ВІТАЮ!!! ЗАПРОШУЮ ДО МАНДРІВОК ГОРАМИ І ПОЛОНИНАМИ КАРПАТ!!! Welcome to the Carpathians!!

 

 Незвичайна річ(Великодне оповідання вояка)Юра Шкумеляк.

     Здається, що кождий Великдень – а особливо сама воскресна неділя – буде зворушувати мене, приводячи мені на пам'ять одну подію, яка під деяким оглядом є незвичайна. Оповідав мені про неї мій віри достойний товариш Микола Я., якому я не маю причини не вірити; але все-таки сумнівався би в правдивості його слів, бо я не довіряю взагалі так званим "незвичайним " подіям, коли б сам не був частинним свідком правдивості його пригоди. Зрештою, перекажу її читачам, хай собі вироблять погляд на те: можлива, чи неможлива в світі така пригода!

    Тамтой Великодень провів я в селі К. над Золотою Липою, власне в домі свого товариша Миколи Я., що є сином тамошнього управителя школи. Гостили там мене дуже щиро і я вже надіявся, що проведу бодай одні свята "як Бог приказав" – спокійно, бо від 1914 року не мав я спокійного Великодня. Але, на жаль, не судилося й тепер: сталася подія, що заколотила спокій не лише мені і моїм гостинним господарям, але й цілому селу попсувала святочну радість. Та подія зв'язана безпосередньо з нашим оповіданням, тому коротко її перекажу.

     Рано в воскресну неділю пішли ми з Миколою і з його батьком до церкви. Відправа відбувалася дуже святочно – отже за звичаєм й стріляно з моздірів. По посвяченню пасок пустився народ додому, а я з Миколою станув коло церкви й оглядав стрій тамошніх селян, головно дівчат. Коли на церковнім майдані вже майже нікого не було, ми хотіли також відійти, але оглянувшися назад, ми запримітили під парканом гурт хлопців, що здавалося, над чимось нараджувалися. Ми приступили ближче й спитали про що йдеться.

– Хочемо ще раз стрілити, але так, як з "мерзера" – заговорили хлопці і стали набивати моздір. Ми постановили також заждати і стали коло ватри, на якій розпікано гак. Коли моздір набили, а гак розпалився до червоності, взяв його один з хлопців і приложив до отвору в моздірі. Я ждав, цікавий, який буде гук, – але нараз почув, що мій Микола оглянувся назад себе і шепнув до себе: "Ах, знову він!" Рівночасно взяв мене поспішно за руку, і тягнучи назад під дзвіницю, сказав таким голосом, що я не смів йому опиратися: "Втікаймо, буде зле!" А до хлопців крикнув: "Киньте, бо це небезпечно!"

    Але вже було запізно. Щойно ми оба опинилися під дзвіницею, як розлігся страшенний гук і все перед нами вкрилося димом! Та найбільше мене здивувало, що рівночасно я почув болісний зойк з боку хлоп'ячого гуртка. Коли дим розійшовся, той зойк став мені зрозумілий. З п'ятьох парубчаків, які майстрували коло "мерзера", двох лежало на землі, підпливши кров'ю, а трьох втікало з криком, також залиті кров'ю! Ми приступили до лежачих і нашим очам представився страшний вид. Один вже був без життя, другий вився з болю, втративши одну ногу і око. Річ була в тім, що в моздір насипали забагато пороху і занадто щільно набили його згори. Його розірвало на шматки, які поранили хлопців, а одного вбили. Я стояв остовпілий з жаху і жалю, аж з того остовпіння збудив мене голос Миколи, який шепотів:

    "Вже другий раз, вже другий раз!" Я глянув на Миколу, і страшно мені стало. Він стояв блідий-блідий, наче би ось-ось мав упасти трупом, а його уста щось шептали.

– Що тобі, Миколо? Ходім геть! – сказав я і потягнув його додому. Але з голови не виходили мені його дивні слова: "Вже другий раз, вже другий раз!" І коли він дома трохи успокоївся, я спитав його цікаво, що означали ті слова, і чому його так страшенно зворушила та подія, – його, що прецінь бачив не одну страшну річ на світі і нераз заглядав в очі смерті, яка забирала його товаришів.

– В тім то й річ, любий друже – відмовив Микола – що смерть забирала моїх товаришів, а мене начебто протекційно, все лишала в живих. Так, – і казала остерігати мене тим, що повмирали... Бо знай, що й нині я – і ти – уйшов каліцтва, а може й смерті лише задяки осторозі товариша, який не живе вже від 1913 року!

     Тими дивними словами я незвичайно зацікавився. Знав про це Микола і зараз додав:

– Слухай, брате, яке диво я тобі тепер розкажу, а ти хочеш вір, а не хочеш, то не вір!

 ... Тому рівно десять літ, отже в 1913 році, я поїхав на Великдень в село Л. коло Бучача, до мого стрийка, священика. Був у нього син, мій ровесник, Степан, гарний і розумний хлопець. Були ми тоді в сьомій клясі гімназіальній, – вік перших молодечих мрій, поривів і першого, але палкого і сліпого кохання. Вже в перший вечір побуту у нього вразило мене його дивне поведення. Звичайно, він був хлопець рухливий, вічно жартуючий і сміючийся зі всіх і вся – а тоді наче хмарою зайшов. Цілий вечір мов води в рот набрав. Зацікавило мене це і затривожило дуже, і коли ми оба пішли спати, я спитав його про причину його смутку. І висповідався мені мій Степан, історія була звичайна: він закохався в одній молодій семінаристочці, яка й "присягнула" кохати його "до смерті". Але вийшло інакше. Трапився семінаристці укінчений теолог, і ось вона – його найдорожча Стефа, виходить за нього заміж. Він сам чув уже їх заповіди в містечку, а шлюб має відбутися в тиждень по Великодні. Він не сміє навіть стрінутися зі зрадницею, начеби він тут винуватий, а не вона. Але він помститься, помститься так, що вона буде нещаслива до смерті!

Так сказав мені Степан і замовк. Я довго думав, але не міг додуматися що за "помсту" готує Степан Стефі, бо сам не був тоді залюблений. То було в великодню п'ятницю, а в неділю рано доконалася "помста". Ми пішли всі до церкви – і Степан був з нами – але серед богослужіння він викрався з церкви, так, що ми аж при кінці свячення запримітили його неприсутність. Неспокійний кинувся я до дому – але не добіг я ще в хату, як напроти вибіг слуга і з плачем передав мені страшну новину: "Наш панич вже не жиє!" Вбіг я кімнати Степана – він лежав на ліжку з простріленою щокою.

– Отсє так помста! – вишептав я в перестраху і зайшовся сам плачем над трупом свого брата...

– Минали роки. Про трагічну подію я майже забув – хоч на кожний Великдень ставав мені мій любий Степан перед очима. То було, що я бачив його в своїй уяві – але раз сталося так, що я побачив його своїми таки тілесними очима!

     То було 1919 року, отже в шість літ по смерті Степана – також на сам Великдень. Великдень той пам'ятний для кожного українського вояка, що стояв тоді на фронті під Львовом і на шляху Львів-Перемишль. Багато крові нашої пролилося того дня. Ворог наступав кілька разів протягом дня, а на відтинку Городка, де я проводив чотою, було особливо гарячо. Надвечір ми відперли останній наступ і вертали до окопів, які мусіли ми опустити рано. Ворог не вгавав стріляти з гармат, бачучи, що його піхота подалася взад. Я був голодний – а головно спраглий, і зрадів, мов дитина, коли побачив при стежці джерельце. Я і мої хлопці кинулися в бік джерела, щоб загасити спрагу. Мені зробили першому місце, і я вже хотів приклякнути на камінь – коли нараз щось виразно взяло мене за руку і промовило: "Миколо, ходи!"

     Я оглянувся, і очам не йняв віри. Переді мною стояв померлий Степан і тягнув мене від води. Я не смів опиратися дивній появі і втік з того місця мов зачарований, крикнувши: "Хлопці, за мною!" Ми відбігли з двадцять кроків, коли за нами засвистіло стрільно. Ми оглянулися і ахнули з дива: гранат врився в землю і розірвав на шмат камінь, на який я мав клякнути, та й засипав джерело, з якого я мав пити! Я оглянувся за своїм спасителем – його не було – але на своїй руці я чув виразно дотик його руки. "Ви маєте щастя, – товаришу четарю!" – дивувалися хлопці. А я думав про свого Степана і був певний, що він остереже мене в кожній лихій пригоді. Але він не являвся мені вже ні разу – і я став думати, що та поява була внаслідок моїх невиспаних ночей. Аж нині – як ти сам бачиш – я переконався, що він ще не забув про мене і остерігає мене. То він взяв мене нині другий раз за руку і так урятував мене і тебе. І знову бачив я його тільки хвилю, так, як там, під Городком на Великдень 1919 року. Коли ми стали під дзвіницею в безпечнім місці, він зник. Однак я переконаний, що він нас бачить і в тій хвилині і слухає мойого оповідання.

      Так скінчив оповідати мій друг Микола і попав у задуму, наставав вечір, втихала забава дітей під церквою – і я став думати про ту дивну річ. А врешті сказав сам до себе: "Чому інші померлі, що бажають нам – живучим добра, не остерігають нас перед деяким лихом? Може не всі можуть?"

Відправити в DeliciousВідправити в DiggВідправити в FacebookВідправити в Google BookmarksВідправити в StumbleuponВідправити в TechnoratiВідправити в TwitterВідправити в LinkedInВідправити в BobrdobrВідправити в LiveinternetВідправити в LivejournalВідправити в MoymirВідправити в OdnoklassnikiВідправити в VkcomВідправити в Yaru