ВІТАЮ!!! ЗАПРОШУЮ ДО МАНДРІВОК ГОРАМИ І ПОЛОНИНАМИ КАРПАТ!!! Welcome to the Carpathians!!

 

                                                   НА ДНІ ОЗЕРА.

     Шо за ґазда великий та славний сидів отам на ріжи пид Синицями ! Боже, воле твоя велика ! Чього в него ни було! Хіба лишь потєчого  молока їму бракло, а бирше бигме нічьо. Всего мав достатком, тай уже — лишь би жити, нїчим си ни журити. Шо за коні в него були, Господи! Таке то файне та буйне; а шо воливнї та коров; а вивцям та козини й рахунку ни було.

     Єку вже вин мав жиночьку, то годї їй суда тепер и пари найти. Таке то чюкітне, веселе, єкес, гардешисте6, шо но. Аби сам сєтец їй уздрів, то шье би їй мусів полюбити. Відий забув би, бідник, за ключі вид царства, єк каже приповидка наша. Кажу вам, шо аби 100 пар постолив зидрав, то би других таких ни спарував. Шо вже вам Андрійчик ни подуфалий був, ийде! Таке то гонорове було: бувало єк си вивберає, то аби єкій миндрий опришок, то ни годен добічі до него, нїколи в світі. Вберет си в кресаню з блєхами, в порошницї; за ременем пистолєта жировані, в ремени ножі насажувані, че рез плечьа кріз, в руках бартка, а ретьизки лиш поцоркуют, бувало єк де йде. А їго жинка Катеринка, ек сми вже перше казав, то таки ці ле чюдо було до вборив. А ек си вни любили обоє, то вже ни можу вам навіть и казати.

     Та нїчим уни си так ни тїшили, єк своїми дїточьками. Тай єк си тим ни тїшити, ни радувати си тому, коли то всі три хлопчіки, так єк из ока випали Андрійчікови, скапенний вин, но уся мода їго, навіть так жьахло говорили, єк вин. Андрійчик бувало каже: “Єк бих ни мав дїтий, тоби ми всий вік був єк завєзаний, бо нїчім бих ни питав, нїчьо би ми ни почьому було. Шо би ми з богацтва, з маєткив, кому бих то лишив; а так ек є своя дїтина, своя кров, то є на кого й робити. То вже тогди веселе житє, бо я вижу, шо ни вмру, бо моє житє лишит си тут на земни. Коби лиш сми шье диждав з свойов Катеринков отих своїх піцкаликів видїти ґаздами, то тогди бих нїчім ни питав. Бо хоть аби єка сюбина, або єка робота була файна, а єк її си залиши, або си ни докінчьийи; ек си уна збави, то пропаде; ліпше аби її й ни було, аби їй ніхто ни зачіпав, бо ніхто би коло неї ни тратив чьис, ни мучів си”.

фото автора Петро Шикерик-Доників.

      Катеринка нираз їму говори: — Ти сараку, — ни сараку, бо ти чоловік, але так уже смиси унадила казати, — ходиш в одно утуда отими дебьрями — чорнївами, а найгирше мнє гризут ототи фирманкьи, шо ти так в одно любиш ходити з бриндзами за Гору. Типер чьиси єкі! Бих лиш один знає, видкив может ворих на тє напасти, отак нинадійно, тай по тобі. А я тогди бих пропала з отими дїточками сама. Гадаш, шо би хто си тогди не боєв, або шо? Все би розикрали, роспалобиси, розлетілобиси усе наше ґаздивство, єк попив вид вітру. Я би казала, аби ти си отого всего попустив, бо маємо з чього жити, ни треба тобі нї стрілецтва, нї отих фирманок из бриндзами за Гору. Єк шо куда треба, то бих пислали слугу. Не зможе уже того истерпіти Андрійчик тай ни раз ій перерве її гризоту:

  — Ти гадаш, Катеринко, шо то полегко ґа здувати? Ґаздувати отак гирко, єк каменя глодати. Єк би си ми спустили з усим на чюжі! — ого! Лехко би ми стоєли. Я мушу сам си пожурити за кожде. Правду ти кажеш, шо лехко мо жна дес утуда головов положити, а це мине, ти гадаш, що не гризе велико? Мині шье си ни хоче вмерати, бо я знаю, шо я тут паном. Тут соби побуду, єк хочю. Де би си я пристав мінєти житєм за смерть, коли я знаю, шо сес світ єк маковий цвіт. То коротеньке житє єк нивеликий сон. Тимунь повиден си кождий з нас змогати, аби собі тут на цим свїті файно побути, аби ни жєль умерати. Бо коби на цим світі ми ні добре було, а на тим — і-га! Я знаю, шо буде — там нїхто шье ни був, тай витив ни прийшов суда. А про мене — хоть най там мнов вже й плоти пидперают, то мині дурниця! Я шье молодий — лише прийшов мий злотний вік, я лишье соби гадаю файно з тобов, Катеринко, побути.

     — Ий, Андрійчику, соколику мий любий та годний, — ни раз и не даст їму докінчьити Катеринка, — коби ти знав, коли меш умерати, тоби так. А так дес тє вориг избави жьитя, тай конец. — Я си ни бою ворога. Єк трафю на вовка, або на медведя, то си з ними раз два обрехую. До них у мене є ножі, пістолєта, кріз, хотьби й сто, то мині ни страх, — гордо зачнетси Андрійчик боронити вид жинки, аби їй ни дуже додавати страху, єк куда вин пидет тай си прибари.

      — А єк би де на мнє напали опришкьи, то їх си ни бою, бо нїколи їх ни зачьипаю, добре з ними жию, то ни страх, а шье вигоду из них маю. Но як би дес си трафив такий вориг, шо би кончье на моє житє насїв си, а годї би ми си вид него оборонити, то давбих їму всий наш ма єток, лиш аби врєтувати своє й твоє й дїточьи житє; бо маєток без житьи нашого нїчьо ни варт. Ни маєток дає житє людем, але люде дают своєм житєм маєткови си розростати. Єк би ми житє ни взєли, а лиш маєток, то нам ни страх. Ми маєток изробили цес, тай можим шье розвести и десїть маєтків, лиш кобих житє мали. Ни раз тай ни двічі отак собі любуючіси єк голубцив пара, воркотє

Авдрійчик з Катеринов то про се, то про то, бо то вже й ни другий вігадав оту співаночку:

З добров долев на цим світі

Я ни налюбюси,

З лихов долев лекше стане,

Коли розлучьуси.                                                               
                                     

Та однако лиха доля

Ни прудко вмирає,

Ни одний то файній чітци

Житьи коротає ! 

     Вже пєтий тиждень минав, єк всї кьичіри, долини, зашепетини, извори, сигли, забілїли си єк молоко. Все, шо було на земни, припав бі лий попив — зима. Потисли великі здорові мо рози, всі птахи, звірина й маржинка, — покорчіло си трохье засмутило си. Смеречє посумнїло, повгиналоси пид тьижирем зими, шо то збиточно ти снула сучья з фойов, єкі от’єк у великий болести бгали си аж до землі и скривлено дивили си на світ. Всі бистрі поточіни, потоки і річки, шо то бувало в лїтї так файно, слобидно в дикьих дебрях середь первовічних лїсив клекотючьим шумом наповнєли долини й обочі — згари нашеї любої Гуцулшьени, типер замерзли, посму тили си й потихонько лише си змовєли шепотєчі попид леди, єкби то си разом їм до купи злучіти и напасти на леди, шо їх оковали свойов шкіров. Та пуста дурниця їх то була, бо вже осїнь замкла своєми ключьями тепло, а виломи ла си на двир студінь, шо сиділа май’ пиврик замкнена ключями весни, єкі були в руках сєтого Юрія.

     Чєс вид чєсу звівали си витри, свистали в кілє, в дерева тай отєк на перекір людем клали великі замети, шо годї було криз нї прийти — то однако й зима ни засмутила любі наші гори. Бо куда ни глипнеш оком, искрізь видко було тиху радисть, єка насидає кождому Гуцулови на серце, а витив прогони, вимітає смуток-тугу, отєк пометки з хати. Маржина їла на поли коло оплотив, а пастухи в одно її дозирали, галасуючі, аби де не прикравси з екої шпирли — скали вуйко — медвідь, та не потєгнув шо; або аби де ни нанїс си малий — вовк та ни покалічив маржинку, тоту росицу, шо то всї з неї жиємо, тай си за неї набуваємо. Бо єк би ни та росиця — маржинка, то би й нам ни було з чього жити. Андрійчик верг кріз пид плит, идучі з польованя. Майже до вечьіра мав ношу з гоницев, шо вже третий раз перегонюєси й годі їй дати раду.

       Вже сонечько засєчьувало за високу горду, білу – білу єк єйце, Чьорногору, шо стирчьила миже шо раз то менчіми кичірами єк мама миже дїтми, коли ледви умучіний Андрій чик увіз си у хату, такий сердитий, шьо лиш глипнула Катеринка на Андрійчика, то вже видїла, шьо шьос їму ни миром, та ни знала, шьо си стало. — Андрійчьику, соколику мий єсний та год ний, скажи ко, сердо моє в тобі, шо тобі хьебує, бо шос ти дуже смутний сегодни, — зачьела злегонька та поделеку Катеринка розпитуватиси в Андрійчика. — Ни слабий сми, сарака, али єкийс умучений та сердитий, бо ни одна али десіть бідий тобі нараз влїзе на голов, — зачьив май трош ки веселішше говорити Андрійчик. — Та єка би біда, най счьезає вид тебе Андрійку, біда!  — каже Катеринка. Можеби я наклала зараз у печі ватру та обшушиш си трошкі, тай зараз я усмажу тобі мнєса, тай ти лекше буде. Ти з отим стрілецтвом й житьи собі футко втратиш.

     Катеринка отворила виконце вид кагли в курнєнцї, отворила великі двері хатьині навстежір, лиш приперла маленькі дверця, взела огниво, кресило, кремінь тай векелию, викресала ватру, розпалила вуглє, наклала скіпок, уколених з сухої липини. За маленькій чісок за палала весело ватра, якої поломінь доходила — високо фуркаючі — майже до всаму стелину хати. Повна хата зробила си диму, що аж годї було дихнути. Катеринка поклала мєсо на грань, аби си смажїло, а Андрійчик обтер свий кріс, по клав на стїну; порошницу з порохом исховав в полицу; сїв у кут, зачьив си обигрівати, тай узєв флоєру з полицї. Господи, єк потєг у ню, то аж серце си рвало. Алеж бо то й флоєра була у него, що рідко де їй суда найдеш пару. Казували, шьо то дес їму єкійс опришок подарував. Та флоєра була з самої тисини роблена.

     Та бо й варт було Андрійчікови ту флоєру мати! Бо нїхто так ни вмів у флоєру йграти, єк Андрійчик. Попийграв Андрійчик у флоєру, тай зачьив Катеринцї розказувати про свої клопоти, єкі їго так за цілу днину умучіли. — Кілько то я разив вам си ни наговорив та, не наказав, — каже Андрійчик — а ви всї собі нїчьо з того ни робите. Біда знає! Відий та кі сте такі забудливі. Нираз кажу, ни кладіт кужіль у кочьирги, ни перевертайте лижки у кошели, ни переступайте лопату, єк си кладе хлїб у піч, а ни буде коров перехідниц!  А ви тим ни питаєте. . . А тепер — дивітси! Корова си в одно перегонює. Тай чьюд їй знає порешті, шо їй робити. Брав сми сегодни бисаги ти, що си ними паска сєти, кожівку вид’умерску, вінчений поєс, косу, волочков з заплітків перевєзував їй фист, тай сми гонив почерез то все три рази. Ік шье то ни поможе, то хіба би дес ишов у світ, тай собі раду єкус давав. А знов давіть рано, єк сми йшов на стрілецтво, то мнє перейшла ота Кривуштейка, остатний би їй раз був! Тай сми нічьо ни вбив, пусто сми хо див. Єк то кажут: з чім баба на торг, з тим з торгу. Та знаш, таки ми олінь утїк з пид само го носа! В куницу стрілєв, тай ни трафив. Отимунь сми й смутний тай сердитий, що мнє розлостило на стрілецтві, а витак шье й гониця. Вже сми нарешті просив отак вечьіра, єк ґаня дожжю в посуху.

     — Ой, я ту Кривуштейку знаю, — каже Катеринка — тота аби котюги переходила, а ни люде!, тай котюги доброї шкода. Та кілько би мине перейшла, тілько я мушу лихо гостити. И ти ни знаш, відкив лиш тобі біда нанесетси на дорогу, єк ти дес идеш. — Коби ми шье завтра ни нанесла си на дорогу, —перервав Катеринці Андрійчік, — єк я буду ити за Гору з бриндзев, абих лихо ни гостив, бо то далека дорога тай ни легка, докив прийти в “Полєни”.  Катеринка єк мала кубок з водов у руках, так їго віпустипа видразу на землю, єк учюла про фирманку за Гору. А видтак єк ни заголоси, та ни обчьеписи коло шиї Андрійчикови, та ни зачьне просити: — Шо тобі, соколику, шош приморснулоси йти типер за Гору в такій фіфолі бідї! Ци ма ло шье є тих хрестив на тих полонинах, що ни оден такий мудрак єк ти покотив свої роги тай ни сходи відтив нїколи. Ци ти хочеш мине оси ротити, тай оти три хлопчіки, шо так си над ни ми трісеш? Нийди за Гору. Ми си про то обийдемо. Єк бих лихо жили, або абес оту дітву так ни любив, то я би шье раднїйшьа, шоби ти й нї коли ни вертав си т’ хатї.

     — Нї, нї, моя солоденька, ни бий си, я прецї кілько разів ходив, але водно добре гостив, — зачьив втихомирєти Андрійчик Катерину. Я мушу йти, бо сми дав сегодни Волохови слово, шьо докончье мушу бути позавтрю в Полєнах. А ти знаш моє слово. В мене слово то вартнїйше вид усего. Хто свому слову ни чьоловік, то ни варт и по світї ходити. — Ти си ничьо ни бий, Катериночко: я си добре вберу: озму шьепку, шальок, дві сорочци, нагрудник, киптарик, кожух-зрукавник, наручницї, рукавицї шкіріні, гачі, онучі добрі, постоли-папуці, тай шье манту до того, то ми ни буде страх, хотьби йкі морози. Озму собі одного коня порожного, буду на ним сидіти, а на тих трьох май трошки варятах, буду нести терхьи з бриндзов.

     — Ого, я вже знаю, шо ми си бирше ни будїм видїти, бо сми мала такі погані сони, шо но! — голосила Катеринка, єк уже видїла, шо ни переможе Андрійчика, тай знала, що вара си вперати, бо добре уже висамувала Андрійчикову моду. — Тихо, тихо, моя ти чичічко солоденька, — зачьив ид собі пригортати її Андрійчик, бо й вин сам видів, шо уна їму лихо ни важила. — Я чій туда си ни забарю. А вити шо вже всєкого повиношу на сйетки Риздвєні, а знов тобі тай отим хлопчьичам — ий-де!, буде шьо видїти. Лиш тьи такьи прошу, Катериночько моя солоденька-люба, нічьо си ни вгаюй абес все ми вилагодила на дорогу. Бо шьи й на зоречькьи ни сійне, єк я вже гайда в плай!  Ти вже мене знаш — а знов я ни хочью, аби за мнов хлопчьики оти мої, леґіникі годні, ни рули. Тай шье шьо найгирше, бою си, аби си де йка бида бешьесна ни нанесла та ми дороги ни перийшла. — Ни жури си ти цим, Андрійчику! Я вже це все знаю, шьо тобі треба на дорогу, — казала Ка теринка, стелїчи Андрїйчикови постїль — ти йди соколику та льигай припочювати. . .

     Темнота вже гет пропадала, кочьиючіси що раз то далі туда гет на схьиток сонцє, тїкала шо мога прудче, чьорним, чьорним валом, не ма ла навіть сили обіздріти си на задусть, видкив за нев си гнала єстота, світло днини. Годї розка зати, шьо за краса стоєла передь сходом сонечка єсного. Все си блишьело срібними леліточками так єсно, що аж годї си було на світ дивити.

     Всї кьичири і долини, що то си пишнили гордо одни перед другими привитати єсний схід сонця, украшені типер були то білими-білими єк ботеї білих овец на полонині полєнками та ріжьями, то знов чьорно-глубими борами-сиглами смеречіни, а де-ни-де й жовтєвими отєк уже з старости буковинами. Лиш стий та диш. Очі ни за жмуриш, в одно си дивє, серце ни втихомириш, вискакує з грудий. Там кьичірка зверхьи біла-білїсїнька, а май трошкьи низше вже упишнена зеленими купками лїсів.

     А тут таки перед тобов, пид самими ногами, пропастьдебря, извир, глипни лиш на задусть, а тут файна-файна улога, рівна єк стив. На боцї гадинов супетци невеличька річька з своїми малими поточінками. Понадь річку видко то луги, то скали то горбкьи, а все то писане єк писанка ота нашьа люба гуцулска усєкіми чічьками.

     Дес-ни-дес видко по маленькій хатчінї, шо отєк з страху передь буйним вітром чорногирским си ховає в зашепетинах, — то знов по великий, моц забудованій хатї.

     На царинках видко сїна отєк кукли собі гордо стоє. А на тим усим лелїют сріблом шьірим блишьучі лелїткй, отєк нїби слези радости до єсного сонечка, шо вирвало їх з темноти ночі, а привело на світло днини.     

Андрійчик стоєв з чьетверма кіньми на Магурі6, тай ни миг си на то все надивити, на тот чюднйй схід сонця в погидну днинку в наших любих кьичірах в зимі. Єк ужье си викотило зза волоских кьичір велике, ясне, веселе сонечько, освітило ті плачьучі радостев до світла наші гуцулскі кьичирі-гори, здоймив Андрійчик шьипку з голови, впав на колїна, обернувси лицем до сонечька, тай зачьив си молити:

    – Декую тобі, сєте, велике, запашне Сонечко, шо єс позволило менї диждати тьи сегодни уздрі ти. Поможи ми мирно си вернути з Загиря и знов тє уздріти з оцего місця, таким файним ни смут ним, єк єс си показало сегодни веселим. Май гадку на моє ґаздивство, мою жьинку тай дїточки. Сокоти мине мирно в сій дорозі…

      Натїгнув шьипку на ґолов, став з земні, сів на коня, закурив люльку тай пишов далі в далеку дорогу, задуманий, а великі слези кочьили си єк горох з їго лиця. Не схьилив голов, зачьипив шьипков фою, навислов молоденьков зимов, єка посипаласи на него, отєк з мучіника мука в млині, тай обсипала їго цілого, аж си здригнув, тай си видразу прошумав. 

      Ігі, єк ми єкос банно за тими хлопчіками тай за жінков, отєк би я їх ніколи ни мав видїти… заговорив Андрійчик сам до себе, єк вийшов на Кринту. Але шос треба собі гадати, аби дорога си ни втьимйила. Дорога! делека тай тьижка перед тобов. Сонечко футко шнирувало, минало одну кьичеру за другов, отєк рехувало їх. Вже було й спулудне, а на дворі нїде анї хмаринки ни видко.

    —Ото мороз буде, ий-га! Птаха ме падати, а ми де саракі будїм ночьювати? — говорив до коний Андрійчик, позераючі на задусть, то знов попліскував вороного пид собов.

   — Пишовсми давідь так досвіта, шьо шье спали хлопчьіки. Поцулував їх, слизьми сми своїми вмив, з жинков роздєкував си, я й вна заплака ла, тай пишов. Декую днинцї великій, я вже пид Марічьистков.  Але докив вийду на полонини, тай буде вечір. Посєде нічь. Чьий може шье вглюзаю поза Данциж, тай дес туда буду но чьювати в порожній стаї.  Гадка за гадков шибалиси Андрійчикови. Вин то злізав, йшов ногами, то знов сїдав на коня. Курив люльку, обтрєсав фою з гаджюджок тай радував си тим, єк мала дитина. Та однако би був ни пригнав нїчьим так вид себе втьиму, єк свойов любов флоєрков, в єку — сидечі на кони, шо чьисок йграв шо аж си радував гисть у дорозі, звір в лїсї, рибка у воді; то знов співав усєкі співанки, єкі лиш знав. А знав їх ду же богато.Отак помали, ступінь за ступнем минав полонину за полонинов і саме єк си ело робити сонечко понад сєток, уже був в Данциши, верс, одзера. Одзеро вимерзло, було так єк на долони ривно. Нихто би ни казав, шо то ни якес поле ривне, ривнеривненьке, отєк укопане.

    —Аді, єк тут файно, ривно, єк би це такьи полєнка диправди була, то отут би май файне місце на стаю, гадав собі Андрійчик, проходїчі попри одзеро. Минув одзеро, вийшов уже гет на полони ну, аж нараз уздрів на плаю велику громаду людий. Шо то за люде — ни мих и сам пизнати. Ци би то єкі йшли з Загиря, ци видкив. Став, довго стоєв, й дивив си, ци би ни пизнав, шо то за одни. Та однако ни миг.

      Хотїв Андрійчик за вернути дес у бік з дороги, аби шье еке лихо ни попацити з тими низнакомими середь поло нини — та вже ни було коли. Тоти люде зачьили ид нему бічі кричьучі. Єк си зближили, пи знав Андрійчик видразу, шо це ни наші люде. Очи в них скісні, волося на бороді майже ни бу ло, шьипки на голові такі, єк остро завершені сїна. Видразу Андрійчик здогадавси, шо це Татаре, за єкі їму розказували люде нираз тай ни двічі за Горов тай на волоскім боцї.

      Ий-га! ці певне йдут наші гори воювати! Оттепер знишшют нас на віки! Озмут моїх леґіників всїх трьох, тай жьиночку мою озмут. Коби хоть всїх в купі! Але відий Бих знає. Займут світами, царами. Мет то бидувати — и маєтчік знишшют. Ці відий певно дурбасні заблукалиси, ек чьисом єрчє заморене в сиглї вид овец. Тай мут відий мине силувати, абих їх вивів на добру дорогу тай извів на Жєбьи. А шо то буде си робити на Жєбю, єк би вни прийшли, то страх! Нираз я чув за їх роботу. Вибют, винишшют усе. Тай відий и минї ни буде з медом, лиш так, єк мусї в окропі! Шоби я їден загиб, то дурниця. Бо то й я загину, моя чьиляда, тай всї Гуцули в отих кьичірах.

      Кобих миг єкос раду дати з ними сам, отоби дуже добре. Такі варили си гадки, гадкьи тьижкі, чьорні, єк нираз чьорна хмара з тучьев насувает си на нашьі кьичирі, давили так їго серце, шо ни миг навіть дихати. Та єк були коло него Татаре вже близенько, єк уже видїв вин, шо їм в руках, упало їму на гадку одзеро замерзле пид Данцижом — і легонько їму стало на серци, аж си засмієв сам из собов.

    —Тепер я вам у руках, але зараз будете и ви менї у руках!—погадав собі Андрійчик, єк Татаре обскочіли їго і їго коникьі з усих бокив, тай ймили в рукьи. Поприходили всї Татаре до купи. Поприго нили з собов жьинкьи Волошкьй та усєкі забори, шо забрали за Горов. Андрійчик був веселий, отєк на весїлю. Татаре казали їму, аби їх привів на Жєбє на самий Сьитий Вечір, бо уни мают досвита на Риздво вже бути гет укутані в Жебю та йти на Кути.

    —Добре, я вас докладно приведу, шьо шье до Риздва будете укутані, — сказав Андрійчик Татарам, хьитро усміхаючіс.

      На ривним, ривненькім поли Татари си розкошекали в Данциши. Андрійчик завів їх на ривну полєночку, прикриту зимов й казав: — Отут ви тай я будем ночьювати, а витак я вас поведу на саме Жєбє.Татаре слухали Андрійчика за кожде, бо вин си їм страшно пиддав. Андрійчик єк видїв, шо Татари їго дуже слухают, був шье раднїйший, бо видїв, шо їго гадка ни була пуста. Гонорно поводив си, єк нираз лиш мандатор миже пушкарями; тай все давав наказ за наказом, шо Татаре дуже докладно ро били.

      Сказав Андрійчнк до Татар: — Гий, мої пишні побратими, ви шье відий ни ночьували на Чорногорах. А тут то ни будь де ничьлїх! Єк мороз укреше, то аж си вам око залупи, а прьітелик-витрик єк потєгне, — тай то ни ваш, дес туда, бида знаїт, де, єкіс мізер ний, — али наш, полоницкій, богацкій, то скорчітеси єк квачі, тай замерзнете єк… . А мо же шье ек добре захарчіте, то й малі си присунут та єкимос ис вас спогане соби зуби. Отимунь, аби нам ни було страху, набурьте искрізь навкола цеї ріжі ривної аж по горьбочьки моцні ватри, и то так одна коло одної, аби й ногов ни було де переступити. А тут є с чього, ген куда, ади, єкіх штубив та сухарив. Лиш гайда до роботи, тай я вам поможу.

      Татарва за невеликій чєс набурила великі ватри наокола одзера так шо ніхто би си був ид ним анї вид них ни дистав поза ватри. Тай шье кождий Тарарин наклав ватру коло свої буди, так шо на цілим тім одзері горіли ватри.

      Андрійчик здоймив шьипку з голови, стоєчи, миже Татарами в самий середині, поклонивси низко до самої землі сонцеви засєчьуючому, заплакав й шье раз помоливси тихонько до Сонця. Дьикую тобі, сьите, велике, шо єс дотепер мнє сокотило. Далосми добру гадку, шо зглажу цу нехарь зи світа. Май в опіцї мої дїточки, жиночку тай всїх Гуцулів й ототи любі гори-кьичіри, шо єс так файно їх освітило. Бо нї ций нехари, анї минї вже бирше ни видїти тебе великого, єсного, світлого Сонечка. Та шо я один згину, то ни виликий страх; али сотки других Русинів будут жити собі добре.

      Будь здорово! — бо минї вже короткий чьис… Поклав шьипку на голову, взєв свою флоєру в руки та єк зачьив играти, то аж серце си кроїло з жєлю. Сонечко си аж зачьервонїло. Татаре всї си позбігали тай довго, довго слухали їго дивної йгри. Сонечко прудко си сховало, шоби ни видїти смерти свого любого Гуцула, що си ним тїшив з маленьких рокив, а вно нираз любило си своєми сиявами в їго буйним волосю.

      Андрійчик так йграв у фльоєру, шо шье відий з роду так ни йграв. Вин наумисне так ро бив, аби загутати диких Татар, аби си вни ни вдивили, шо то вни ни на ривній полєні, лише на замерзлим одзері в Данциші. Нагадував собі Андрійчик тоти игри, шо то нираз виигрував їх тужно-тужно, то знов весело-шьіро38 з одної кьичирочкі на другу, на єкій си діла їго тогди наповіжена, а теперішна жінка Катерина.

      Не то, шо дикі Татаре сторопіли, слу хаючи тої йгри, але й вовчья в плаях, на полонинах, в лїсах завивала гуртом тужносмутно, єк то хіба нираз лиш оти трембіти за мерцем, шо аж мороз йшов по тїлї, а волосє дуба ставало на голові. Йшли голоса попид небеса, горами, лїсами. Татаре так си загутали, шо забули за все, навіть і за спанє. Єка радисть, веселисть висту пила на лици Андрійчика, єк вин уздрів, що Та таре си загутали коло него!

       Нараз потемніло, бо ватри потали у спид. Татаре перепудили си, шо то си стало, зачьили бічі гуртами то в оден, то в другий бік, але нараз лїд зачьив си на одзері ломити, а Татаре падали у воду. Не знали, шо си з ними роби. Одни кричьили, другі лиш повитрішьували очі, єк варінникьи, а ирти пороззівєли, єк чьилюсти в печах. Тай потавали на дно одзера. Ловили си за криги леду, але одни одних постєгали, то стручьували, кождий хотєчі себе вратувати. Тай всї си витопили. В водї обмерзали, руки заклекали, и гляба було вилізати. Лише шо раз то гирше потавали.  Лиш Андрійчик шьи си був крішечку задержьив на одний кризі. Вин ни кричьив, ни плакав, нїкуда ни рвав си, був рад, шо ни гине марно, бо всокотив сотки людий вид смерти. Лиш дивив си гордо на Татар. Однако й їго струтив один Татарин у воду, єкій хотїв си вретувати на тий кризі, але оба з Андрійчиком разом так єк и всї другі Татаре закьипіли на дно безденного одзера.

              Петро Шекерик-Доників.   Жабє, в грудни 1912

Відправити в DeliciousВідправити в DiggВідправити в FacebookВідправити в Google BookmarksВідправити в StumbleuponВідправити в TechnoratiВідправити в TwitterВідправити в LinkedInВідправити в BobrdobrВідправити в LiveinternetВідправити в LivejournalВідправити в MoymirВідправити в OdnoklassnikiВідправити в VkcomВідправити в Yaru