CARPATY

ВІТАЮ!!! ЗАПРОШУЮ ДО МАНДРІВОК ГОРАМИ І ПОЛОНИНАМИ КАРПАТ!!! Welcome to the Carpathians!!

 

                                              ЇЖА ГУЦУЛІВ

Гуцульська пожива була проста і дуже одностайна (одноманітна), але не погана, якщо рівнятися на середніх господарів. Найважливіші продукти їхньої їжі – се кукурудза, картопля (ріпа), капуста, буряки, фасоля, горох, біб, молоко, м”ясо і товщі. До найперших страв належала кулеша з кукурудзяної муки, яку їли з молоком, гуслянкою, бриндзею, рідше з маслом і солониною.   Вона мусіла бути щодня. Кукурудза у гуцулів родилася дуже мало, тому, коли її не довозили із Покуття та з Буковини і Румунії, у них наставав голод. Коли вибухала війна, голод навідувався до гуцулів дуже часто. Другим продуктом, без якого гуцул не обходився, се картопля або ріпа. Вона також мусіла бути щодня, а що родилася на Гуцульщині, то рятувала у сих нещасливих часах від голодної смерті.Перед Першою світовою війною, доки гуцули мали вдосталь худоби і свиней, різали вони їх під зиму, вудили (будили) і так поліпшували собі поживу. Під час війни се могли позволити собі тільки найзаможніші, інші, якшо мали зайву худобу, продавали її, щоби добути муки на кулешу та хліб.

ТАЛАНТИ ГУЦУЛЬСЬКОГО ПЛЕМЕНІ. ПІСЕННА ТВОРЧІСТЬ І ТАНЦІ ГУЦУЛІВ

Гуцульське племя було дуже талановите і виказувало великі здібності, особливо, до всяких ремесел і, в першу чергу, до різб”ярства, про що вже говорилося раніше.

      Гуцулит мали хист до шутки(фіглі), краси і поезії.Се можна було побачити і почути на кожнім місці і при всякій нагоді. Їх поезія надзвичайно багата, оригінальна і носить в собі сліди глибокої давнини. З їх міфів, що досі зібрані тільки в незначній мірі, можна вивести цілу міфологічну систему. Гуцульська фантазія виступає в них у повній силі і красі. Характеристика демонів, знаних і іншими племенами, майстерні, а матеріали для їх пізнання – першорядної вартості. Є і незнані деінде демони, як Паликопа (різновод Громовика) або Чугайстер (також Чугайстрик). Останній виглядав як чоловік, але такий високий, що вищий від смерек, увесь у білому одязі. Він бігав по лісах і поїдав лісовиці (нявки), які вперед пік на рожні при ватрі. До людей відносився приязно, говорив з ними, грівся при ватрі, а деколи просив у танець, і одтанцювавши своє, одпускав в мирі.Велику роль у гуцулів відігравали також земляні боги, до яких зверталися вони в різних життевих пригодах. 

В гуцульських легендах займає дуже багато місця творення світу, різних істот, різних приладів, потрібних чоловікові та з”ява винаходів. У всіх відбувалося змагання Бога з Арідником (чортом). Перший творив усе добре, другий – усе зле, тоді коли ж Арідник робив щось добре (приміром огонь), Бог старався відібрати се від нього і передати чоловікові для ужитку… Другий, більший цикл, творив легенди про Соломона, третій і, найбільший, легенди про Христа і апостолів, в кінці легенди про святих. Із усіх тих оповідань дихала глибока старовина, тому для студій (вивчення) представляла першорядний інтерес.

Гуцульські казки хоч і не приносять, нових, незнаних мотивів, та всеж мають місце нові особливості та визнаються буйною фантастичністю що в інших сторонах часто занепадало та виглядало бідненько. Число їх дуже значне.

На особливу увагу заслуговують перекази. Вони прив”язані до різних осель, гір, скал, полонин, осіб та подій. Найбільшою популярністю  користувалися  перекази про опришків, що жиють досі у живій пам”яті народу. Усі перекази се не що інше, як написана поетична історія гуцулів. Через те вага її для пізнання гуцульського побуту в давнині й теперішності надзвичайно велика.               

Гуцульські анектоди визначалися великим гумором, дотепністю та сатирою. Вони грубі, не люблять речі завивати в бавовну, та все те рівноважиться  їх простотою і майже дитячою наівністю. Число їх незмірно велике.

Як гуцульський світ був відмінний зовсім від світа жителів низин, як відмінне гуцульське життя, так само відмінена і гуцульська пісня (співанка). Епічна поезія переважає тут ліричну,  кломийкова форма переважає       всяку іншу. А що з формою в”яжеться мелодія, то, очевидно, при невеликім багатстві форм не може бути багатства мелодій. Їх можна зазначити чотирма головними типами: колядова і весільна (обрядові) та коломийкова і козачкова (танцювальні). Тяжко пояснити сю убогість мелодій – тим більше, що гуцули дуже любили і спів, і музику та все ж се справжній факт. Та хоч сих мелодій небагато, та кожна з них програвана на сопілці або на гуслях (скрипці), визначалася великим багатством прикрас і мережанок (варіацій). Вони такі ніжні і при повторюванню мелодій так змінювалися, що їх дуже тяжко було для вуха вловити.

      Пісень у гуцулів багато і вони визначалися не тільки фантазією але й чудовими порівнюваннями, зачерпнутими з природи.  Своїм виразом, метром (розміром) і ритмом вони нагадують дзюрчання води по камінню і малих порогах (водопадах) та падання її в ковбури у гірських потоках. Особливо ярко (яскраво) виявлялася у них любов гуцулів до своєї землі, і мягкістю та ніжністю почувань (почуттів), що при всіх недостачах сего племені робили його для кожного симпатичним.    

Перше місце межи гуцульськими піснями  належить, безперечно, колядкам і щедрівкам.Спокійним, легким епічним стилем, білим, але прегарним віршем змальовували вони сцени з давно минулого, буйного життя, викликаючи в слухача, або читача тугу за тим далеким, малознаним, гарним, як мрія, і милим, як сон, минулим. Чудові образи, що пересуваються один за одним, як у калейдоскопі, приневолюють забувати навіть про монтонність мелодій. Про те саме старається і сам обряд колядування, поєднуючи пісні, слова, музику і танці. Окремий відділ творить колядки, до яких одначе домішані і передхристиянські елементи.

Межи необрядовими епічними піснями вирізняються помітно пісні опришківські, що оспівують подвиги поодиноких опришків, та балади, сюжетом яких була яка-небудь сумна, трагічна подія, що виразила народну фантазію. Вони постають, звичайно, з історичних пісень тим способом, що всякі імена, назви, подробиці стиралися і забувалися в пам”яті, через що пісню важко було приложити до докладно означеного часу і місця.  Були межи гуцулами також історичні пісні, почерпнуті з місцевої історії. Всі епічні пісні гуцульські, як би вони первісно не були складені, прибирали з часом коломийковий розмір і співалися на коломийкову мелодію.

Коломийковий розмір у всій народній поезії витискав інші щораз більше і заповнював всевладно, хоч се з загального погляду зовсім не бажаний прояв.

Весільні пісні, в основному, сходилися з такими ж піснями інших племен, зате обряд відрізнявся, що було пов”язано, в першу ченргу, з віруваннями, зв”язаних з ними.      

Коломийки і козачки не вирізнялися ні формою, ні змістом від співаних в інших місцевостях. Зате у них, особливо в коломийці, змальоване все гуцульське життя, починаючи від уродин до гробової дошки. Число їх незмірне і списати їх вичерпуюче неможливо, бо одні з них забувалися але на їх місце творилися все нові.

Як коломийки змальовували і охоплювали усе побутове життя, так вірування опановували усе духовне життя гуцула.  Чи він вставав, чи лягав; чи працював, чи відпочивав; чи йшов у дорогу, чи сидів дома; чи здоровий, чи хворий; чи свято, чи будний день; чи зима, чи літо; чи сам, чи в товаристві; чи родився, чи умирав – з усім було злучено якесь вірування се  ніщо інше, як останки давньої передхрестиянської віри. Якби їх зібрати, та систематизувати, то на їх основі можна було відтворити в значній мірі, як не в цілості, давній релігійний церемоніал (обряд).                             

Побіч вірувань стояли заклинання та зашіптування, якими послуговувалися гуцули в різних життєвих пригодах. Під густою християнською поволокою крилися елементи передхристиянської доби. І їх вивчення давало пізнання давньої віри. Гуцульських козачків (танців) не було багато, серед яких можна назвати: гуцулку (коломийку), козак, півторак, аркан, шипітський танець, волошка, рівний танець… в них помітні, в основному, чотири рухи: тропак, гайдук, голубець, обкручування. Треба зазначити, що танцюючи, гуцули користувалися топірцями, підкидаючи їх високо в гору  і ловлячи спритно назад. В цілому вони були добрими танцюристами.

ГУЦУЛИ ВІДРІЗНЯЮТЬСЯ ТАКОЖ СВОЄЮ МОВОЮ.  

Гуцульський говір має багато власних відмін і в фонетиці і в морфології, і в лексиці та синтаксі. У лексиці відбилися особливі румунські і мадярські впливи, поза тим німецькі, грецькі, польські. Збереглося також немало слів і форм їх староруської мови. Гуцули, особливо жінки, говорили протяжно, перетягували поодинокі звуки, а се надавало говорові деякої співзвучності.

Гуцули використовували деякі оригінальні вислови, не зрозумілі тим, хто не знайомий з цим народом зблизька.  Кожен гуцул, вітаючись, сміливо казав: "А чи миром, братчику?” На запитання відповідали: "Миром”. Тобто, усе спокійно, щасливо."Миром, легіню”. "Ех, варе лихо, брате”,   означало, що справи кепські, сповіщали про щось лихе, нещастя. "Легіню,! Ей, легіню, легіненьку, легіню-легіньку!” – означало: "Ей, молодче жвавий, гарний і відважний”. Слабосилих називали "хмизом”, а боягузів – погордливо ”бойками”. Слово гляба (гяба) означало "неможливе діло”.

"Ватра” – великий вогонь.

"Кріс” – переносний пристрій для стрільби.

"Гарда” – жіноча прикраса на шию, зроблена з сороковців скріплених у три ряди.

"Силянка”- жіноча прикраса на шию з різнокольорових пацьорок.

"Байбарак” або "петик” – звичайний сердак, але без клинів.

"Сембрині” – служба у когось.

"Сембрилі” – винагорода за службу.

"Царинка” – красива лука. .

"А цур на тебе” – ганьба на тебе.

"Цуратися” – відрікатися.

"Челідина” ("Челядина”) – не лише звичайна челядь, але й жіноцтво взагалі чи жінка.

”Заполочь” – різнокольорові нитки для вишивання.

"Пишний” – ідеал пишності і лагідного життя, слави.

"Шалаш – хитар” – помешкання, або господарка.

"Комашня” – великий обід з участю гостей.

"Помана” – посмертний дарунок, спадщина худобою. Це від слів "поминати, згадувати”.

"Проща” – посмертна промова священика.

"Хороми” – сіни; від слів "хоронити”, "хоронитися”.

 "Дроб”єта” – вівці і кози, дрібна худоба.

"Курман” ("Учкур”) – суканий шнурок.

"Ліжник” – ковдра на ліжко із овечої шерсті.

"Котюга” – пес.

Коли хотів комусь побажати добра, гуцул казав: "Абись трвав”,  тобто "абись щасливо жив".

Вищий ступінь значення добра висловлювали так: "Абись ся дочекав гаразду собі, та й потіхи з дітей та й газдині!” . А при найвищому ступіні казали: "Абись божим стався!”.  Клянучи комусь, говорили: "Щезай, напасте, опудо!”. У нападах гніву  промовляли: "Абись ся за зуби утрафив” чи "аби тя по верхах, а коси твої аби по шпиціх серед ночі носило!”. Шпиці – то найвища вершина Чорногори. Коли ж гнів доходив щонайвищого ступеню, то гуцули говорили: "Аби тя грім трісл!” чи "аби тя смага та й плута побила!”. Слово "плута”походить від імені поганського божища  Плутоса, а "смага”, певно, від "смуга”, чорний знак на грозових хмарах, вислів зичить цими словами нещастя. Проклинаючи ж свого ворога, гуцул, кричав хрестячись: "Абись дідьком стався!”. Це на противагу доброму значенню "Абись Божим стався!”       

ГУЦУЛЬСЬКЕ ВБРАННЯ. ЧОЛОВІЧИЙ І ЖІНОЧИЙ ОДЯГ

Дуже оригінальна і мальовнича гуцульська одежа ( ноша ). Вона відрізняється на стільки від інших типів ноші, що коли гуцули появлялися де-небудь поза своєю територією, то звертали на себе загальну увагу. Перед усім, вона була коротка, легка та тепла. Такої вбері вимагав гористий терен, де треба скакати по камінню, перелазити часто плоти і повалені дерева, вискакувати та зсідати з коня, а також нерівномірне підсоння, в якім бувають дуже гарні дні і холодні ночі. При тім, вона було сильно барвистою. Тому здалека впадала в очі. Переважали у ній біла, чорна   барви (кольори), що гарно відбивалися зимою од білого снігового фону, а влітку– од  зеленого трав’янистого.

Жінки носили довгі сорочки, що сягали аж до литок. Обшивка, дуди і уставки були вишивані. Понад Білим Черемошем – вишивані і рукави. Така вишивана сорочка вимагала багато праці, тому була дорога. Замість сукні гуцулки носили дві запаски, одну – спереду, другу – ззаду (в будень і коло дому – тільки задню, а спереду – фартужок), які у поясі приперізувалися крайкою (окрайкою), або букурійкою (вузьким ремінцем). Капці, капчури, онучі й постоли – як у чоловіків. Зимою вдягали суконні наколіннці які перев’язували вище колін. На сорочку вдягали киптар і сердак, як  чоловіки, так само й кожух. При парадних виступах носили довгу білу гуглю (білу накидку без рукавів з капюшоном з шерстяної домотканої тканини), а замість фартушка – шовкову хустку, яка спадала у формі трикутника. На шию вішали лискавки (блискучі скляні перелки), писані пацьорки (силяні), клокички і згаради (срібні монети, насиляні на ланцюжку або мосяжні хрестики). Голови дівчат літом і зимою не були покриті: волосся змащене, заплетене у дві малі кіски, з переділом посередині: обі кіски одразу при голові іноді були з”єднані в одну грубшу косу. Гуцулки чесалися тільки раз на тиждень, а щоби волосся держалося, сплітали його сильно волічкою, яка спадала на плечі. Молодиці мали на голові хустки,   а у великі свята перемітки або рантухи, які вже тоді  почали виводитися. В руках носили палички, якими страші підпиралися.

Гуцульська одежа була дорога, бо багато коштували вишивки та всякі прикраси. А ще гуцули любили гоноритися, то не дивно, що багато з них потратили свої маєтки на одежі та забави. За їх добродушністю граничить і велика легкодушність.

ВЕСІЛЬНІ ЗВИЧАЇ ГУЦУЛІВ

У гуцулів існували й оригінальні весільні звичаї. Проминаючи оті кінні запросини на весілля від хати до хати, оте плетіння вінків для князя і княгині (молодого і молодої), завжди з пістолетною стріляниною, згадаємо лише чудову мить, коли наречена в день шлюбу всідалася на коня. Убрана вона була в червонястий сардак з трьома чи чотирма рядами галунів (різних прикрас), у чорні чи жовті чоботи з кутасиками (прикрас у вигляді китиць). На плечі накидали гуглю (шерстяну накидку), а на голову – вінок з барвінку, прикрашений  позліткою і срібними монетами. У ту мить, як наречена при допомозі старшого дружби сідала верхи на коня, батьки посипали її голову пшеницею, а вінок злегка намазували медом. Тим же медом намащували молодим вуста, коли вони верталися із вінчання, а також уста весільній челяді.  Зашлюблених з коней знімали разом із сідлами, зачинався танець. То за звичай – коломийка під гру скрипки, цимбал та сопілки і спів.

Коли молода йшла до шлюбу, за нею молодий на коні віз весільний букет, який звався деревцем (молода смерічка, прикрашена барвистими стрічками, родзинками, яблуками або ягодами, а також фарбованими перами).  Наближаючись до церкви, стріляли. Музика стихала, було чути лише голос дзвоників на коні.  Він лунав якось велично і урочисто. Молоді завжди їхали до шлюбу осібно.  Іти пішком – то сором. Коли молоді після вінчання виходили із церкви, на дворі лунали два постріли. Двічі стріляли тоді, як минали хату князя, а під’їжджаючи до батьківської хати княгині, знову чулися чотири постріли. Наречне молодий проводжав до її батьків, але то лише на короткий час. Тоді, по шлюбі, княгиня мчала попереду на коні, а всі – услід за нею. Увечері того ж дня молодий  їхав до молодої. Супроводжували її його рідні й гості, попереду на коні – дружба. Шлях освітлювали смолоскипами. Дорогою було чути спів і галас, але коли наближалися до помешкання молодої, то все стихало. Повідомлена дружбою про прихід молодого, виходила княгиня з родичами, несучи перед собою хліб-сіль і мед. Тоді молоді заходили до хати, сідали за стіл. Сидячи окремо від гурту їли з одної миски і частувалися напоєм, на який хто багатий був. Гості зичили молодим щастя, обдаровували їх малою маржиною. Це звалося дарами. У час же, коли завивали молоду, гості вкидали до миски дрібні монети ; то називали повницею. Гості танцювали, а коли дари скінчалися, ціле весілля вертало до князя. Разом забирали  і посаг молодої, який був таким скромним, що про продаж княгині не було що й казати. Чи молоді зустрічалися до весілля, чи ні, то вибір залишався за родичами. Обов’язком молодого першого вечора було роззування молодої , бо та у взутті мала гроші, як правило – срібні, а у багатших – часто і дукати. Гроші ті ставали власністю князя, а хто багатший, то дарував дружбі за вірну службу.

На долах, навпаки, молода здіймала першого вечора чоботи молодому. Роздавання хусток і переміток під час весільних обрядів, – одинакове було і на низу, і в горах. За гарну фустку і білий рантух князь від молодої отримував тонку чисту сорочку. Ті передшлюбні дари вважалися священними і йшли з ними до гробу.

З цих обрядів видно, що у гуцулів княгиня мала перед шлюбом і після нього деяку перевагу перед князем.  Але в подальшому подружньому житті те становище змінювалося, хіба що б жінка була дуже вродлива чи з багатої родини. Тоді навіть чоловік знав жінку на "ви” і "будьте ласкаві” – до пізньої старості.

ГУЦУЛЬСЬКІ НАРОДНІ ЗВИЧАЇ, СВЯТА ТА ОБРЯДИ. ПОЛОНИНСЬКИЙ ХІД

У праці "Про гуцулів” С.Витвицький писав, що вони мали  чимало різних звичаїв як суто родинного характеру, так і громадського. Вони значно різняться від звичаїв інших частин України. Давнє прислів’я "Що край, то обичай” гуцули вживали на свій манер: "Що грунь, то инча встанова” чи "Хата инча, гадка инча”.

Урочистість, звана полонинським ходом, поширена поміж усіх гуцулів, що не характерно для інших частин України. Мешканці Східних Карпат навесні, як правило  у середині червня, зі своєю худобою вибиралися на полонину, де перебували там аж три і більше місяців. Свято проводів розпочиналося тоді, як на схилах Чорногори розставав сніг  і починала зеленіти трава. Звичайно це було перед Зеленими святами (Русаліями). Тривало ж воно 8-10 днів. Тоді на Гуцульщині була велика радість. Зранку і до пізньої ночі над горами чулися веселі  голоси трембіт. Цей інструмент , обплетений корою, ширина якої – до півтора сажня, потребує досить сильних грудей. Особливо, при виконанні сумних тонів,  подібних чимось до голосу бойової труби. На грунях цими звуками вівчарі підганяли своїх овець. Коли ж наближався подібний їм, здіймали стрілянину, а потім, подаючи один одному правицю (руку), цілувалися, незважаючи на стан і вік.  Жінки стояли дещо оддалік. Багаті гостилися вином або міцною горілкою з встановленого на коні барилка. Попередньо домовившись, де і хто, на якій полонині має злучити худобу, до  гурту збирали від 200 до 400 дійних овець, не рахуючи рогатої худоби, коней та свиней. Число ж останніх залежало від обширу самої полонини. Дорогою до призначеного місця вівчарі безперестанно грали в трембіту і стріляли, а прибувши до стаї, обирали собі керівника (ватага, газду, господаря) і тертям запалювали ватру (живий вогонь), яку підтримували ціле літо. Коли приходив час розмірювати надій овець, вівчарі, б’ючись об заклад, стріляли по цілях. Часто стріляли на лету стерв’ятників чи орлів.

Спостерігаючи за летом орла, ворожили. Коли орел кружляв над стаєю, то це було злим знаком. Дивлячись у небо, один з гуцулів тоді промовляв: "Варе легіню, будем лихо гостити”. По закінченню виборів ватага пекли найжирнішого барана, готували кулешу на сметані (балмош, бануш), гостилися і розходилися потім додому. На полонині лишалися лише потрібна кількість чоловіків.

Пастухи вночі  при стаях палили вогнища, аби відлякувати від стада ведмедів чи вовків. Всередині шопи чи колиби безперестанно теж палили вогонь; може, то залишок поганства (язичництва).

Інших особливих народних урочистостей, зв’язаних з полонинським ходом, гуцули не мали.

ГУЦУЛЬСЬКІ ПОЛОНИНИ

Як відомо, на полонинах гуцули перебували десь з середини червня і аж до осені. Їх, за даними кадастрального опису, в 1859 році у Коломийській окрузі налічувалося 61. Якщо брати із заходу до півдня, то це такі полонини: Віпчинка, Радескул, Радул, Скорузни, Полівни, Мунчел, Цимброня, Яворник, Гропа, Цибульник, Стайка, Береческа, Руський Діл, Куратул, Ріжіє, Говирла, Погорілець, Керничка, Фаратик або Рабинець, Ледескул, Стара Стая, Цівчин, Цівчинаж, Кукуль, Чуруж, Будівська Полонина, Попадя Лостун, Альбін, Мокрин, Піріє, Каменець Руський, Балясинів, Стевьор, Ротундул, Балтогур. Тут проходила  межа з Уграми (Закарпатською Гуцульщиною).

Далі тягнулися із аходу до півночі полонини: Мараческа, Шпиці, Кострича,  Буковин,  Діл,            Кітлова,  Гордей, Крамарни, Бубенські, Жовнірські,  Біла Кобила, Синиця, Кринта, Скупова, Прелуки,  Хітарка,  Ігнатеса. Потім на схід від Буркута йшли полонини: Лукава, Похребтина, Михайлова, Масний Приступ,   Пніви, Дуконія, Гадзуг, Полиниця. Тут знову межа з Уграми (Закарпаттям).

На Буковині були лише три полонини, зайняті гуцулами: Лучина, Татарка і Бобайка. Вони були власністю цісаря.

На Уграх (Закарпатській Гуцульщині) тоді було чотирнадцять гуцульських полонин:Туркул, Мушкетик, Каменець, Рокитна, Божатин, Печелів, Лютоса, Буддівська, Пожіжеска, Припечаска   Пелечата, Соколів, Болькун, Плішка. З них лише три були власністю гуцулів, а решта належали цісарсько-королівській камері чи магнатам  (великим землевласникам).

У  тих  полонинах чудова природа, але інше життя у їхніх мешканців. Адже, крім тих випробувань, які зазнавали гуцули  від природи, це: дощі, бурі з вітрами, холод, падіж худоби від хвороб, нападів на тварин хижаків і т. п., їм для задоволення своїх насущнних потреб були необхідні і інші заняття, бо тваринництво не давало можливість  прожити багатодітним  гуцульським сім’ям.

Тут ще слід додати, що назви полонин, які давалися у 1859 році, майже не співпадають  із назвами сьогоднішніми, адже кожний населений пункт має свої полонини і можна ці назви співставати. Але, поданий перелік цікавий тим, що фіксує один із їх різновидів.

ГОСПОДАРЮВАННЯ ГУЦУЛІВ

Господарювання гуцулів – це, передусім, утримання найрізноманітнішої  маржини, а саме: овець, рогатої худоби, коней, кіз. Вони дуже любили свою худобу, а, особливо, вівці, що давали їм бриндзу, вурду, жентицю, шкіру на кожухи, вовну, сукна і м’ясо, яке їли не тільки свіже, але й вуджене (бужене). Вуджене м’ясо називалося «бужениною» і стояло від осені аж до косовиці. В тім часі косарі з’їдали її.

Порода рогатої худоби  була давніше дуже дрібна, сірої барви. З часом вона майже зовсім вивелася, а заступила її гарна , расова порода – червоноваї або чорної барви. Биків гуцули підгодовували і здебільшого продавали. Зате  корів держали стільки,  скільки могли вигодовувати. Свіже (солодке) молоко споживали самі, зате гуслянка, переварене овече молоко, (потім скисле) бербеницями, як і бринзу, вивозили на торг та міняли на кукурудзу. Масла не робили багато, а те, що було, майже ніколи не бувало першорядної якості. Порода свиней – негарна і маршива. Бідніші держали їх виключно  на продаж, а заможніші – і для себе.

Дуже любили гуцули коні, які в них належали до окремої породи і називалися "гуцуликами” або "гуцулками”. Вони мали у собі багато арабських рис. Сі коні були невисокі, але мали груди і крижі широкі, голову малу, чоло широке, буйну гриву і хвіст. Око повне, іскристе, зір бистрий, ноги короткі,  але міцні,  копита тверді, затовчені на камінню. Сі коні були придатні, в основному, для гірського терену. Вони надзвичайно обережні, роздивлялися, куди мали йти, пробували ногою, чи камінь добре лежить і не зсунеться, коли на нього  стануть. Переходили і понад прірвами і спускалися крутими берегами, перебридали  кам’янисті, гірські річки і потоки, ходили берами (кладками). Вони носили людям усякі вантажі (терхи) на хребті, які йшли за ними пішки. І якби не "гуцулики”, то гори стояли би, мабуть, пусткою, бо нічого не можна би до них довезти. Все це свідчить про їх ужиточність. На жаль, ся порода  стоїть тепер перед вимиранням, бо нема кому як слід зайнятися піддержанням її.

Дуже примітним був випас худоби на полонинах, де паслися, як правило, вівці і рогата худоба, але не раз приймали туди  коней і навіть свиней. До кожної групи худоби були окремі пастухи і всі вони знаходилися під проводом ватага (ґазди). Надзвичайно цікаво відбувалося мішання худоби, себто обчислювання: скільки власник овець і корів мав дістати бринзі (сиру) і гуслянки. В означений час доїв кожен господар свої вівці і корови в дійницю, а ватаг при свідках перемірював молоко міртуком (міркою в 1 літр). Скільки міртуків видавав сей подій, стільки значків (зарубок) клав ватаг на роваш (патик, паличку). Число, означене на роваші, показувало число бринзянок (малих беребениць = 12 – 14 міртуків) бринзі; на кожні чотири бринзянки господар діставав ще одну бербеницю (25 міртуків) вурди. Коли доходили до згоди, то ватаг число міртуків молока   при першім надої множив датом (число бринзи, яке обіцяв господар дати від одного міртука молока, в залежності від якості паші, те число могло бути менше чи більше). Воно обчислювало в 9-10 разів більше бринзи,  ніж виказував міртук молока. Напр.: було15 міртуків молока і господар полонини згодився на 10-й дат – власник худоби одержував 150 кг. бринзи. Ось тоді і називалося число кілограмів бринзи, що мав видати ватаг.

Роваш, на якім зазначався надій, де ватаг вирізував карб і означало число. Карби виглядали так:  1=1; 11=2; 111=3; 1111=4;  /=5; Х=10;  ! =15; ХХ=20;  /\=50; - =100; =150; - - =200; 1 т.д. Коли ватаг закарбовував число   міртуків, розколював роваш на половину і одну частину давав власникові овець, другу лишав собі. Потім власник худоби зголошувався із своєю половиною по бринзу. Ватаг, складаючих їх докупи, стверджував, чи годиться і видавав бринзу, а раваш кидав в присутності господаря овець в огонь…

Від корів не мірявся надій; від кожної корови давав господар полонини бербеницю (25 л.) бринзи.

Тут ще слід додати, що пастухи у полонині перебували безвихідно, а що там не можна було прати білизни, бо не було як, то її виварювали перед полонинським ходом в товщі лою або масла і потім одягали на себе. Білизна ставала зовсім темною, мало не чорною, але забезпечувала пастухів від галапасів (вушей), які не чіплялися їх тоді. Доки пастухи    на полонинах, –  доти кипіло там життя, а коли вони вибиралися звідти, замовкало все знов на цілі три чверті року. В пісні говориться  про се:

Яка ж тота полонина , весела, весела

Як до неї  вирушила худібка із села!

Полонина веселая лиш до розлучення, 

А як пішла худібонька, вона засмучена.

Полонинко, верховинко, чим ти так згорділа?

Чи не тими овечками, що стільки уздріла!

 

ПОМЕШКАННЯ І БУДІВЛІ ГУЦУЛІВ. ІНТЕР’ЄР ЖИТЛОВИХ ПРИМІЩЕНЬ

За даними українського письменника, етнографа, релігійного і політичного діяча середини ХІХ століття Софрона Витвицького, незаслужено забутого  через нетрадиційність поглядів, гуцули в горах мешкали розлого. Інколи хата від хати були віддалені на кілька моргів, хоч вважали, що живуть в одному і тому селі. (Морг – міра землі, що дорівнює 0,56 га). До хати прилягали господарські будівлі, а також городи і грунти, звані царинками. Крім того, гуцули мали великі пасовища, що звалися полонинами, які в середньому мали по 500 моргів. Там, крім продовгуватої шопи, яка звалася стаєю, не мали гуцули іншого житла. А в селах вони споруджували зручні хати з ганками і різними відділеннями. Стіни гуцульської хати в середині були рівно обтесені, але не білені. Житло складалося з двох протилежних покоїв, званих хоромами, у яких завжди була підлога, а посередині – сіни. В одному з тих покоїв, як правило на лівому боці, мешкав сам гуцул з сім’єю, а праву половину хати тримав незаселеною для гостей. Крім начиння для приготування їжі, в майстерно викладеній печі  та хіба ще ліжників на жердці і пари образів на стіні, у спальні гуцули більше нічого не тримали.  У вітальні були образи, кахлева піч. На стіні, просто на дереві висів гуцульський бойовий стрій: перехресниця-ремені з вибитими на них мосяжневими цвяхами, візерунками, на яких трималися порохівниця, кубок і ташка. Там же висіли кріс і пара пістолетів. З 1848 року їх розброїли і вони тримали на стіні лише топірець, гарапник (корбач) і стремена. В усіх хатах були залізні клямки та міцні замки, як слюсарної, так і столярної роботи.  Вікна малі, інколи загратовані, сінешні двері засунуті чотиригранним тисовим або кедровим чи дубовим дрюком. У середині дому  було дуже широке ліжко, посередині – стіл, а довкола стін – широкі лавки. Інколи були комини, або димники, для будження м’яса на їжу. До спальні прилягала комора, де складали святкове вбрання, жіночі прикраси (силянки, гарди), хустки. Перед вікнами був досить низький ганок, аби вберегти хату від снігових заметів. Його робили наперед вхідних дверей до сіней або великої комори, де  тримали молоко, бринзу, господарські залізні інструменти, взуття, шкіри, необхідний запас збіжжя.

Подвір’я відділяло хату від господарських споруд. Хоч гуцульска худоба і влітку і взимку перебували на свіжому повітрі, однак на випадок дощів чи хуртовини, будували довгі низькі шопи, звані хлівами, колешнями або царками. Дворище з будівлями звалося обійстям, або рідше – салашем.

Гуцули любили своє помешкання класти на пагорбах. Узвишшя ці звалися грунями. При виборі місця під хату враховувалося, щоб господар мав неподалік свого житла достатньо води. Тому усі їхні оселі були розташовані  над стрімкими ріками, потоками, або біля джерел.

«Розуміється, що й на Гуцульщині, як і скрізь, є різні будівлі, - писав у своїй праці «Гуцули» В.Гнатюк про Угорську (Закарпатську) Гуцульщину. – Інакше вони виглядають у багачів, інакше у бідних; інакше у селі, інакше подальше від села».

Дуже примітна гуцульська хата, будована подальше від осередка села, так звана «хата з граждою» (з огорожею). Здалека виглядала вона як середньовічна твердиня, разом з іншими господарськими будинками і подвір’ям, утворювала квадрат або прямокутник, обведені довкола високим парканом із двобічним дашком. Внутрішній дашок одним кінцем опирався на паркан, а другим, видовженим, на стовпи,  закопані в землю, через це утворював просте піддашшя. Під цим піддашшям приміщували гуцули віз, плуг, колісниці, корчуги (сани), якими взимку возили ковбки, скрині для гною та інші господарські знаряддя. Зимою, під час завірюхи та морозів, приміщували там, звичайно, також худобу, для якої лише у деяких гуцулів були окремі стайні (хліви): переважно вона літувала і зимувала під відкритим небом.

                                                                                                Взято  з http://rbdut.at.ua

Відправити в FacebookВідправити в Google BookmarksВідправити в TwitterВідправити в LinkedIn