ВІТАЮ!!! ЗАПРОШУЮ ДО МАНДРІВОК ГОРАМИ І ПОЛОНИНАМИ КАРПАТ!!! Welcome to the Carpathians!!

 

                                   Карпатські мольфи і мольфари.

 І. МОЛЬФАРИ - ХРАНИТЕЛІ КАРПАТСЬКИХ ТРАДИЦІЙ

«Став проти хмари, одна нога наперед, і склав руки на грудях. Закинув назад бліде обличчя і вперся похмурим оком у хмару. Стояв так довгу хвилину, а хмара ішла на нього. І раптом сильним рухом він кинув кресаню на землю. Вітер зараз звіяв її в долину і підхопив на голові в Юри довге волосся. Тоді Юра підняв до хмари ціпок, що тримав у руці, і крикнув у синій клекіт:

- Стій! Я тебе не пускаю!
... Хмара подумала трохи і пустила в одповідь вогняну стрілу. 
Але Юра так само міцно стояв, і кучері вились на голові в нього, як у гнізді гадюки. 
- Ага! Ти так! - крикнув Юра до хмари.- То я мушу тебе заклинати. Я заклинаю вас, громи й громовенята, тучі і тученята, я розганяю тебе, фортуно, наліво, на ліси й води... Іди рознесися, як вітер по світі... Розсядься і розситися, ти тут сили не маєш...

Коли хмара направо - то й він направо, хмара наліво - і він наліво. Він бігав за нею, борючись з вітром, махав руками, грозив ціпком. Він вився, як в’юн, по горі, завертаючи хмару, моцувався із нею, спирав... Ось-ось, ще трошки, ще з сього краю... Чув в грудях силу, метав громи з очей, здіймав руки угору і заклинав. Вітер розвіяв його кептар та бив у груди, хмара гарчала, плюскала громом, завертала у очі дощем, драгліла над головою, готова впасти, а він, залитий потом, ледве переводячи дух, метався грунем в нестямі, боячись втратить останні сили. Чув, що сили вже слабнуть, що в грудях пусто, що вітер рве голос, дощ залива очі, хмара перемагає, і вже останнім зусиллям підняв до неба короткий ціпок: 
- Стій!.. 
І хмара раптом спинилась».
(«Тіні Забутих Предків», Михайло Коцюбинський).

 З  незапам'ятних часів в Карпатах живуть люди, які одержали від Бога дар бачити та відчувати Всесвіт по-особливому, на рівні Творця. Вони підтримують закони Природи, володіють досконалими знаннями про Людину, спілкуються з душами померлих Предків, оздоровлюють людей від найтяжчких хворів і недуг, пророкують фатальні події, а також можуть керувати природніми стихіями, надавати предметам магічної ролі та особливостей. Їх називають по-різному: ворожбитами, відунами, віщунами, цілителями, відьмарами, чарівниками, примівниками, кудесниками, планетниками, мольфарами.

 

В Карпатах слово "мольфар" найбільше прижилося серед гуцулів - оповилося різноманітними легендами і стало асоціюватися із карпатськими відунами. Вперше, в Україні про гуцульських «шаманів» у широких колах заговорили після виходу роману Михайла Коцюбинського “Тіні Забутих Предків”, ще пізніше — після однойменної екранізації цього твору грузинським режисером Сергієм Параджановим, який глибоко цікавився гуцульським фольклором. З великою пошаною завдячуємо їм обом за величезний внесок в Українську Культуру, завдяки чому по всій Україні та за її межами гуцульські традиції знають, глибоко цінують та поважають.

 

Ось, як про карпатських відунів розповідає сам мольфар, покійний знахар, уродженець села Верхній Ясенів Михайло Михайлович Нечай:“...Основна могутність мольфара у його словах та співах. Мольфар здатний творити як добро, так і зло. Кожному мольфару притаманний свій неповторний, так би мовити, стиль роботи. Деякі з них народжуються з магічними знаннями, тобто є мольфарами по спадку, які передаються з покоління в покоління однієї родини. Інших вчать. Одні оволодівають чорною магією, другі — білою... Це є мінус і плюс як штепсель, тут плюс, а тут мінус - це чорні і світлі сили і між ними йде боротьба. З цього починається життя, цим воно і продовжується. Мольфар має бути глибоко духовною особистістю, так як він звертається до Бога та небесних сил з проханням про допомогу. Якщо мольфар чинить неправедно і порушує закони Природи, він може бути позбавлений магічних можливостей… Я хочу знайти учня, але досі ще не зустрів такої людини. Він повинен людей любити, природу, а не гроші. А де ж такого дурня знайти, адже сьогодні навіть діти гроші люблять. Чесно кажучи, я вже знаю дату своєї смерті. Знаю, від чого помру, але сподіваюся, що до того часу з'явиться все ж людина, у якої є покликання стати мольфаром. Без нього нашій традиції - кінець”.

 Селилися мольфари, переважно, на окраїнах сіл, високо в горах, де до них важко було підступитися. Часто доводилось долати немалі дистанції, переходити через бурхливі потоки річок  Тиси, Прута або Черемошу, добиратися напівзруйнованими підвісними кладками. І аж тоді, за безлюдними гірськими кам'янистими стежками ховалась ґражда (великий господарський двір)мольфара. Однак, мольфари не були відлюдниками, як їх завше описують. Жили з жінками, які допомагали їм по господарству, дружили з односільчанами, уміли бути щирими і вірними приятелями, порадниками, але і скривдити себе теж не дозволяли. Горяни склали чимало легенд про мольфарів, а саме про їх боротьбу з демонами та іншими міфічними істотами, де мольфар виступає не як покірний виконавець, раб, слуга, а як охоронець, переможець, повелитель темних сил: «Йик мольфар шось робит, то він каже: Невольни би тьи втьила! Ти мині досолив! Я тебе за то сушу, я тебе колю, я тебе печу. Я хочу, аби ти так почорнів йик дим, абис так усох, як усихає підпаленая деревина, хоть вона нї сира и не суха, а така завйила!» (В.Шухевич, «Гуцульщина»).


Не всі мольфари були похилого віку, в народі їх знали по-різному: дужими, вусатими, бородатими, з важким поглядом, оповитими чорним густим волоссям, у косматій гуні, яких іноді неможливо упізнати – чи то дядько, чи старець, чи просто легінь, який подався у мольфарство.Через те, багато хто споріднює їх зі старослав’янськими волхвами. Зрештою, Олег Гуцуляк у своїй книзі «Пошуки заповітного царства» наводитьчитача на цікаві роздуми:  відомі нам слав’янські волхви – це, можливо, карпатська жрецько-шаманська група кельтів – волохи (галл. Volcae), пов'язана з тотемом вовка, які мігрували з Італії (Влохії) у Карпати. Тут вони осіли і асимілювали частину балканських етносів, утворивши цілу націю – романи (римляни) та заснувавши своє царство Валахію.

 Доповнює образ карпатського мольфара - чарівний гуцульський кіт. За життя мольфар Михайло Нечай не раз казав, що жодні коти, окрім чорних у нього не приживаються. Бо тварини саме цього кольору допомагають відунам у їх таїнствах. До гостей дідусь, зазвичай, виходив не сам, а зі своїм котом - Млинцуром. І не дивно, тому що кіт тонко відчуває біополе людини, її енергетику, намір, захищає господаря від вроків і інших псувань. Цікаво, що після смерті Нечая Млинцур кудись зник.

 

Кіт для мольфара - то провідник космічної енергії, оберіг дому, "прикордонник" паралельних світів.  Він контролює простір у якому живе і творить чарівник, слідкує аби не просочилася ненароком якась непрохана матерія, і не порушила спокій віщуна. Тому, присутність кота на магічних обрядах, у багатьох випадках, є необхідною, бо гарантує успішність. Борони Боже бити чи знущатися над котом - за це неминуча кара (від "КАРНА" - доля, "інКАРНАація" - втілення душі у новому тілі) і розплата. Якщо собака ще може господареві пробачити якесь неподобство, то кішки не зроблять цього ніколи, а звернуть усю свою магічну силу проти кривдників.

 Вважається, що чорна кішка відвертає блискавки від будинку і відганяє злодіїв. Коти і кішки білого забарвлення - є провідниками дещо іншої, білої космічної енергії, але такі тварини дуже часто хворіють і живуть недовго в силу того, що через них проходить величезна кількість потужної цілющої енергії. Такі тварини, з точки зору реінкарнації (перевтілення), дуже швидко виконують свої кармічні завдання і тому переходять на більш високий рівень свого розвитку, тобто рано вмирають, щоб втілитися у іншому, новому тілі. Коти і кішки рудого забарвлення - застосовуються в основному чарівниками в любовній магії і тримати їх у будинку рекомендується тим, які хотіли б налагодити своє сексуальне життя, наприклад, вилікуватися від імпотенції або жіночого безпліддя.

На жаль, з приходом християнства, зміст мольфарства був покручений, а мольфарів стали ототожнювати із зловорожими чорнокнижниками, які буцім-то роблять шкоду людям. З будівництвом церковок у карпатських селах мольфарів майже не стало, їх витіснили місцеві парохи.


ІІ. ТИПИ МОЛЬФАРІВ


За типом енергій, мольфарів можна класифікувати на - «сонячних» і «місячних» та за видами діяльності на:

 

1) ВІЩУНІВ або ВОРОЖБИТІВ  - ті, хто відгадують минуле і передбачають майбутнє;
2) ГРАДІВНИКІВ або ХМАРНИКІВ - ті, хто відвертають град і бурю;
3) ЗНАХАРІВ або ПРИМІВНИКІВ – ті, хто лікують недуги травами, замовляють хвороби;

 

 

Про віщунів або ворожбитів писав відомий дослідник Гуцульщини Антін Онищук: «Ворожбитом називають такого, що знає ворожити та відгадувати минувшину і будуще інтересованого, його родини, худоби і т.д. Ворожбит чи ворожка подивиться на долоню, загасить ватру, зіллє воску або олова і викладає інтересованому, хто заузєвсі на нього, яка висит на него придибашка, з чого йому паде щіскє. Коли прийде хтось в нещастє (худоба, процес, крадіж), то Ворожбит подає йому близші інформації про причини нещастя та як лихові зарадити».

 

Через їхні надзвичайні здібності та малочисельність, мольфарів боялися й водночас цінували, їх вважалии покровителями сіл, на них покладалася духовна відповідальність за їх мешканців, захист від природніх стихій і потусторонніх сил. У критичних ситуаціях саме в мольфара шукали порятунку, через що їх часто порівнювали з Богами. У повісті “Тіні Забутих Предків” якраз про це йдеться: «З другого боку, на найближчім горбі, сусідив Юра. Про нього люди казали, що він богує. Він був як бог, знаючий і сильний, той градівник і мольфар. В своїх дужих руках тримав сили небесні й земні, смерть і життя, здоров’я маржини й людини, його боялись, але потребували усі…».

 

Надзвичайно цікаву інформацію про градівників подає у своїй легендарній монографії «Гуцульщина» Володимир Шухевич: «Градівник се такий чоловік, що знає відвертати град. Він разит (їсть раз на добу) на св. вечер, у вечеріх бере вечері непочитої з усего трішки, бере мітлу та кочергу, та з ним усїм обходит три рази свою хату и кличе: «Прошу тебе тучу, кріз тучу, прийди до мене пити, гуляти, весилити си, греміти, дудніти, бити, я тебе прошу». Потому входит у хату, набрану вечеру кладе у платинку и ховає будь-де, вона там має стояти до свйит великодніх, йик сховав, засїдає їсти, через цїлий чьис вечері не має ні до кого говорити. Перед свйитами великодніми купує у 9 крамницьих ладану по 1кр, приносит єго до дому, вісипає до тої платинки з вечерев, тай кладе верх дори осьвйитити. Потому ховає знов, аж доки туча не йде».

 З градівниками або хмарниками пов’язаний запис з Бойківщини у «Приповідках» Івана Франка: «Хмарником називають чоловіка, що має вміть відганяти або насилати градів і хмари». Окремі джерела вказують, що хмарники є «природжені і вчені»: «То йи такі природжені хмарники, що він до того знає. Так само як упир йи до молока» (с.Далешів, пов. Городенка, Володимир Гнатюк 1912).

 

Подаю обряд розганяння хмар і граду, який був записаний Павлом Чубинським у "Працях етнографічної-статистичної експедиції в Західно-Руський край",1872 рік:

 

1. Взяти прутик (ліщини), освячений 7 раз ніж (градовий).

2. Прийти на місце, увіткнути ніж і прочитати молитву (замовляння).

3. Витягти ніж і взяти разом з прутиком в праву руку, та навести в той бік, де бушує град зі словами: 

 

"Граде лукавий, рабе лукавий!

Нехай тебе хмари не носять,

бо тебе люде не просять.

Буйні вітри! Візьміть Ви цю хмару

на свої тонкі крила,

занесіть її за океан-море,

за теплі води, за круті гори,

за жовті піски, щоб він там розтав і пропав нині,

во віки віків, най буде так! Тьфу, тьфу, тьфу!

Щезни, пропади од лиця Божого

                                                                   і од мене (ім'ярек)! (повторити 3 рази)

 

Щодо знахарів, то як зазначав відомий український лінгвіст Броніслав Кобилянський: «…знахар рятує пошкодованих примівками та зіллям». Були серед них й такі, які могли покеровувати звіром, про це говориться так: «Є такі знахарі, що наверне звір, куди хоче. Они мают припис тим орудувати. Они є так, як слуга у газди, тоти знахарі, над ними є росказники» (А.Онищук, 1909). Сама назва «знахар» відома багатьом слав’янським мовам і у більшості випадків тлумачиться як - народний лікар, який користується власними немедичними способами лікування, травами, обкурюванням, нашіптуваннями. Деякі ентузіасти відзначають у слові «знахар» арійський корінь «хара», що позначає один із семи сонячних центрів-чакр (від «чара» - життєдайна енергія) на людському тілі, кожна з яких є джерелом інформації про людину.

 


ІІ. ЕТИМОЛОГІЯ, ПОХОДЖЕННЯ НАЗВИ "МОЛЬФАР"

 

Етимологія — складна наука... Адже слово не є сталим у своєму розвитку, слово видозмінюється у вжитку, слово може мігрувати і тлумачитись різними народами, а також може складатися з різних інших слів, уподібнюючись пазлу, який потрібно уміти досліднику помітити і розшифрувати. У даному випадку досі загальноприйнятої етимології щодо назви “мольфар” немає, тож спробуємо проаналізувати самостійно.

 

Якщо розкласти слово "мольфар" на склади, то матимемо корінь [МОЛ’] - від сл. молва, молити, промовляти, мовити і [АР] — що з санскриту перекладається як Сонце (наприклад, "АРІЙ" - означає сонячний; "АР-РАТА" - сонцеподібна країна, де “ар” - Сонце-світило, “рат” - сукупність чогось, у даному випадку земель). [Ф] тут - на мою думку зайва літера, яка додалась з часом, внаслідок перефразів тих чи інших карпатських етносів. Причому, [АР] може переходити у [ЯР], що тотожне сонячному божеству Ярилу (теж стародавня назва Сонця). У висновку, маємо початкове слово: МОЛАР або МОЛЯР — той, хто молить Сонце, промовляє до Сонця, тобто РАХМАН. Пізніше, слово МОЛЯР могло перерости в такі лексеми, як: українське МОЛЬВАР або МОЛЬНАР, угорське MALNARE і романське MALFARE.

 

У книзі Станіслава Вінценза "На високій полонині", яку дехто вважає генетичним кодом Гуцулії, дізнаємося, що в карпатських говірках назва "рахмани" вживається зі значенням - "досконалі істоти, добрі духи, посередники між небом і землею". Чимало топонімів з санскриту побутує на Гуцульщині, зокрема такі як: Акришори ("акр" - верхній, крайній; "шора" - лінія), Шешори ("шеша" - рівність, повторення), Терношори ("тер" - земля), Рушори ("ру" - Сонце), і т.д. Ні в українській, ні в румунській мові нічого подібного не виявлено. Тож, можливо, саме з арійської касти жреців Сонця - РАХМАНІВ й походить рід карпатських мольфарів?

 

 Тим не менш, є й інші думки. Наприклад, релігієзнавець Галина Лозко вважає, що: «мольфар — не таке вже древнє в Карпатах слово, воно могло поширитися в середовищі гуцулів лише з часів Середньовіччя, коли гуцули, як і інші українці, відвідували лекції в європейських університетах, де, як правило, вивчалася латина (бо вона була загальноприйнятою в Європі мовою науки). Так, приїжджі на вакації (канікули) спудеї й могли впровадити латинське (malfare - В.К.) («учене») слово» (стаття "Мода на мольфарство у розпалі").

 Вперше, питання про походження назви “мольфар” порушив український лінгвіст, мовознавець Броніслав Кобилянський, запропонувавши своє пояснення: „Староруське кореневе утворення МЪЛ ( мълва, мълвити) + суфікс –аръ = молвар, той, що чаклує словом, замовлянням”.Згодом дослідник висловив інше припущення, вбачаючи „ правдоподібний зв'язок з італійським (латинсько-романським) MALFARE - „чинити зло; злодіяння, злочин”, що можна пояснити свідомим намаганням церкви та її приспішників перекрутити усе сакральне і утаємничене у зло, шкоду. Найближчі приклади: “гуцул” — бандит, “опришок” — рекетир, убивця і т.д.

 Попри те, що “мольфар” - слово найбільш розповсюджене на Гуцульщині, воно відоме і в сусідній Угорщині, де "мьольнар" перекладається як - чаклун, ворожбит.Чимало угорців носять прізвище - Молнар, серед них й угорець за походженням, відомий в Україні закарпатський лірник - Лайош Людвігович Молнар. Це свідчить про те, що, можливо, “мольфарство” – явище не суто українське, зате суто карпатське явище.

 

Дехто лексему "мольфар" виводить з латинського "maleficus" - відьма, забуваючи, що "мольфар" - іменник чоловічого роду, на що вказує суфікс "-ар". Male — перекладається як жінка, ficus — рослина. Хоча, дослідниця-лінгвіст Наталія Хобзей у своєму етнологічному словнику «Гуцульська міфологія» подає кореляти і жіночого роду: «Чаріуница, молфарка – то она говори, примовлайе. Она молоко видбирае і чоловіка може, али у нас цего нима. А так було, шо чоловік дітий лишиу». Бачимо, що тут слово "мольфарка" немає власної етимології і є похідним від чоловічого "мольфар",  до того ж жінок,  які відбирали молоко називали "босорканями". Тож, тут "мольфар" використовується просто як позначення до будь-яких негативних чаклунських дій, яке з'явилось значно пізніше, у християнські часи.

 Цікаву аналогію з "мольфар" можна зустріти у давньоруськім слові - "молнія", себто грім, блискавка. Молот бога-громовержця Тора теж звався - "мьолльнір". Чимало мольфарських обрядів пов'язано з громом. Наприклад, древо, уражене блискавкою — вважали священним, із нього виготовляли сакральні мольфарські предмети – мольфи та гуцульські етнічні інструменти, які потім відрізнялися неабиякою гучністю та мелодизмом. Були у мольфарів і громові палиці, якими відганяли грозові хмари...

 ІІІ. МОЛЬФИ ЯК САКРАЛЬНІ ПРЕДМЕТИ МОЛЬФАРСТВА

 Мольфа – це зачарований, одушевлений предмет, який використовується у магічній практиці карпатських мольфарів. Дехто з дослідників вважає, що саме від слова «мольфа» і походить назва «мольфар». На мою думку, "мольфа" - присвійне від "мольфар", тобто річ мольфара.

 

 

Хоча, знову таки, якщо заглиблюватися у етимологічні нетрі, то можна відушкати й корінь [ФА],який дехто трактує у перекладі з санскриту як - народжувати, творити. До речі, у "Велесовій Книзі" згадується про так-звану Фарсійську землю: "І ізійшли із краю Інського перед очі, ідучи куди зріли. Ішли мимо землі Фарсійської і пішли далі, яко недбана овцям земля є тая. Пішли горами і виділи каміння, і ті проса не сіяли – також мимо пройшли. І зрімо степи квітучі і зелені. Там стояли літа два, а по нім мимо пішли, поніяк же хижаки показалися. д. 38а". Дослідники висловлюють думку, що це земля персів.

 Мольфою може стати будь-яка заговорена річ віщуном, чи це використовувана у побуті, наприклад клапоть тканини (стрічка), чи це річ з металу - мосяжні персні, медальйони, згарди, чи просто знайдена річ - камінь, скалка з дерева або перо птаха, зуб, кості тварини (тотеми). Найбільша особливість мольфи - замовляння над нею, тобто ритуальна частина - примівка або молитва, яку виконує мольфар. Власне, з цього моменту предмет і стає магічним – стає мольфою, набирає захисної, оздоровлюючої або атакуючої дії. Замовлянь є чимало: на любов, на смерть, на силу, на багатство, на красу, на молодість і т.д... Мольфар обирає те, яке йому необхідне і вимовляє з особливою шаною, від щирого серця. Переважно, в обрядовій практиці відуни звертаються на чотири сторони світу -  чотирьох стовпів світотворення - північ, південь, захід, схід та до чотирьох стихій-першоелементів - води, вогню, повітря, землі. Уже потім, мольфа довго служить мольфару, може передаватися з покоління у покоління як спадок, а якщо загубити її - дивним чином повертається назад до свого господаря.

 Давайте розглянемj  основні види сакральних мольфарських предметів, себто мольфи:

 - ГРОМОВИЦІ – невеличкі скалки з природніми отворами, які відпадали від ураженого блискавкою дерева, є беззаперечними атрибутами будь-якого мольфара, його власного магічного досвіду. Кажуть, що удар грому – то удар самого Бога, який женеться на колісницях по небозводі і блискавуою стріляє  спопеляючи усе лихе, а комусь дарує й ініціацію. Чимало є людей, у яких потрапила блискавка і вони дивним чином лишились живі, отримували дар яснобачення, мали екстрасенсорні здібності та можливості (магізми). Тому, для мольфара за щастя тримати у руках цей благородний, уражений блискавкою предмет, який освячений самою Природою. Громовицями оздоровлював у своїй практиці відомий гуцул Михайло Нечай. Він підпалював їх і тим димом відводив (обкурював) зле мольфування - пристріти, порчі, переполохи і вроки від людей. Щепку громовиці кидають у дитячу купіль, щоби маля було здоровим. А якщо її носити при собі - жодна блискавка не страшна.



 

- ГРОМОВА ПАЛИЦЯ (бич) і ГРАДОВИЙ НІЖ – їх у своїй діяльності використовували градівники та хмарники: «Аби розігнати тучу, мусит мати бич, йиким розігнав гадину з жьибов (як гадина поволи пролигає жьибу, то йиким будь патиком ударена, пускає ї» (В.Шухевич «Гуцульщина»). «Він мав такі прути ліскові, що за рік виростають. Він завше йшов напротів хмари і так тим прутом махав. Той прут дістаєсі так. Як сі їсть гадина з жєбов, то треба віломити зараз прут такий, що за рік виросте і їх розігнати. І тот прут вже має право до хмари» (В. Гнатюк, 1912). Недаремно, тут згадано про гадів, адже як змій так і жаба – споконвіку священні символи мудрості, символи дощу, води, які згадуються у багатьох традиціях світу, їх шанують і водночас бояться, адже непосвяченим можуть принести і шкоду.

 Градовий ніж - є містичним знаком на сторожі життя мольфара, його вірним заступником і другом. Міг встромити у дерево, а звідти лилося молоко, міг камінь у сир перетворити ним. Ножем припікали виразки, лікували рани від укусу гадів. 

 Освячували градовий ніж так. Опівночі, на Святвечір або Великдень, розібраний до гола, мольфар на дворі вирубує з коси чепелик - маленький гуцульський ніж, кладе 12 страв у миску (магічне число, 12 місяців у році), бере свічку, сокиру і стає на порозі коло своєї хати й закликає: 

 

"Градового царя,

білого царя,

Царя чорнокнижника,

усяку лиху годину,

усі потусторонні сили, опирів, демонів, босорканей,

як вони не мають права прийти-підступити до моєї вечері,

так би вони не мали права прийти-підступити на цілий рік до мене!

До мого обійстя, до моєї газдівки, перешкоджати відвертати град,

щоб не мали сили і пуття показатися йому".

 

 

Й так три рази мольфар закликає, стає обличчям до Місяця, на чотири сторони світу і закликає до Тайної Вечері. У цей вечір мольфар немає права нікуди зі свого обійстя йти, навіть до найближчого сусіда чи брата.

 "У глибоку давнину, - розповідає Мольфар Нечай, - брали з наших горів Карпат на Поділля таких дідів-градівників, і кожний газда по тижневі тримав на своїм харчі його, і він відганяв ціле літо град від людських ланів, щоби градом потім не побило хліб їм. А вже осінню кожний газда мав чвертку зерна привезти йому додому. Допустим, один тиждень Ви перетримали цього діда, другий тиждень - другий газда, третій тиждень - третій газда... І так ціле літо, починаючи від Благовіщення, як перший грим загримит і аж до Іллів, бо "і на Іллі вже і громи не бійні" - так народна мудрість говорить. І тогді він вже додому повертається, і йому привозять зерно того урожаю, що він вберіг від граду, від тучі...".

 

На громових палицях або рукоятках градових ножів різьбили символи громуі дощк- громівники або так-звані перуниці - знаки громовержця Перуна, у вигляді шести або восьмиконечної квітки, чи то пак спиць, вписаних у коло, тим самим являючи собою громове колесо – друга назва цього символу. Громівники масово поширені на Галичині, в Карпатах, на Балканах, досі зустрічаються на старих сільських чи міських будівлях, оселях, домашніх скринях, ложках, побутових і господарських речах, свічниках, зброї тощо.

 

ЗГАРДИ, МЕДАЛЬЙОНИ  (від санскр. "Svarga" – тобто Зварга, Всесвіт; "Сварог" - небесний коваль, що викував своєю вогненною кувалдою красне Сонце, Місяць і Зорі) – гуцульські обереги, символи Сонця, залишки солярного культу аріїв-рахманів. Згарди замовляли, а тоді нанизували на ланцюжки – ретязі, одягали на шию, коли проводили ініціацію. Коли проводили ініціацію вдруге, нанизували ще один згард. І так раз за разом, кількість оберегів зростала і вони лягали вже не в один, а кілька рядів, наче ордена, що свідчило про високий духовний рівень мольфара, авторитет. Для з’єднання згардів служать так звані чепраги — дві, переважно круглі, пластини, оздоблені карбованим або ажурним орнаментом. В центральній частині декору пластин розміщуються різноманітні варіанти солярної символіки: колесо з вісьмома, шістьма або чотирма спицями, шестираменна розета, концентричні кола... Таке кольє із згардів і медальйонів виконувало потужну захисну дію. Однак, з часом практика занепала, як і все решта, згарди втратили первинний зміст, рівнораменність перейшла у форму розп’яття, їх дарували вже просто так, як прикраси на іменини жінкам чи дітям.

 

 

- МОСЯЖНІ ПЕРСНІ – масивні, з високим рельєфом у вигляді голови Арідника (прототип Чорнобога, темна половина Світу), Щезника або Чугайстра (духи опікуни, духи ініціації), відлиті з латуні, бакунту і нейзильберу (сплав міді, нікелю і цинку). Виготовлялися індивідуально, носилися як обереги, символізували безсмертність душ, союз земного і божественного, колесо безперервності. Одягнувши їх, можна було відкрити небесну браму, браму часу - потрапити у минуле, майбутнє або паралельні світи, стати невидимкою у світі Явному. Такі персні захищали від стріл, пострілів пуль, ударів. Декорувалися солярним орнаментом, який гравірувався і доповнювався кольоровою замазкою (зеленою або червоною), що імітувала емаль, а також вставками із різнокольорових камінців.

 

 

- ТОТЕМИ  духи звірів або птахів, властивостями яких наділяли себе мольфари, застосовуючи або головні, або нашийні, або ручні обереги з: шкіри, кості, рогу, клика, пера, шерсті та ін.  Наприклад, мольфар Нечай до своєї кресані або рогатянки (гуцульський головний убір), у залежності від пір року, чіпляв перо фазана. Завдяки цим оберегам, карпатський шаман міг скликати своїх тотемних духів-помічників у будь-яку важливу чи скрутну для себе хвилину, зробити так, що нападнику здаватиметься, що на нього летить сокіл чи біжить вовк - відповідний тотем чаклуна. Тотеми були завжди у розпорядженні мольфара, він повсякчас спілкувався з братніми духами тварин. Щоб обрати тотем, людина повинна була стати на Шлях, пізнати своє "Я", оволодіти знаннями про потаємний стан речей і, звичайно, безмежно любити Природу. Іноді навіть й цього достатньо. Недаремно, звірі так часто фігурують у гуцульських казках в різних якостях. У трипільців найпоширенішими були тотеми: бика, коня та оленя.

 


 

- МАГІЧНІ КАМЕНІ -будь-який камінь, по суті, є магічним, бо окрім кристалічної, має ще й інформаційно-енергетичну структуру, яка формувалася на протязі десятків тисяч років. Ця структкра у своїй основі подібна до людського тіла, завдяки чому камінь впливає на стан, почування та здоров'я людини. 
Прозорі (світлові) камені - відносяться до світу Богів, камені темної окраси - до підземного світу Нави. Окрім того, кожний камінь володіє природною стихією: Вогню, Повітря, Води або Землі, в залежності від місця, де він "родився". Коли його витягають з його усталеного місця, камінь оживає, вдруге "народжується", зливається з енергетичною структурою свого господаря. Відбувається взаємодія властивостей каменя і людини. Та бувають  й камені паразити. Іноді занадто не відповідальне ставлення до свого каменя -  зневажливо викинути, плюнути, лихословити може привести до негативних наслідків, фізичних збитків. Не всі люди мають право працювати з камінням. Скупі, ласі до грошей, фанатики, невігласи - можуть віддати своє життя. Магічні камені не люблять образ і не прощають зради.

 Карпатські мольфари завжди розглядали камінь як живу особу, котра має свій характер і поведінку. Каменями лікувалися, ними знімали болячку, порчі. Для цього обрядодій брав великий, круглий, гладкий сірий (тобто безколірний) камінь, підіймався на гору чи скалу, простягав руки до неба і довго теребив його у руках, перекладаючи з руки в руку, при цьому він уявляв як вся хвороба виходить з нього, або з того, кого він лікує, тінню і павутиною намотується на камінь і зникає у безвість, провалля:

 

"Цей камінчик я тримаю
Хворобу на нього збираю!
Хай камінчик біль бере
А мене він так спасе!"

 

...і закидував камінь далеко-далеко. Причому, якщо хтось віднайде його усі болячки перейдуть власнику. 

 

Ось як Михайло Нечай розповідає про камені продуті зміями, які застосовував у своїй мольфарській практиці: "Камінь продутий зміями, має велику силу. Екстрасенс буде відчувати величезну силу біополя. Перед Водзвиженієм Чесного Хреста, гадюки збігаються у одно місце, величезна їх сила, сотнями, і находять такий камінь, поки що нерозгаданий ніким, якого вони вибирають, і той камінь починають продувати, усі в один центр. І продувають доти, поки із нього не вийде такий шарик, розумієте, білуватого відтінку, кремового. То сі називає - гадюча пацерка. Бо є в пословиці, якщо жінки докупи збираються, що ж вони говорять - та вони дують пацерку. Гадюча пацерка для примівництва має велику вагу, а также продутий той камінь. Коли вони продувають той камінь - він стає рідким, таким як тісто. І вни силою напруги сичання розсичують, продувають той камінь. Коли продують той камінь, що вже пацерка з нього той шарик вийде, вони тогді помаленьку кожна розходиться. Що це означує? Це означує, що на ціле зимованє, ці гадюки, вони так би сказати, заряджаються енергією біополя свого, щоб мати потугу визимуватиси у сплячці зимовій, щоб організм забезпечений був на протязі зимівлі у землі оцього плазуна. Вони набираються сили, цим способом, що заряджають цей камінь. І камінь у той час рідкий буває, а потім затверджується... А цей другий камінь, це є камінь з величезних водоспадів, такий як в Яремче є водоспад, у нас є у Черемошні водопад. На ці каміння величезна сила води безперестанно і невгамовно падала. Це звичайний камінь, але біополе води силенно насичувало камінь цей. І він має магічну силу у собі, що коли його приєднати до води, то тоді вода заряджається цим біополем великої потуги, водяною біо-енергією і тоді дає енергію силу того чи іншого організму, якого я пускаю".

 


Звичайно, це не увесь перелік мольф. У своїй практиці карпатські чарівники застосовують ще безліч усіляких цікавих предметів, зокрема й музичні інструменти, такі як: ріг, трембіта, дримба, сопілка, різного калібру дзвіночки. Ці інструменти викликають стан зміненої свідомості у мольфара, граючи на них, жрець входить у глибокий транс, може звуками паралізувати (гіпнозитувати) людину чи привабити тварину. Гуцульські музичні інструменти високо цінують у всьому світі, їх використовують для лікування психіки, внутрішніх і фізичних вад людей, імітуючи ними звуки Всесвіту, звуки життєдайної Природи. 

Є. звичайно, й такі предмети, які важко класифікувати і віднести до різновиду мольф, бо мають універсальне значення та використаття, застосовуються не тільки мольфарами, але й звичайними горянами. Це свічники-трійці, семираменні хрести, арійські опришківські спастичні хрести, один з яких сьогодні зберігається у Коломийському музеї Гуцульщини, куди він потрапив з Коломийської церкви XIX ст. та багато інших цікавих, немаловажних речей, які потрібно вивчати.

 "Мірило свободи - в самій людині.

Важливо, не те, чим вона володіє,
а те, від чого вона залежна чи не залежна!"
(Марія Чумарна, роман "Мольфар")

 

"Волхви не бояться могутніх владик,
А княжий дар їм не потрібний;
Правдива і вільна їхня віща мова
І з волею небес дружна".
(Олександр Пушкін, "Пісня про віщого Олега")

 Мольфарство — то грань надзвичайної відповідальності, у першу чергу, перед собою, перед Богом і нащадками, перед своїм Родом. Якщо людина не спроможна відповідати за свої вчинки і слова, не спроможна вистояти перед життєвими трущнощами та негараздами, утримуючи Світло і Божеське Добро - цей Шлях не для неї.

 На жаль, чимало українців сьогодні, завдяки підступній і довготривалій боротьбі церкви зі спадщиною Предків, ставляться до мольфарства зі зневагою, вважають, буцімто мольфар — то якась зла, бездушна істота, "чортівня", з якою краще не зв'язуватись. Ось так, потихеньку рідне нам, сакральне перетворюється - у низьке й чуже нам. Люди не усвідомлюють, що без них, відунів – світ втрачає цінності, сенс. Мольфари - то духовні будівничі, хранителі Світу Традицій, чиї "мури" надійно оберігають нас та нашу цивілізацію від катастроф і упадку. Мольфари - це наша автентика вкінці-кінців, це те, що робить нас унікальним і особливим народом, цікавими для світу!

 Проте, через нашу збайдужілість і необізнаність, мольфарство сьогодні зникає. Немає кому берегти рідні гори Карпати. Останній відомий світові мольфар - Михайло Нечай помер 15 липня 2011 року у власному будинку, від руки божевільного християнина. Зростає кількість людей, які шукають заробітку, а не духовного покликання. Відання перетворюється на профанізм, імітацію. Більшає тих, хто лічить і любить гроші у своїх кишенях, вигадуючи собі рід мольфара від 7-ого коліна. Часто ці духовні перекоти-поле, жебраки навіть не усвідомлюють, якої шкоди наробили самі собі, мольфарству... Адже, як тільки людина переступає закони Природи - вона губить зв'язок з Предками і стежку з Небесними Силами. Ті, хто збагачується за рахунок інших, наївних і неосвічених простаків - нічого з мольфарством спільного, насправді, не мають. Тому, що Мольфар - отримав свої знання від Бога, і його не купиш, і не продаси за будь-які гроші. Мольфар - то не професія. Це покликання оздоровлювати людей безкорисно - і духовно, і фізично. Правдивий образ мольфара - глибоко віруюча людина, яка дає світу зрозуміти одну просту і важливу Істину: "Свято шануй рідних Богів і Предків, живи в ладу з Природою і самим собою, чини по совісті, а якщо шукаєш Вищого Знання - пізнай себе...".

Віталій Креслав, містик, фольклорист, краєзнавець, засновник всеукраїнського культурно-просвітницького товариства "Спадщина Предків". Для мережевого культурно-просвітницького порталу ГО "Віче Борислава".

 

Відправити в DeliciousВідправити в DiggВідправити в FacebookВідправити в Google BookmarksВідправити в StumbleuponВідправити в TechnoratiВідправити в TwitterВідправити в LinkedInВідправити в BobrdobrВідправити в LiveinternetВідправити в LivejournalВідправити в MoymirВідправити в OdnoklassnikiВідправити в VkcomВідправити в Yaru