківського р-ну, яка була споруджена майстром Костянтином Риштеєм, теслями Гаврилом Іродом, Михайлом Товтиним, Іваном Васівим.


Особливістю споруди є складна багатозаломна система перекриття, яка складається з трьох восьмигранників на чотирьох чотиригранників над бабинцем і центральним зрубом, і двох восьмигранників та чотирьох чотиригранників над східною частиною. В інтер'єрі органічно зливається глибинне і висотне розкриття простору. Церковний верх кріпиться стяжками на рівні основи заломів. Вівтар стелі - на рівні першого залому.

Подібну систему перекриття має церква Різдва Богородиці 1780 року в с. Бусовисько Старосамбірського району. В інтер'єрі є всі висотно розкриті верхи, які створюють єдиний внутрішній простір. Бабинець з'єднаний з центральним зрубом вирізом аркової форми. Чимало цінних храмів бойківської будівельної школи в Сколівському районі, зокрема в с. Кальне, Коростів, Опорець, Плаве, Орявчик, Ялинковате, Розсохач, Риків.

Церква Луки 1862 р., що в с. Орявчик, побудована відомим будівничим С. Косиловичем. В ній центральний зруб має восьмигранний верх з п'ятьма заломами, верх бабинця - з трьома, східного зруба- з двома. Всі три баштоподібні об'єми поєднані в пірамідальну композицію, в якій, починаючи з піддашшя, зростає горизонтальний ритм членувань. В інтер'єрі простір всіх верхів відкритий. Дещо інше завершення має Михайлівська церква 1901 року, що в с. Сможе. Центральний верх у ній складається з двох чотирикутників, які зменшуються вгору і переходять у восьмикутник, що завершується високим глухим ліхтарем. Оригінально вирішені завершення двох бічних об'ємів, в яких переходи від чотиригранників до восьмиї-ранників здійснені за допомогою трикутних парусів. Піддашшя, які оточують будівлю по периметру, лежать на випусках вінців. Церкви в селах Хащованому, Ялинковатому того ж району цікаві тим, що верхи в них перекриті восьмикутниками, дещо опуклими пірамідами, які тримаються на високих восьмикутниках, і завершуються витягнутими цибульчастими главками на глухих барабанах...

Є цінні зразки бойківської церковної архітектури в Івано-франківській, Закарпатській областях. Наприклад, в с. Черче біля Рогатина збереглася Василівська церква XVI ст., яка була перевезена з Бойківщини. Вона така ж тризубна, триверха, як і всі бойківські споруди цього типу. Центральний зруб вищий за бічні, перекритий чотирикутником в основі і верхом з трьома заломами, бічні - з одним. Верхи завершені маківками. Оточена церква піддашшям на фігурних кронштейнах. В інтер'єрі дуже низький бабинець з'єднаний з навою невисоким арковим прорізом.

До бойківського типу належать чудові храми в селах Гусний, Вишка, Сухий, Ужку, що у Великоберезнянському районі Закарпаття. Невід'ємними частинами церковних ансамблів є дзвіниці. Вони найчастіше дво-, триверхі, подібні за формою, хоч нема серед них однакових. Наприклад, дзвіниця при церкві 1874 року в с. Коростів Сколівського району квадратна у плані, двоярусна. Нижній ярус -зрубної конструкції, верхній - каркасний, піддашшя спирається на приставні кронштейни. Дзвіниця біля церкви 1844 р. в с. Опорець побудована майстром Біланом. Триярусна, квадратна в плані, покрита восьмикутною пірамідою. Нижній ярус - зрубної конструкції, верхні - каркасної з ажурними галереями на обох ярусах. Піддашшя лежить на випусках венців.

Якщо при будівництві церков іноді застосовували найпростіші народні конструктивні прийоми, то при спорудженні дзвіниці при Михайлівській церкви 1863 року з с. Тисовець Сколівського району, що експонується в Львівському музеї архітектури та побуту, - уже складніші. В її основі -
квадратний зруб, який покладено на восьмигранник з відповідним пірамідальним завершенням. У минулому дзвіниці служили не тільки для дзвонів, але й виконували функції сторожової вежі, комори та прохідної брами. Власне у дзвіниці с. Тисовець на нижньому поверсі є наскрізні двері, через які проходили на церковне подвір'я.

Зразком високої майстерності бойківських теслярів є дзвіниця 1790 року, що при церкві св. Михайла в Ясениці-Замковій. Зрубна, квадратна в плані, має три поверхи та завершення у вигляді восьмикутного стіжкового даху. Нижній зруб оперезаний відкритою галереєю на стовпах. Другий поверх найвищий, хоча в плані менший від нижнього, оточений напіввідкритою галереєю у вигляді аркади. Первісно тут розміщувалась каплиця. Третій, найнижчий ярус має трапецієподібні вікна, які розміщені по п'ять з кожного боку. Усі три поверхи з'єднані між собою драбинами. Висота дзвіниці -14 м.

Без бойківських храмів і дзвіниць не можна собі уявити Карпатську Верховину, відчути її красу. Відомий український письменник Стефан Ковалів побував у с. Тисовець, де стояла тільки збудована Михайлівська церква 1863 року (тепер вона експонується у Львівському музеї архітектури і побуту). Він з захопленням описував цю церкву на фоні гірського пейзажу в нарисі "Навпростець": "Хати-хижини як близниці-сестриці розсіялися на загорках берегах". На фоні села і гір виділялася "одна тилько церковця свята, озарена лучами золотистими заходячого сонця". Далі письменник пише:"... лагодила в моїх очах сю дикість природи... як видалася нам величною ця смирненька святиня. Вона може найвище стояла між всіма посестрами Галичини на хребті Бескида"

взято з http://turka-ua.net/

Відправити в FacebookВідправити в Google BookmarksВідправити в TwitterВідправити в LinkedIn