ВІТАЮ!!! ЗАПРОШУЮ ДО МАНДРІВОК ГОРАМИ І ПОЛОНИНАМИ КАРПАТ!!! Welcome to the Carpathians!!

 

                     Жива історія Гуцульщини у спогадах столітніх гуцулів

     Спогади Олексія Данилюка (Петрончукового)

Стотрирічний гуцул Данилюк Олексій Васильович (Петрончуків) народився 15 березня 1907 р. у селі Черетів, що належить до Буковецької сільської ради Верховинського району Івано;Франківської області. Це високогірне село розташоване біля підніжжя гори Писаний Камінь. На її вершині височить величезна кам’яна скеля, яка була дохристиянським скельним святилищем перших поселенців Карпатських гір. Гора Писаний Камінь розташована на Ігрецькому хребті, що належить до Покутських Карпат. Нині здійснюється будівництво ґрунтової автомобільної дороги до села Черетів. Під час другої українознавчої експедиції Філії «Гуцульщина» НДІУ 18 жовтня 2008 р. було здійснено відеозапис і фотографування зустрічі із респондентом О. Данилюком на подвір’ї його хати у селі Черетів. Його життя є яскравим прикладом активного довголіття. У столітньому віці він обслуговує себе сам і навіть косить ручною косою отаву біля свого дому. Пропонуємо до вашої уваги цікаві спогади гуцула-довгожителя Олексія Данилюка.

«Я називаюси Данилюк Лесьо, син Василя. Родивси я тут у Черетові 15 березня 1907 року. З Божої помочі міні вже минуло 100 років. Коли міні було 100 років, то мене поздоровили выд Буківця й Верховини, подарували телевізор тай 1000 гривнів. Про мене написали в наший районний ґазеті. Мый дєдя був родом з цего місця, а моя мама Васюта була родом з Буківця. Моя прабаба прожила аж 120 років: виддаласи у 40 років, 40 років із чоловіком прожила, а витак 40 років ші одовицев була. Типер одні люде лихо роб’їт другим людем – тай зато мало жиют. Я старавси людем робити добро, зле я нікому ни робив. Хочу вам сказати, шо кождий день нашого житя – це подарунок выд Господа Бога!

У нашый сім’ї всіх нас було 14 дітий: 7 хлопців тай 7 дівчєт, але половина умерла малими, а половина згудувалиси. Згудувалиси: Іван, Федьо, Параска, Настуня, Гафія, Маріка і я. То колис була біда, бо ни було ні лікарів, ні ліків. Діти заслабали тай умирали, лиш хто моцнішший родивси, той виживав. До школи я ни ходив, чітати тай писати ни вмію. Вмію робити руками: умію різати трацков пилов, умію косити траву, хату умію покласти (я цису хату сам собі поклав).

З-за Австрії у нас ни було великої біди. У Австрийску войну було всьо дуже дороге. З-за Польші туго було, бо великі податки наклали, але хто мав багато ґрунту, той жив крашше. З-за колгоспу стало трохи лекше, але платили мало і багато людий робили в колгоспі лиш за присадибу тай толоку. При войску я ни служив: ни тому, шо ни здатний був, а тому, шо стоєв у запасі. Витак вибухнула война з німцями тай всьо закаламотилоси. Німеччіна Польщу скоро розбила, і зато поляки мене ни встигли забрати на войну. 

До церкви ми ходили з Черетова аж у Їсенив. Багато років у Їсенові служив отец Березюк, то був дуже мудрий чоловік і багатьом людем помых вибратиси з біди. Березюк стоєв за людьми, радив людем. Типер у нас є нова церква на Буківци. 

Я женивси у 22 роки. З першов жынков Аннов ми прожили 20 років, мали дві дівчині. Парасочка умерла у 4 рочки, а Васюта була выддана за Гриця Томащука. Моя донька Васюта уже умерла. Зараз у мене є 9 онуків.

Ми жили на безлюдю, на присілку Кічірки, і нираз бувало так, шо я мусів ховатиси лісами. До нас приходло багато усєких людий ночувати. Бувало чісом, шо наберетси повна хата чужих людий з лісу. Тогди жынка з дітми спали на печі, а я під піччю туливси. Але, дєкувати Богу, у моїй хаті нікого ни ймили, тай нікого ни вбили. На допитах мене били й шіпали до признавку, хотіли, аби я продав своїх, але я никого в житю ни выдав. За всі мої роки з-за німців було найкрєшше жити. Тогди нас хтос обговорив німцям, і через це мою жынку Анну побили поліцаї у Жєб’ю на ґестапо (она покійна з того молодов умерла). Мене тоже били німці залізнов шинов по плечьох, але я икос з того выжив. Клав баньки і п’євки на убиті місця. З другов жынков Васютов ми прожили 50 років, але она умерла 2008 року. Так, шо я вже лишивси сам один. З моїх рыдних вже нима нікого. Я робив трохи у бутині. Тогди смеречі сокєров пыдрубували, дворучков пилов пилили, а кіньми возили. Бутинарі спали по 30 чоловік у колибі. На середині колиби горіла велика ватра. Мужчіне спали обернені ногами до ватри. Люде бідували дуже, бо робота була кіжка.

Ми земні мали мало, лиш на одну корову. Я зароб’єв на житє різними роботами у ґаздий: майстрував, різав протісі, тертиці, цаливки, косив трави. Выд довгого різаня трацков пилов болєт руки тай груди. Косити я дуже любив. Молодим я за одну днину сам скошував трави на одно сіно. Ви подивітси на оту обыч на Максимци, шо лишиласи никошена до сегодне (18 жовтня 2008 року). У нас бирше половини церинок стоїт нискошених. То великий гріх, аби таку золоту травичку зима припадала… Я ни знаю, шо то типер сталоси из людми? Выд коли я себе памнітаю, то наші люде кохали маржину тай з того жили. Вывці, корови тай коні – то наші основні гуцулські статки. Типер маржина платитси мало, а барабулю руда зчєста б’є. Люде ни мают з чого жити тай из тої біди з верхів повтікали… Літі худібка сама себе годуї у толоках тай на полонинах, лиш траба постаратиси зробити сіна на зиму. Сінокос – то наші правдиві жнива, а сіно – то наш другий хліб. Я колис половину того Максимця скошував сам. Давно бідні косили тай громадили сіно у богачів за коновку гуслінки, а типер нима кому косити навіть за файну плату…

Я умію играти у скрипку, флоєру, динцівку. Ми з покійним Василем Иванаховим любили разом играти у скрипки. Я выходив у колідники 40 років. Переважно я йграв колідникам, играв також хрестини тай храми. Колис я дуже любив гуляти. Молодим я так файно гуляв гуцулку, шо ніхто ни мыг мене перегуляти (а плит перескакував, аби икий високий був…). Мене ніколи ни кортіло пити горівку. Колис горівку пили однов маленьков порційков на десіть грамыв і тов ші ділилиси. Старших людий уважєли, а типер усьо стало ни так…

Я на житю всєкі слабости пережив. З-за німців я два рази лежєв на чірвінку по 20 неділь. У шпитали я ни лежєв, лікувався зілями, корінями і примывками. На старість я вибрав багато околив від нервив. Я курив 30 років і витак лишив, то є гет пусте… Аби менше кортіло курити, то я стебло серника держєв у роті. Ціле своє житє я держу бошки: понедівнок і п’єтничку. Їм капусту, огірки. З їдов я ніколи ни вибагав, шо було – то їв. У мене є коровка, бо я найбирше люб’ю всьо молочне.

Нашя гуцулська ношя дуже файна: вишита сорочка, кожух, баршывка. То є дуже здорово носити сорочку із старовіцкого зрібного полотна. Колис всі чоловіки сорочки носили поверхі (я свою сорочку в гачі ші ни закладав...). В мене є ни лиш добра коса, але й добра скрипка. До нидавна я играв у скрипку. Типер ни можу играти, бо я збавив собі мізинец. Колис на кождий забаві або толоці играла скрипка, співали, гуляли і набувалиси. Ми малими спершу учілиси играти у долобанку, а витак у скрипку. Я ші трохи учівси играти у скрипку в Моґура у Зеленому. Багато я ни змыг навчітиси, бо до музики траба родитиси. А Моґур – то був родимий музикант. У мене на стіні у ґазеті є фудуґрафія Моґура тай Ромка. Колис зчєста можна було чути, шо хтос играї у дінцівку, флоєру або скрипку на дворі коло хати (тіпер бирше лиш один телевізор играї…). 

Аби людина шош уміла добре зробити, то она до того маї родитиси. Тут коло нас на Буківци жиє Міхайло Тафійчук (Павлыв), то тоже родимий майстер тай музикант. Вын усьо умії зробити тай на всіх інструментах играї.

Вид нас з Черетова веде дорога на Писаний Камінь, Копілаш, Ліщовату. Бувало колис на Богородицу зувезде виходили люде набуватиси на Писаний Камінь. Там є велика рывна плита, і ми на ній любили гуцулки гуляти. Музика играла, а ми гуляли. Ми ходили на Писаний Камінь ші й того, шо выдтів файно видко цілу Чорногору. Колис тут у Черетові жили великі ґазди: Ивасі, Максименчук, Петрус, Цюпеї. Они мали свої полонини, по 10 коров тримали, бринзу робили і продавали за гроші. Овец тоже тримали великими ботеями, бо без вывці і гуцули, і хати гуцулскі голі би були. Єк кажут: вывця – то нашя «уберихата».

Зараз лишилоси ші пару ґаздий, шо бики кохают, але вывці вже ни тримают. Багато наших людий виїхало із села на заробытки. Настала біда, бо ґаздувати нима кому… Біда, шо типер у сім’ях пишло стримголов, вже діти зачєли розказувати старини. То таким кіпом ніколи ни вийде на добре…

Памнітаю, єк у Максименчука було богацке весілє, шо тривало цілий тиждень. Весільні гості ходили т’хаті кутатиси тай знов приходили на весілє. Але то давні люде уміли роботу робити тай уміли файно набуватиси. Типер бувают такі весіля, шо зводітси бырше до їди тай питя, а заспівати й загуляти по гуцульски мало хто беретси. Хіба це гуцульське весілє?..

Зараз уже пызна осінь, а Максимец лиш на половину скошений, а решту трави, відий, зима припаде. За цим Максимцем є шє бырший ґрунь – Плоский називаїтси. Кажут, шо там тоже дуже багато никошеної трави лишилоси. Я молодим дуже любив косити і половину цего ґруня скошував сам. Аби йке сіно було велике, то я за днину їго скошував. Кождий чоловік повинен за день скосити на оплыт сіна. Колис я був тут найстарший косарь: єк раз кєв косов – то на крок си поступив. Тут з-за колгоспу збиралиси на толоки по 40 косарий. Тіпер біда, шо косий нима дуже добрих. З-за Австрії були найкрашші коси – «Ґарантывки» називалиси. Ви подивітси, ика то ниправда до роботи коло сіна: до роботи в лісі наробили всєкі бинзопили, а до кошіня трави на обочях нима доброї косарки. Для кошіня трави у наших верьхах траба зробити легку тай моцну косарочку, аби нев можна було косити на любий обочі.

Я жию ші по-старовіцки, кладу ватерку в давний печі. Шпаргат ми ни клали, бо привикли кутатиси у печі. Міні було дуже добре, поки жила моя покійна Васюта, але моя жынка умерла, і я лишивси сам у хаті. Покійній Васюті було лише 70 років. Дотримуї мене Василь Данилюк (син мого брата Івана) із жынков Васютов. У них є десітеро своїх діточок. Дєкувати Богу, цего літа я потрохи косив церинку коло хати тай колов дрива, а сегодне рано ші укосив отавки коровці на придавок. Про назву Черетова я чув, шо тут колис булисмерекові ліси і суда приходили давні люде черти ліс на сухарі. Дальше Станіслава я ни був. Багато років я вже ни був на селі. Я вже й забув, коли послідний раз сходив у село. Я типер жию один у хаті. Кождий день до мене приходіт Василеві діти, приходіт онуки. Приходив видознати мене Міхайло Ілійчук з сином Олексов из Рывні. На житю міні приходилоси багато всєкої біди пережити і кєжко робити. Я битий був выд усіх, але так Господь Бог дав, шо я ші жию, а тих, шо мене били, вже давно нима на цим світі… Бо, шо робиш другому, то й тобі буде! Я вам розказав про своє житє то, шо памнітаю. Багато із свого житя я забув. Чоловік у біді багато забуваї… Дай Боже, аби всі люде прожили тілько років, єк я!».

 

     Спогади Марії Зітинюк (Плаюкової)

  Стодворічна гуцулка Зітинюк Марія Іванівна (Плаюкова) народилася 3 січня 1908 р. у селі Красник Верховинського району Івано;Франківської області на гірському присілку Плай. З цього присілка відкривається гарний вид на селище Верховина, через присілок також проходить гірська дорога (плай) на полонини гірських хребтів Кострича і Чорногора. Цим плаєм пастухи весною переганяли свої отари овець із гірських сіл на полонини, а восени поверталися із полонин до власних господарств. На жаль, М. Зітинюк недочуває, і ми вимушені були писати свої запитання на аркушах паперу та показувати окремі старі фотографії із її родинного архіву. В такий специфічний спосіб нам вдалося провести розмову із стодволітньою респонденткою. У цьому нам допомогла Любов Козловська та дві дочки М. Зітинюк: Василина Козловська і Ганна Тимофійчук. З їхньою допомогою нам вдалося записати інтерв’ю у цієї мудрої гуцулки, яка народилася і все життя прожила у Краснику. Під час другої українознавчої експедиції Філії «Гуцульщина» НДІУ 11 березня 2008 р. було здійснено відеозапис і фотографування зустрічі із респонденткою в її хаті у селі Красник. Пропонуємо до вашої уваги цікаві спогади гуцулки Марії Зітинюк.

«Я вам трохи розкажу, єк ми колис жили, бо за великі роки багато си забуло. Називаюси я Маріка Зітинюк, а по дідови Плаюкова. Родиласи я 3 січня 1908 року на цим місци. Ми мали 12 морґів землі, я була одна, і зато старыст у мене було багато. Дєдя Иван міні вистарав кнєзя з Кривополя. Мый чоловік називавси Петро Зітинюк (Цимпыв). Тогди міні було 16 років, а Петрови 29 років. Нас вінчєв священик Глібовицький. Весілє играв Ґавиць. В той чєс великий гонир був тим ґаздам, котрі могли наймити на весілє музику Ґавиця. Тогди у Жєб’ю понад Ґавиця ніхто крашше ни йграв у скрипку. Ми з чоловіком Петром прожили 60 років разом і мали п’єтеро дітий. Одно умерло малим, а Анна, Василина, Василь і Иван згудувалиси. Покійний син Иван нидавно умер. Моїй найсташий доньці Анні Тимофійчук, дєкувати Богу, вже минуло 77 років. Донька Василина Козловска жиє на місци, а син Василь робит учителем у Стебнях. У нас було золоте весілє, і ми з Петром у Їлецкій церкві вінчєлиси другий раз. Покійний чоловік був добрий і здібний. Ми жили з ним згідно. Моя баба Маріка була доньков дєка Гринюка і виддаласи дуже молодов – у 14 років за Дмитра Бойчука (Плаюка). Баба дуже бідувала з дідом, бо дідо був поганий. Плаюка забрали на Австрийску войну. У тоту войну в наших краях стоєло московске войсько. Баба Плаючка ходила до маскалів і казала, шо она кривду свого чоловіка скуповує на ворогах… 

А моя мама Анна Бойчук була доньков-одиначков і виддаласи за Ивана Скуматчука. Коли московске войсько видступало з Жєб’я, то мама лишила нас трьох дітий (Ївдоху, Катерину й мене) тай утекла у Росію із одним старшим войськовим. Из нас трьох доньок лиш я одна вижила. В той чєс наш дідо Дмитро і дєдя Иван ші ни прийшли з войни, і ми лишилиси з бабов Плаючков. Єк нам пидпалили хату, то баба саме здоїла корови і молоком з диниці загасила вогонь (лиш трохи вигоріла стіна тай помист). Баба Маріка затускувала за доньков, а з того всего заслабла і зийшла з розуму, усєке дивне вироб’єла, купаласи зимі в Черемоші, ходила хатами по селу. З великим трудом ми забрали бабу до нашої хати. Баба лєжєла на опецку й так страшно змарніла, шо аж очі в голу потали. Я кутала свою бабу на печі. Баба гирько доживала, бо ни в розумі була та так сарака і умерла.

Єк дєдю забирали на Австрийську войну, то я казала, шо буду Богу молитиси, аби вин живим вернувси. А мама нас била, вигонила на мороз, але я вижила! Милими ми ходили дранкаві, а коли дуже зголодніли, то клали ковпчік на столец і так досігали хліб із сволока. Моя сестра Ївдишка мала 9 років, пасла вывці і дуже застудиласи, послабувала місіць тай умерла. Дідо Плаюк її дуже любив, а мене ни любив (за то, шо я си вдала у свого дєдю…) і сказав, шо єк би я була умерла, то був би міні ші й музику наймив… Катеринка тоже малов умерла. Хоть Плаюк мене ни любив, п’їниц до хати приводив, мене з хати вигонив, а єк прийшлоси на старість, то з нами доживав… Я діда додержіла тай поховала.

Мий дідо був дуже гоноровий. Розказували, шо коли вын був хлопцем, то мама їго ударила, а вын ухопив косу і без припочівку скосив на оплыт сіна (хотів умерти выд роботи). Але то колис люде були дужчі, єк типер.

Баба Плаючка бідувала з дідом через икус богачку Маріку Фіткалюк (Городейку). Она була велика ростом, чорна, мала чоловіка Дмитра, але вын був менший за ню… Фіткалюки мали найбирше ґрунтив у Краснику тай полонину Гордю, тримала бирше єк 100 коров. Богачі маржину колис тримали зимі у стайнях на три стіни (без передної стіни й дверий). Дідо Плаюк був здуфалий і сильний побыйця. Раз моя баба найшла Плаюка у Городейки і лиш запиталаси: «А шо, Дмитрику, Ви тут ночували?» – і за ці слова мусіла надовго забратиси выд свої хати. Никола Шкірчуків склав про діда цілу співанку, єк вын на весілю у Їлци п’єний, одним ударом бартки убив Ґуцина. Але Городейка їго викупила з кремінару. Судія за великі гроші написав у карті, шо Ґуцин ни выд удару бартки умер, а шо у него із великої злості пукло серце. Тота співанка зачінаїтси так: «А я выйду на Маґуру, Маґура біленька, Є складена про Плаюка співанка новенька». Мої доньки Анна й Васюта знают цису цілу співанку. Мий дєдя називавси Иван Скуматчук. Єк дєдя вийшов з Австрийскої войни і узнав, шо мама лишила нас самих і пишла з маскалями, то цілий рік спав з сокєров (дєдя був би маму зарубав), а витак женивси на другий жынці. А ми троє лишилиси жити з Плаюком тай Плаючков. У мене є велика фудуґрафія мами тай дєді перед хатов-чітальнев. На фудуґрафії моя мама тримаї в руках ґазету. Я тоже люблю чітати ґазети, але мушу натігати околяри. У чєтаню міні днина скорше проходит.

Чоловік мий умер, а я сама лишиласи. Мий чоловік Петро Зітинюк був високий і кучірєвий. Їго дєдя Їлак був середного росту, широкоплечій. Дєдя був такий дужий чоловік, шо коли на одному весілю зачєласи быйка, то вын вихопив з плоту ворину і поломив її по земни перед хатов. Побыйці уздріли, що дєдя маї страшну силу, і перестали битиси. Отак дєдя футко розборонив быйку. Розказували, шо малим Їлак ссав мамині груди шысть років і зато вырыс такий моцний.

Я до школи ходила й зразу вчіласи найкрашше у класі. Витак мене жидывки перемогли з науков, бо они мали коли учітиси, а я мусіла дома помогати коло худоби. Дівчінов я вигнала вывці в полонину на Попіван, але тогди на верьху ші ниєкого будинку ни було, лиш из земні стриміло велике каміні. Туда виходили наші люде на Йвана за зілім. Витак там три державі збудували камніний будинок. Я там мала ші пригоду з лошім. Ми хотіли лишити лоші в полонині, а оно тікало за кобилов у село. А я имила лоші з-заду за фыст тай так утримала їго. Витак дома з мене довго насміхалиси, шо дівчіниші така махова тай моцна, шо може лоші утримати за фыст… Я шєсті маю, шо лоші мене ни ударило риттю у груди.

У 1944 році я заслабла на плямистий тифус. Мене в слабости дозирав чоловік. Міні так погано горілоси пити води, здавалося, шо цілий полыбычок би выпыла. Я була така слаба, шо міні вже зробили домовину… Усукали свічку, запалили і пыдоймили під середний сволок, а дим пишов в хату до образыв (на житє), а ни до дверий (на смерть). Тогди всі сказали, що я з тої кіжкої слабости вибуду! Мою домовину чоловік позичів сусідови на похорон і сказав, що єк я выдужіюси, то выддавати домовину ни траба, а єк умру – то прийдетси выддати. Икос помали, з Божев помиччю, я видужіласи. Коли був великий голод, то ми пекли матаржєники і так виживали. Господи, єк я си в житю набідувала… Бог Світенький дав, шо я ші жию і ни лежу в лужку. Дєкувати Богу, я перебула всі біди. Минулої осени я ші громадила отавку коло хати. Найбирше міні шкодит то, шо я ни чую, вночі ни сп’ю. Чісом я забуваю, ика днина сегодне, то тогди питаюси у дітий. Я маю шєсті на дітий тай онуків, особливо на цису Любочку. Це така добра жынка, аби їй добро було в житю. В хаті у мене тепленько, чісто, сухо. Коли міні було 100 років, то до мене приходили поздоров’єти з Києва і Франківска.

  взято  з http://joanerges.livejournal.com/

Автори: Іван Зеленчук (кандидат фізико-математичних наук, старший науковий співробітник філії «Гуцульщина» Національного науково-дослідного інституту українознавства), Ярослав Зеленчук (кандидат історичних наук, науковий співробітник філії «Гуцульщина» ННДІУ)
Відправити в DeliciousВідправити в DiggВідправити в FacebookВідправити в Google BookmarksВідправити в StumbleuponВідправити в TechnoratiВідправити в TwitterВідправити в LinkedInВідправити в BobrdobrВідправити в LiveinternetВідправити в LivejournalВідправити в MoymirВідправити в OdnoklassnikiВідправити в VkcomВідправити в Yaru