CARPATY

ВІТАЮ!!! ЗАПРОШУЮ ДО МАНДРІВОК ГОРАМИ І ПОЛОНИНАМИ КАРПАТ!!! Welcome to the Carpathians!!

 

                                        ОСТАННІЙ ЛЮЛЬКАР

Михайло Шмадюк із села Лазещина

вже півстоліття робить гуцульські топірці і - люльки, але сам не курить

 Сімдесятидворічний гуцул Михайло Шмадюк із 

закарпатського села Лазещина – єдиний у краї майстер, котрий зберіг давнє горянське мистецтво. Мосяжництво – так зветься це рідкісне ремесло виготовлення прикрас до виробів та цілих творів зі спеціального сплаву металів, "мосяжу". Гуцули знають це діло з 15 століття. Такому, як творчість старого гуцула, не вчать у жодному навчальному закладі. Ще б пак: топірці Шмадюка - прямі нащадки зброї опришків.

 "Як навчивсє? То в мене прадід був спеціаліст від цего, та й вуйко - я з них навчився. То така родина… Нікора, що опришком ходив з Довбушем, то мій прапрадід. Він топірці їм робив. І пістолі опришківські…", - оповідає гуцульський майстер.

 Умілець, котрому легко піддається метал, а також дерево – справжній художник. Вміє і кувати, і різьбити, знається на інкрустуванні та литві. Золоторукий гуцул – зброяр, а ще й годинникар, як сам говорить – "часомайстер". Його твори вельми до душі гостям краю, тож і має коло себе небагато робіт (скажімо, так і не вдалося побачити авторського годинника). У Лазещині діда знають передовсім як майстра, що до місцевої церкви виготовив оправу для Євангелія. Для Закарпаття ж загалом він – останній люлькар. Його твори (більше – топірці, адже вишукані люльки робить переважно на замовлення) – окраса ринку сувенірів на Яблунецькому перевалі. А ще й - музеїв, хвалиться Шмадюк: "В Україні нема і не було такого музею, аби моїх рук не було. І держави трудно знайти такої, щоби не було – всюди є. І в Німеччині, Угорщині, на чехах, Польщі - скрізь. Закази приходили, і робив усілякі фіґлі…"

 
Без топірця і люльки – гуцул не гуцул, вважає дідо Шмадюк. За своє життя виготовив сотні оригінальних виробів. Аби зробити топірець, треба не менше двох днів. "Оце така сокирка, - каже гуцул, показуючи металеву заготовку, - зробив відливку, тепер треба обточувати, обробляти, інкрустувати, а чи різьбити – дивитися, аби було модне. Затим приладнати топорище, і його інкрустувати…"

З люлькою справа ще складніша. Таке ремесло – дуже тонка робота, в якій важлива кожна деталь. "Цей сплав металу по-гуцульськи називаємо баконт, ото люльки – баконтові. Можуть мати чубук як металевий, так і отакий – дерев’яний. Ото зробив одному дідкові просту люльку, бо ж просив – дорого платити інкрустовану, зроби, щоби курити. А ви не хочете люльку купити?", - усміхається дідо Шмадюк.

 
 
 
 
 
Майстер нарікає – не густо клієнтів на великі складні речі, та й на пістоляматеріалу треба, – каже. Побивається - гуцули втрачають мистецтво люлькарства. "Уже люльку нема кому робити. Ще є майстер один у Косові – Роман Стринадюк, знаєте про нього?.. От. То він може таке зробити. А більше на Україні крім нього і мене - нема кому. А було таких майстрів-люлькарів…", - літній гуцул перераховує прізвища колег по своєму мистецтву…
Втім, дід Михайло тішиться - дещо вдалося передати зятеві. Радіє, що гуцульські ремесла живі, як і незламний гуцульський характер. Гуцули здібні і до полонини, і до майстерки, і до забави - каже пан майстер. От тільки молодь зараз охоча до "чистотної" роботи, а не такої "циганської", - говорить, показуючи натруджені руки. Розповідає – Гуцульщина змінюється, дещо втрачаючи, от колись гуцула за вбранням можна було пізнати, з якого він села. Приклад життєлюбства гуцулів – сам колоритний дідо, про котрого кажуть: іще на молодиць заглядається… Він же зізнається – сили бере з рідних гір… А ще про Шмадюка розповідають: і на мольфарстві знається. Сам же гуцул лукаво усміхається у вуса: "я тєго не багато навчивсє", мовляв, не можна усім займатися, "людина має бути родима до того, як ото кажуть – пан до танцю, циган до смальцю, а хлоп до роботи"… І одразу береться за оповідки про гуцульських ворожбитів з сусідньої Франківщини. Саме там, до речі, і найбільше його творів. На Закарпатті ж Михайло Шмадюк – єдиний такий майстер. Пишається улюбленою люлькою, але каже: вона йому хіба для паради - уже давно кинув курити. А от непросту свою справу волів би не лишати – гуцульські руки не можуть без роботи… "Так, хоч і бачу вже зле, але без роботи не годен, усе кортить щось зробити…", - усміхається останній закарпатський люлькар.
 
    взято  з  http:zakarpattya.net.ua 
Відправити в FacebookВідправити в Google BookmarksВідправити в TwitterВідправити в LinkedIn