ВІТАЮ!!! ЗАПРОШУЮ ДО МАНДРІВОК ГОРАМИ І ПОЛОНИНАМИ КАРПАТ!!! Welcome to the Carpathians!!

 

                                                                          

 

Над усі церькви нима крашшоі, єк у Ільци. Зверхи то ни так дуже-але єк лиш то у середині віріхтувано, то варт видіти. Ой, ни дурні цесе вікладали. То раз були умієтні малєрі! Кождий образ то так, єкби живий був, тай усі светі на нім на людский образ віріхтувані, що и охічьно до такого молитиси тай ше на коліики упасти. А ни єкес таке, шо ни розумієш, єкий тому рєд тай єке порекло.

Бо то, прошє я вас, по инчих церьквах, - кажу вам, - таке повіма- льовувано та віписано, шо у голові си крутит, єк зачьнеш тото обзирати. Ні одного ни угадаєш, єк вин си звет.

Так, наприм, єк у нашій селєнцкій церькві такі файні свєті, шо єк бис такого одного дес уночі уздрів, то ретенно задубівбис зо стра- хій.

Одно лицате, друге губате, одному очі повігонило на верьхи, другому загнало у середину, або вікривило напоперек - так, шо ни знаєш, ци з-передь него тікати, ци молитиси, ци плакати над єго вічьним каліцтвом, ци смієтиси.

Шо свєтий, мой, покалічений, а шо чьоловік ниписьменний. Аді, дес чєсом стребитси свєтого до єкоїс роботи, а ни знаєш котрого з них запросити, аби тобі єку раду дав. Бо у них то кождий має свою признаку тай хіть до одної роботи.

Оттак, наприм, свєтий Йван знає рєд до води, свєтий Петро розумієт си на замках тай ключях, а свєтий Юрій цікавий лиш до воська тай до зицирки.

Аді, раз прийшовсми був перед Великоднем до сповіди і вісповідавси - аді так, єк христєнинові річь. И дав мені ксьондз за покути зговорити шість "отченашів" и девєть "вірую" опередь свєтим Юрієм. Ну, гадаю собі, нима шо - треба своє видговорити, але де, мой, того Юру найти, коли це свєтих набитіська церьков. И чєлідь и мушшіне, усе то помішене одно помежи друге. Біда, гадаю, це прийдетси без покути д'хаті йти. Але шо Бог даст, то буде.

Ходжу я, ходжу, тай уже гадаю собі - оце має бути Юра, а може оце, а може тот? Але ні, Юра повинен бути скращий, а не така каліка. Це єкес горбате, голов єк полубічьок, а так єкос дивно си роз- чіпірнв, єкби хотів тобі з образа просто на груди віскочіти.

Перехристивси я вид того - тай далі попид стіни. Ий га! Уже штири рази я усу церьков перейшов, а Юри ні чюти, ні видко. Де ж він, мой, дівси?

Дивлюси на стелину, бо то свєтий и там може уміститиси - але ні. На стелині сама чєлідь водов плавця ходит.

Та єк то может бути, аби такого гонорового свєтого у церькві ни найти? Счєзай у болото!

Питавбихси ксьондза, але єкос устидно, тай сповідників є багато, шо ни можна прешкоджєти.

Огаї Уже зараз. Та відий є від чьогос паламарь. То прото письменний чьоловік и церьковна особа, той мусит знати, де котрий свєтий пляц має.

Тай віхопнвси я борше надвир, облетів наокруг церькву и найшов, мой, єго єк на обрубині з Одусихов сидів.

-Микулко срібний, - кажу я єму, - поратуйко мене, поки жити буду ни забуду, скажи, де свєтий Юра, бо я у нишшєстє почєрез него упаду. Аді, уже дві години я за ним ходжу тай на усіх свєтих передівивси, а єго дес нима.

-Ий, - каже Микула, - тобі було давно мене запитатиси, бо я ім усім пляц знаю. Юру, - каже, - найдеш над тов скринев, де ксьондз парастаси правит, лиш добре пантруй тай зараз єго найдеш.

-Та шо з того, шо вин там є, але скажи єкий вин знак має, аби я єго пизнав, бо то свєтих так набито, єк у штаєрамті урєдників, шо куда ни глипнеш, там свєтий блищітси. Я може ни раз сегодне єго обзнрав, тай проминув.

-Ану, слухай, - каже, - Юру можна найлекше над усі свєті пизнати. Вин усий зібраний по-воськовому, їхаєт на шкапєти тай єш- шірку калюшит.

Тай я прудко убіги до церькви. Заходжу у середину и просто йду до тої скрині. Дивлюси - ріхтіґ - є такий до снаґи, єк мені Микула розказував.

 Сидят собі молодєчьок дес так у дваціт и штири роки на шкапєти у такій чяці, єк бувало наші гузари носили, тай буком єшшірці у зуби тичет.

Я так си, знаєте, зрадував, шо уже ни кємую, кількосми єму тих "отченашів" віказав, але ретенно було їх бирше, єк належєлоси, тай у підскоки д ’хаті!

 --------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Робота идет на сикман.

Довге смеречє падает на верьху одна коло другої, єк спєчі дітн, а коло них из сокирами, єк різники з ножями, лупєт кору обгорені бутинарі.

Хто бирше віробит дерева, мет бирше мати грошей.

Коцкают великі бутинцкі сокири, играют кланцаті довгі пили, стогнут стружені груди, мигают прудко бужені колибєнов ватров жилаві руки, бо пид боком Різдво Христове, Свєтвечір - грошей коби багато д'хаті принести, коби лишень найбирше.

Гадки у голові, єк гайворони у осени, плетутси.

На ризах судний день и пекло. Ковбки співают, свишшют и плачют то тоненько, єк струна, то товсто, єк бугай. Усєкими голосами люцкими и нилюцкими. Оком ни змигнеш, єк ковбок тобі з очей пропав, лиш зима тебе укрила, єк порох у літі.

От тут то пудно. Ни дай, Боже, єкої причьки. На волосок си облишити, око запорошити, слозу пустити - и пропавєс, сараку, ні за цапову душу, без попа і без тримбіти. Ни булоби уже шо ховати, ні кому затрембітати.

Из долини з бурдюгом на плечю йшов собі молодий гуцул. Сокирков си підпирав, а шо раз, то скакав у бик, аби ковбок 'го ни розмісив и діточьок сиротами ни лишив, а жінку удовицев.

Правда, є шє друга дорога до колиби, мой, безпечьна, але делека и тєжка. А ризами він зараз у колибі тай гайда до роботи. Шкода чєсу. Рахував у гадці зароблені гроші и радувавси ними, єк дитина міціцька.

Маю уже 28 злотиків, а до неділі заробю шє з 7, то буде разом з 35. Добрі гроші. Абих був, мой, поменче їв, було би їх шє бирше.

Але усе байка.

А шоби за них доброго такого купити? Гм...

Марійці купю файну фустку на голову. Аж си засмієв до себе на цу гадку. А то метси, сарака, радувати, бо уже ни має біданка чім голов прикрити у будний день, а до церькви то шкода говорити, пусте! А кілько, вере, може тепер така фустка коштувати? 10 зло- тиків?

Ов! То, бигме, забагато. Можеби так за 6 або 5? Ну, та най уже буде б, біда бери. Жінка, прецінь, мусит мати на голові єкий-такий плат.

Але шоби такого доброго дітем принести? Постоли? Так. Діти босі, а тут зима, єк нишшєстє, люта. Дві пари постолів мет коштувати 4 злотики, фустка 6, то лишитси 25 злотнків. Ой, ни стане на килу кукурудзів. Та най уже буде півкили. Але то мало на нас четверо, - и на дві неділі ни стане.

А шєби ни стало! Треба буде, мой, поменче їсти и вітєкнет на місєць. Пів килимет коштувати 22 злотики. Добре! З того лишитси мені 2 злотики, ні 3 злотики. Богу дєкувати, шо три.

Тепер треба на Свєтвечір шош купити. Але шо? Білий колачь. Ий, то добре. Давно ни їв білого колачя, жінка також. А діти? Діти шє 'го навіть зроду ни виділи.

Та єк могли ви діти, єк шє ні разу ни сходили з верьха в село.

У селі уже є колачі. У Лейзора, у Мошка, и в Гиршка єкий файний у викні того тижня стоєв. Єк, нічьом, сонце. Отакий би мині купити.

А собі шо? е, мині буде и так.

Аж си розсмієв на голос. Уже видів себе у хаті, видів жінку, єк розєзувала бурдюг и дітворію у дранкавих сорочінах, єк очіма поводила маминими руками, ци ни вітєгнет ім шош пригісного.

Він сам собі сидит на опецку и лукаво пидсмішкуєтси.

Вісунуласи наперед з бурдюка фустка за 6 злотиків. Глипнув на жінку и заздрив слозу міціньку, шо просто з ока, єк горошок, покотиласи по лицу и упала на фустку.

-Дєкую тобі, Господарю мій дорогий, дєдику наш золотий.

-Зноси здорова. Нима за шо дєкувати. Далі... далі вітрєсай усьо,

-каже, - а у горлі так, єкби пірєчком заскоботало, и око, отєкби засвербіло.

Жінка запхала обі руки у бурдюг и вітєгла видразу позєзувані постоли и великий білий колачь.

Спершу усі задубіли. Стало тихо у хаті, єк у мішку, лиш чюти було, єк ватра сипіла у печі. Діти вітрішшілиси на таку кумедію, а жінка лиш крикнула и застигла.

Вірити, ци ні?

Давно уже ни їла колачя. Шє на своїм вінчєню, а тому уже з вісім років буде тай тот ни був такий білий тай файний, як оцес.

Ану дівітси... дєдя приніс колачь!

Пидоймила єго високо над головов и неуміть ударила ним у стелю. Колачь переломивси на двоє. Одну половину держєла у руці, а друга покотиласи пид постіль. Ийкнули усі четверо. Ийкнула жінка, діти, ийкнув и він бо запекла єму у котику права нога.

Що це?

Стоєв на ризах и сіпав ногу, шо залізла у шпару мижи ковбки. Сіпнув раз, другий - пусто. Та єк вин міг тої дири ни видіти? Відий ни осліп. Прецінь добре пантрувавси. Ігі!

Стало му пудно.

А шо буде єк надлетит зараз ковбок?

Госпидку, поможи. Матко Христова, ни дав мині тут загинути, ни осироти діточьок міціцьких. Поможи, Боже!

Зачєв молитиси. Мішєв "отченаш" з усєкими молитвами. Зробилоси єму душно. Страх робив з волося шітину, трєс колінами и руками.

А ногу, єк заковало.

Джжж... бутів з гори пушшєний ковбок. Боже, ратуй! Помилуй... жінко... дітн... Свєтвечір... белемотів, єк гулавий.

Ковбок уж близко. Єк через мрєчь видів єго гладкий луплений хребет, єго кругле біле чьоло, єке зараз 'го покалюшит на кришки и уже чєрленим злетит на долину.

Чюв, єк 'му подула у лице студена смерть. Заколотилоси у нім житє, и страх перед смертю скорнев розум.

Хотів жити, жити и лиш жити. Ухопив сокиру з-під плечя, замахнувси, пустив тонке остре жєло на застрєглу ногу пониж коліна и, єк пидтєта смерека покотивси з ризів.

Ковбок пролетів, єк гадка, лиш си ризи затрєсли и зима си закурила и на чьолі поніс у долину червоний, свіжий шє теплий знак.

Скорневси...Білі стіни, білий поміст и постелі наокруг, єк зима, біленькі.

Де вин?

Єк вин суда прийшов, тай чього лежит отут на білій постели, єк єкий пан великий?

Шкода такої постелі заділі него. Ану, може би так устати тай роздівитиси шош туда на задвірю. Поволи підоймивси на постели и сів.

Рипнули двері.

-Тихо... летайте. Вам ни можна уставати, доки нога ни загоїтси.

-Єка нога? Шо?.. Ага! Ий, Боже мій!

Нагадав собі усе. Ризи, жінку, діти, Свєтвечір, фустку и колачь білий. Закрутилося єму у голові, потемніло у очєх, и без памнєтн гепнув собов, єк колода, назад на біленьку, єк зима, постіль.

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Аби лиш Бог усокотив хрестєнина вид фіґлєвого чьоловіка. Фіглі то велику біду заводєт. Уни, братчіку, зробєт из тебе дурного, вісукают из маєтку, а чєсом то шє здоровє видоймут.

А наші люде - то, май, кождий отими фіґлями набитий, єк капу- шя кровю. А усе ототи богачі безшєсиі. Ни устигнеш, чьоловічє, оком кліпнути, а уже вин тебе обмотав так модно, шо лиш дівиси, єк упавєс у єкус публіку або нешшєстє велике.

Ий, и на фіґлі найшовбиси лік, лиш треба до того розумного чьоловіка.

Я знав, братчіки, одного богачя, шо почєрез ототи фіґлі безшєсні такого си устиду та публіки дібрав, шо зо два роки видтак ни уповідавси меж люде.

Узєли, знаєте, єго на такий сміх, шо навіть малі діти, аді такі, шо шє добре ходити ни уміли - а єго єк де заздріли, то пальцями на него справєли, и фівкали за ним. А старим то рот си розчєхав вид сміху. Ой, тот ретенно  дурний був, шо єго на таку публіку вівів.

Та куда тому бути дурним? То, преці, був пан, малєр, шо ілецку церькву малював. Та тот такий, знаєте, був модний, шо абес постоєв опередь него з мінуту, то вин тебе такого на чєс вімалює, єк єс є. И лице, и вуха, очі и ніс, усе так, єк у тебе. Шє й крісаию тобі на голові вімалюєт, хотьби и без неі опередь него стоєв. Ну, так кажу вам, глипнеш и видразу себе там на папери пизнаєш. А чєсом то тебе відмалюєт такого, єк тє мама на світ уповіла.

Дивишси.., а ти голий, єк бубонь, и усе наверхи. Та уже нн кажу, лице то вин видит тай малюєт, але туда далі, єк вин может видіти, єк єс у гачьох, сорочці и постоліх?!

То уже такі очі погані, шо вндєт наскрізь. Ой, з-перед того нічьо биси було ни сховало, абес був пид земню поклав.

А чєлідь то так си, знаєте, єго боєла, єк дітьтя. Наколи котра єго уздрит, то так єго обходит, єк нишшєстє, и аби у бердо мала штрикнути, то коло него ни перейде.

-Та чємуж, вере? Та єкто, чіму? Прецінь, кажу, шо тот видів наскрізь хрестєнина. Ну видів єї так, єк хотів, и фертіґ! Тому ніц ни шкодило, шо уна у сорочці и запасках. Хотів 'І видіти голу, то видів голу, а хотів видіти убрану, то видів убрану. И видів навіть, ци уна дівка, ци ніт. Haй си пречь каже з такими очімаї Вин ретенно мав и калюхи у чьоловіці видіти. Ретенно. Та то так тимунь 'го си чєлідь боєла Зпершу, знаєте, уни ни знали за цесе, але видтак, єк то си помежи ними рознесло, шо вин видит скрізь, куда треба, або ні, то уже нієка биси ни була єму на очі показала, аби гибла.

Хіба уже самі мушшіне, май, менчє устидливі, то ходили коло него, але таки ни усі.

Бувало, єк говорит из кимос, то дивитси на него и усе си пидсмішкуєт. А то, знаєте, тому, шо видів, єк котрий понизку віглядаєт, и смієвси з того.

Ий, чюдо, май пан.

Ну тай зачєв вин малювати церькву, а мав шош трьох чілєдннків до себе. Аді, фарбу місити, ба, квачі мочєти, води унести, прото, до свої роботи. А вин сам малюєт собі кождої днини, дряшпанитси по стінах, а свєті то такі єму з-пид руки віходєт, єк живі. Махнет квачем у один бік - зробит руку, махнет у другий - зробит другу, а махнет нище, тай маєш ноги. А зо три рази у верьху закрутит, тай віробит голову и уже свєтий стоїт перед тобов просто єк цвєк.

А унаднвси був приходити д'иему у церькву покойний Бліндер.

-Ага! То вин того так вірихтував?

-Ає, того. Тот уже тими фіґлямн доста був годований, але з отим паном пропав.

-Та то правда. Хто з паном орет плугом один рік, то уже на другий задом шкородит.

-Тай приходив Бліндер у церькву, май, кождої днини. Сєдет бувало собі у куті у церькві и дивитси, єк тот малюєт.

-Видко, удалоси то єму.

-Ає! Удалоси! Сидит, знаєте, єк пугачь, и ні духу з себе, и лиш котрий свєтий уже віріхтуваний, то зараз вин опередь него падет на колінки и ріпанит, знаєте, головов у помости, а кулаком у груди, аж сн уся церьков трєсет.

 -Відий, царства хотів собі віпросити.

- Ає! Але шо то значить фіґоль. Вин тимунь так квапивси до кожного свєтого, бо шє ніхто передь ним ии моливси и нізашо ни просив. Бо такий свєтий, то, знаєте, свіжий, и ему шє си ни наукє- мило заділі кождого бічі до Бога и просити за людий. А старі свєті, то ім байдуже, ци меш ти мати царство, ци ні.

А малєр тото покємив, о шо си старому богачєви розходит, тай каже: - Слухай, старий! Єк принесиш мині 5 вік меду, 2 горівки и 50 банок, меш ти перший опередь кождим свєтим головов товчі и молитися, а єк ни даш, то ни меш. Ну кажи, даш ци ніт?

-Пане, бигме, дам усьо, шо лиш мете хотіти, лиш най я перший передь кождим свєтим помолюси.

-Добре, - каже малєр, - уважєй, абис мене ни змудрував.

Тай малєр малюєт, а тот поклони ріжет, шо аж му чьоло поголубіло. И нарешті вімалював малєр уже усі стіни, скрізь понакладав свєтих, лиш лишивси єму страшний суд вікінчєти, а старий ка- люхачь пропав. Уже відмоливсн усім свєтим, де єкі були, а меду, горівки и грошей даст Біг. Ни хотілоси єму уже давати. Прото скупарь. Івби два рази одно и то само, лиш аби було єк.

Але малєр, - то нишшєстє. Єк нічьом кожднй учений. Вімалював, знаєте, на тім страшнім суді Бліндера, єк си у пеклі из дітьком цулуєт. Ну, Бліндер, прісєг би кожднй, шо то він. Лиш голий на ус- тид и на публіку. Держитси дітькові за шию и цулуєт єго, а тот, счєзби, знаєте, по голому чєреві єго плешшєт.

Уздрів, братчіки, тот образ перший паламарь, а видтак и ціле село. Идут до церькви, єк на храм усі люде из близька та з делеку на Бліндера си дівити. Кумедія тай уже.

Дивютси тай сміютси, аж кочєютси - байка, шо то церьква. А Бліндер, братчікн, сидит у хаті тай кленет у шлєки горєчі малєра я єго чілєдників.

Най си пречь кажет, шє отаке ніхто ни бачив. У церькві шє, знаєте, на провиднім місци из дітьтьком си обчіпати и цулувати, ну публіка на ціле Жьибє.

Тай ни було шо робити - той у біги до того малєра. Голосит, просит, цулуєт 'го по руках, а малєр чінитси, шо ни чює. Даєт тот   дубельт и горівки, и меду, и грошей - ніц ни помагаєт. Аж нарешті ледви уже упросив, и малєр (уже ретенно ни за пусто) замалював там на тім образі єму лице, и Бліндер пропав из образа.

-...А той, мой, віріхтував 'го добре. Ой, малер - то таки мав си смієти.

-Та смієвси и вин, и усі люде. Смієлиси з багачя де лиш го уздріли, - так, шо довший чес ни уповідавси нігде.

-Отак фіґлєвому багачєви треба. Най нікого ни мудрує.

-А шє ни усьо. Малєр, єк уже відходив гет, то казав паламареви, шо за пара років та фарба, шо вин нев замастив багачєви лице, изчєзнет и Бліндер знов уповістси з дідьками у пеклі.

-Ну, тай дівнси, ни давен однако тот малєр переїднати.

-...Добре мав. Так фіґлєвому треба.

 -----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

-Алеж бо й бола вас найшла погана!

-Та найшла, але боле, шо уже трохи попустило. Уже мині, май, лекше.

-Ой, ни лекше, ни лекше. Ану дівітси, єк вам ніхті побіліли. Мій дєдя покойний таку саму слабість мав, єк ви. Аді, так, єк вас, кололо єго и дух затикало. А у грудех - то так ему йграло, єк у старій скрипці, и так до снаґи, єк вам, очі 'му у голову потали, и видтак уже передь смертю то 'му ніхті побіліли и минувси до тижня.

-Та бо мине уже колоти лишило и уже, май, лекше дишу.

-Ой, бо ви на то си ни дивіт - то так кожда слабість маєт до себе. Раз имет, а раз попустит. Видтак знов имет тай шє попустит. А видтак, єк ти ухопит, то видразу давай собі деревишшє робити, поки жнеш, то шє шош можеш и віторжитн у тих шахраїв.

-Ий, куме, куме, я шє гадаю уже дес за тиждень, або два, уставати з постелі і шош веснувати, а ви мині такої зайшли.

-Пуста бесіда ваша. Кажу вам, шо то лиш тєжше си у постели умістити, а видтак пополежиш з пару чєсів тай з постелі просто на цвинтарь земню гризти. Я, прецінь, уже ни одного слабого видів не знаю коли кому чєс приходит.

-То ви кажете, шо я уже з того ни війду? А мене шє так кортіло би хоть трохи попожити.

-Гм... та то правда. Житє кождому любе, и чєрвачька кортит жити, але єк нима куда, то шо зробити?

-А може би дохтора закликати? Єк міркуєте, куме? Може би тот шош мині поміг?

-Ий, та ни дайтеся на сміх. Та ніби ви єкис розумний чьоловік, а таке пусте говорите. Вам треба прудше попа, а ни дохтора. Шкода гроший давати пустому. Аді, ліпше изкличьте люднй тай зробіт порєдок, поки шє даєт вам говорити, аби си по вашій смерти ни дерла родія над маєтком, я по судах биси ни тєжили.

-Ий, Госпидку любий та шірий, єк мені єкос банно, шо мало ни голошу. Та єк мині такому молодому уже умирати?

-Ой, кобисте, саракі, сами себе могли уздріти, то виділибисте самі, шо нима куда. Єк уже кому приходит конец, то хоть голоси, або смійси - ніц ни поможе. Але ни журітси. Єк уже умрете, то ми вам такий похорончік справимо, шо шє такого Жьибє ни виділо тай ни скоро мет видтак видіти.

 -----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

-... Ой, гину, умираю!

-Пара! Не умирай, зажди трохи, сарако, бо шє сми свічьку не зажог.

-... Ийой! Душуси...

-Та бо ти така нетерпенна, шо раз. Та видиш, шо я не годен свічьки найти - дес тут поза скрнню упала - а ти собі своє. Та єк би я дваціть рук мав, а в кожній руці по дваціть очій... Ігі на тебе!.. Ти мене вже раз згудила з таким, шо я пусто цілу свічьку вісвітнв і зо три годині коло тебе вістоев. Темуєш? Єк ти очіма перевертала та єк тебе натєгало, а видтак уснулас. А я гадав, шо тобі прийшов шлюс, а то ти лише уснула. А вндтак прошумалаєсси і істи сн тобі захотіло. Тємуєш?

Я си тогди так був верг, шо без порток у зимі из хати аж на Пушкарь вілетів. Але, відий, типер то ти таки направду хочь умирати, але, бигме, трохи погоди, доки я свічьки не зажжу. Без свічьки фе перед Богом ставатн і всі свєті биси з тебе смієли. Відий, ти єкас ґаздиня і гонір повинна мати. Бо, прецінь, тебе смерть на дорозі не зафатила, шо так віревкуєш, але на постели у себе в хаті і нема чього ані так кричєти тай йойкатиси, єк ти, ані так на мене квапити из свічьков. Я вже, Богу дєкувати, маю девєтьдесєть років без один і не годен так скакати по хаті, єк хлопец.

І руки тєпутси, шо сірник гляба засвітити. О! Видиш? Ліпше мене послухати і тихо лежєти, бо то ніц не поможет, шо меш си дерти на усу ґерланку. І мені єкос омкно стаєт, а шє єк хто знадвору учюєт, то мет казати, шо ми си тут бємо. Крашшя легка смерть, єк така криклива. Але, знаєш, шо мені за тобов таки буде банно, бо булас чємна, і ми си двоє файно доробили. Шо Різдво - усе більше колачів на стів прибувало. Тємуєш? Єк прийдет бувало Свєтвечір, а ти мені вінесеш тото модне зерькало, шо то чьоловік у тім дуже великий віглєдаєт, а я си файно обричю тай уболічюси у чісту сорочьку, а видтак сєду за стів під образами і сиджу так до вечєра. А ти позносиш повен стів колачів і накладеш один на другий так, шо я си за ні сховаю. Тємуєш?

Я питаюси: - А ци видиш мене, жінко?

-Трохи шє вижу, - кажеш.

А я знов: - Єк тепер видиш трохи то, дай Боже, абис на рік і тільки не виділа. Аби колачів було аж попид саму стелину. А, видтак, сідали ми до вечері тай іли усіх дванаціть страв і аж дес попівночі спати лєгали. Добре нам обом було, правда?

Свари між нами не було ніколи, бо силу єс мала єк будь-котрий мушшіна і таки треба було доброго хлопа, аби си з тобов сварити поважив. І коханців собі не справєла. Правда, раз був си єкис д'тобі при любив. Тай шо з того? До трьох неділь єму вітрембітали.. А то на другі вергло страх, бо з люби не пасує так футко умирати. Із такого навіть по смерти люде сміютси. І я мав супокій і людем єзики не ходили. А єк раз маскаль від тебе тікав, то аж ґвер загубив і ґвавту зо страхи кричєв. Або, єк то, знаєш, не хотіли мені у фірмі жиди гроші за дарабу віплатити і єк ти си за мнов уступила - тему ги? Єк усі писарі і побережники кріз вікна з канцелариї перед тобов тікали і єк ти тогди тому носатому жидови, шо в них за касіря був, руку вікрутила.

Ціле село си радувало, а я ходив гонорний межи людьми єк когут з великим фостом.

Єк мав си я з тобов вінчєти, то усі мене від того відговорєли. Казали, шо я для тебе за мізерний, за слабий і за дурний. А то уни були дурні тай сліпі, кілько треба. Я знав, шо коло тебе буде мені добре тай безпечьно.

Сам піп, єк нас вінчєв, то єкос си так сумно на мене дивив тай головов махав, єкби я уже завтрішноі днини не мав діждати. Гадав, шо мені прудко буде фертіґ. А я з тобов уже пєдесєт вісім років прожив у гаразді. Та ніби всєко бувало. Було добре тай не дуже. Єк потрєслаєс раз мене за груди, то я так, єк мала дитина... аж устидно говорити. Та хоть добре, шо не вид чюжоі жінки. Всі си тебе боєли тай обминали. А тепер? Лежиш на постели тай стогнеш. Стара, слаба тай збідована. Ні сили у тобі, ні цвіту. Ти тепер протів мене так, єк я давно протів тебе був. Єкби я так давно з тобов зачінав говорити, то уже ретенно не бувбих годен у порєдку скінчєтн. Я знаю, шо єкби ти здорова була, або менче років мала, то по такій бесіді не я тобі, але ти мені би тепер свічьку світила.

А кортіло би мене знати, куда тобі дорога си постелит, ци до царства, ци, най си пречь кажет, туда, де град куют, у пресподну. Ой мали би там тоти з тобов клопіт. Ий, мали би...

Ну, Богу дєкую, шо сми раз тоту свічьку найшов. Аж плечі заболіли, шукаючі. Тепер шє коби засвітити тай туда на тот світ. Ану, дівиси, Пара, уже є свічька...

...Та ця, бигме, уже умерла.

Пара! Чюєш? Ти шо за фіґлі робиш, га? Ти не могла ше мінути заждати, але такий сміх з мене зробити?!

О! Та ця мене ніколи не була би послухала. Не могла трохи потерпіти?!

Але, єка уна єкас жовта стала, єк віск. Тепер хоть можна си зблизка придивити на ню, бо єк жила то було годі.

Уже, покойна, зараз би у писок була тріснула.

Умерла! Без свічьки! Га! Та най уже гремит, куда си направила. Треба буде тепер з попом заговорити, з паламарем, з дєком, єму копати, у дзвони дзвонити, трембітати, посіжінє, похорони, комашня... і... га!

Аби покойна жила, уна би з усіма нараз уміла заговорити і усе му  рєд дати дати.

-------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Минулого літа повіз я був шкапєтем масло до рестараціі на бангофу у Ворохті. Приїхав я там був у саме полудне, передав теркілу, кому треба, попас шкапє тай уже хочю їхати, аж тут надлетіла колія. Я став ше трохи шош роздівитиси.

І так стою я опередь бангофи, держу шкапе у руках, аби си якої холери не вергло, бо там такий зробивси на чєс гаркіт, шо аж вуха пухли. Такого народу сипнулося з тої колії, шо рахунку тому не було. І мушшіне, і баби, малі діти і, май, величькі, жовніре, а всі з теркілами, рупцаками, кітликами і усеким дрантем таким, шобих того за гроші на собі не носив. Шо котрий куда си поверне, то так на нім то усе звонит і цоркотит ек на кони, шо до вінченя кнєгиню везе. Люди гаркотєт, пєц від колії свишшет, а мені аж си у голові закрутило від того гамору, шо несчювсми, ек приступили д'мені два пани. Один, здаетси, таки ворохтенцкий, а другий, хороба 'го знает, відки. И тот ворохтенцкий питается:

-Ви у Жьибє?.

Я кажу: - У Жьибе.

-А це ваше шкапє?

-Моє, а чієж би було?

-Ну, то єк так, то озміт цего пана з собов, він вам файно заплатит.

Я глипнув, май, ліпше, а то такий високий пан єк заворітниця, а худий такий єк голодний рік.

Я кажу: - Най бих і взєв, але єк він мет їхати, коли мій кінь єму по коліна.

-Не бійтеси, - каже тот ворохтенцкий, - най корчіт ноги.

-Єк так, то най буде.

Тай тот худєк вісадивси на шкапє, і ми поїхали. Кінь дорогу знає добре і пройшов наперед а я собі з-заду, пішком, курю люльку, тай за ним.

Ми уже прійшли добрий кавалок, тай скучьно мені стало так без слова йти і, гадаю, треба мого пана на бесіду счєпити. Я подогоннв коня тай питаюся:

-А ви відки їдете, пане?

А вин мені шош так воркнув, шо я єкос не порозумів, ек си тото місто називаєт, тай ше раз си питаю:

-Відки, відки, кажете, ви є?

А він, знаєте, став, подівивси на мене і шош так захаландраґав тай руками замахав, шо я си від него трохи відступив. Єке нишшєс- те? Певно німий. Але, єк зачєв я собі міркувати, то так мені здавалося, шо уни таки ніц з собов не говорили.

Тай доїхали ми так у Кривий, попид тоти скали. Приїхали ми під першу скалу, а мій пан облишився ґаиц. Став з конем під скалов тай шош до неї говорит, смієтси і придивеетси так, єкби там свою маму видів.

Ira! Шо він там такого уздрів?

Я поволеньки прийшов блишє і дивлюси, але шо? Скала скалов, а камінь каменем. Уже дивюси так, шо аж мало очгі не повілізают і, і бігме, ніц не годен уздріти. Або в него очі інакші, або я уже на старі роки осліп. Захожу з одного боку, ба, другого, дивлюси д'горі, удолину, але куда? Хоть дівиси цілий день - пусто.

Пан уже си, май, з тов скалов наговорив і повидів, шо я стою коло него тай узевси до мене. Говорит мені шош, перевертає очіма, теремкотит і показує руками на скалу так, єкби мене на ню лізти заставєв. У дурів ґаиц. Показує на небо, на земню, на верьхи, бєтси кулаками в груди, смієтси, шо аж я си збоєв, аби єго єкас манколія не найшла і зачєвсмиси відступати назад. Бувбих давно вид него утік, аби не кінь. Нема шо, гадаю, треба ждати до кінця, шо далі буде. Лиш я вже йду за ним поделеку, бо собі гадаю, шо єк прийде єму остатна мінута і як метси до мене брати, абих годен був з-перед него утечі.

А він, знайте, нієкої скали не мине, аби до неї не заговорити, нієкого потока не пропустит, аби руками туда не замахати.

Єкас планета.

А то мене вілагодив тот ворохтєн, бодай 'му остатна була! Не мав кого, але мене. Та най би вже був цу планету йкомус жидови передав, а не мені.А нас двох тут нічь ловит у цих потоках. Шо робити? Аби лиш до єкоїс хати дійти, то далі не піду, абих умирав. З таким пасічєром нема шо си у дорогу пускати - може здуріти і з тебе зробити сміх, і з твоєї худобини.

І лише шосми заздрів єкус хатчіну, я взєвси на безпеку, прийшов д'коневи, імив за поводи і уже не дивюси, шо тот шош там харькотит, лиш хрешшюси тай кучюю єго з конем на задвірє перед хати. Злізла тота біда з коня тай просто у хату, а я поволеньки за ним, шо буде? Тай зайшов він у хату, ні добрий вечір не сказав, ні Славайсу, але єкос так дивно загалакав, шо аж ґазда си з постели схопив, а діти, єк сиділо їх шош там шестеро на лавици під вікном, усі наголов подули на піч за комин. І діти, сараки, пізнали, шо це єкес нечісте. От, гадаю, найшла мене напасть. Нашо я си на колію лишив дівити?!

Аби лиш си на цім скінчило, гадаю, аби я єкоїс білшої біди з цим паном не мав. І сидимо ми собі в хаті, я розказую ґазді за свою біду, а пан роззираєтси по стінах, дивитси на образи, на ліжники, шо висіли на жердці, на лудину, а мені шош так кріз голову перейшло - ци це не злодій, чєсом.

Тут ніби граєт перед нами німого ци дурного, а відтак чюхайси, брате, в потилицу, єк тє так за одну нічь вічістит, шо лиш тебе у одних ґатках і сорочці лишит. Я вже й таких видів, але заким мовчю. Буду, гадаю, вартувати уже цілу нічь.

Отак просиділи ми може з годину, єк надійшла ґаздиня. Файна, знаєте, жінка. Пан си так до неї засмієв, єк лошєк до кобили, тай штрик борше д'ній - шо не встигла си по хаті роздівити. Обзираєт вуставки, ловит за запаски, за пацирки, за фустку, уже так коло неі ходит, єк когут коло курки, і так си на ню дивит, єкби зроду шє жінки не видів. Діти зачєли на печі голосити: відий, за свою маму си збоєли, аби тот пан лихого їй не зробив. А ґазда уже ніц не каже, лиш си підсмішкуєт. Ґаздиня стала серед хати і ні суда, ні туда тай дивитси то на пана, то на мене, то на свого чьоловіка, а далі й собі зачєла смієтиси. Тогди уже і я не відержав, хоть мені не до сміху було, тай зареготівси на усу хату.

 Смієлисн ми усі з годину, аж нас колоти зачєло і доки ґаздиня зготовила вечеру. Ми попоїли, пан также, тай полегали спати. Але я спав мало і наколи лиш зачєло зорети, я напоїв коня, осідлав, тай далі з паном у дорогу. Гадаю собі, абих 'го прудше до села привіз тай си збув, бо самі очі видєт, шо се єкес нечісте. Нема до кого і слова заговорити, бо або мовчіт через цілу дорогу ек товаре, або єк уже заговорит, то страх на тебе летит, бо боїшси, шо удурів і аби тебе не споневажив. Але до кого его закучювати, міркую, аби мене від сего пишнєка гет відчіпив, тай аби я вже з ним нієкої крутенції не мав.

А був тогди у нас в селі на вакаціях якис професор зі Львова, старий та бородатий. Я, гадаю, там свого пана приведу і най робит з ним шо хоче, бо і єкос не пасує такого німого каліку самого насеред дороги лишєти. Єк тот уже ему ради не даст, то шкода шо такий старий тай шє до того й професор. Тай так дес за дві годнні приїхали ми перед ту хату, де тот професор сидів.

Я зацоркав у склейку, запросив, аби війшов надвір, тай кажу шо мене найшло і аби мене заратував. Він тогди приступив до мого пана тай слово по слову і нараз загалакали оба відразу - тот собі, а цес собі. Єк рідні братя.

Говоре тай говорет в один гайташ, а я стою збоку тай дєкую Богу. І то один другого так розуміє, єкби оба укупі зросли і одну цицку ссали. Ото, гадаю, то розумний професор, ему таки варт професором бути.

Так єк уже уни си там набалакали і мені за шкапє заплатили, я запитавси у того професора, хто цес пан є, аби я хоть знав, кого віз. Вже вижу, шо цес пан ні дурний, ні німий, лиш таку єкус бесіду нескладну має.

-То, - каже професор, - один великий пан з Франції приїхав до нас у гори, бо си багато за ні начітав, тай закортіло 'го у них бути тай си на нас подівити і каже, шо тут ему си дуже удало.

Я взев шкапє в руки тай поволеньки подався д'хаті.

----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 Єкби не цибулька, не чіснок,

не кедрове аїлє, тогда був би наш світок

- нявчіне весілв.

Позсилєлиси за руки і гулели колесом високої, аж трава си від вітру стелила. Усі молоденькі, пишно вбрані, на люцку покусу і нешшєстє, а у кождоі із заду висіли калюхи.

Співали скіс такі чюдні співанки, шо хиба лиш уии їм порєдок знали, бо простий чьоловік міг футко від такого співаня згулавіти. Файне то усе було та й не просте. Чюти тут було єкус нечісту силу, шо зубам дзвонити казала, а Морозови під шкіров ходити. Де, котра свою ніжку клала, там трава вігорала, і лишєвси на тім місци лиш чьорний дитинєчий слід.

Зделеку їх було чюти. Голос від них скакав по лісі, стеливси лисими полонинами, у скали си тріскав, у поточінах си купав.

Нявки свій гайдамаш справєли в тиждень по Свєтій Неділи на Маснім Прислопі. Усе шомінута єкас нова нявка з ліса си у повидала і до колеса си силєла. Було їх шош з пєтнадціть і усі молоді єк пінка по молоці, тай файні єк веселиця.

Не дай, Госпидку, аби тепер єкий чьоловік надворі спав, або за дівков забанував. Лісна би си д'нему зараз приснила. То тепер нічь, і їх право, єк де нема дикуна.

Тихо, тихо, потихонько,

Най чістец не чює,

Підемо си подівити,

Де хлопец сумує...

Фурт співали тай гулєли без кінця.

Нараз си всі розлетіли, єк від ладану відьми. Цариночька заніміла, лиш дес в лісі сучьок тріснув, захиталаси смерічька, сорочічька си забіліла.

 3 лісе біг старий дикун. Усий оброслий, єк кутюга, у широкім ременеви тай з порожним бурдюгом. У одній руці держєв довгий криваий Ніж, а у другій  біленьку чєлідинцку ручьку. Кроїв 'ї ножем, єк буженицу, тай чьвакав, єк свиня. Насередині царинки став, роздівився наокруг, понюхав за вітром тай поволеньки пишов далі.

-Це нічьо инче не є, лиш, аді, д'єкому з нас приходит лісна. Бо скажіт сами, чьо уна маєт суда си крутькати. Аді, слідимо 'і, май, кождий день по цілому лісі, а сегодне навіть коло самої колиби і тос ми на свої очі видів, єк кріз шпару у дверех зазирала.

Єк єкому си почєрез девєть ночій снит дівка, то най зараз си приповіст, бо буде біда. Лісна лиш на таке ждет, аби си хрестенина осахнути - моди би не мала.

А може хто за свойов дівков забанував, то най гет тусок відвергнет тай гадки за ню не має, бо, бігме, кажу вам, буде нешшєстє.

А єк си кого уже ймила, то шкода пусте говорити. Нема білшого нешшєстя від лісни.

Сиділи усі коло ватри у великій круглій колибі і хоть уже давно пройшов "отченаш", ніхто шє не спав. Слухали всі дивної сторії за лісну, шо по цім лісі ходила і у їх колибу зазирала. Тепер бійно уночі надвір буде війти почєрез таке. Бо ані сокиров, ані буками си не оборониш від лісової дівки. Хіба би кликав примівника. Але де єго тепер найти, єк до села два дні ходу.

Нашо то по світі таке ходит, аби хрестєнин лиш супокою не мав.

А усе винні таки самі парубки. Спокритит єкус дівку, а уна дитинку ту стратит, закопає дес у лісі, а за сім років з такої дитини робитси лісна. А така одна лісна може багато хлопців покалічіти.

-..То Василь найбілше за дівками тускує, бо навіть уночі усе єкоїс Настуньки кріз сон си домагає. Я уже почєрез кілька ночій допантрував, шо він навіть си з постелі схапуєт і питає руками наокруг себе, єкби когос ловити хотів. А раз, єк мене раз лапнув (певне гадав, шо то тота Настунька) і трохи шо не задушні..

...Та то правда, шо з ним шош си нефайного дієт, бо і я єго раз ледви від ватри відтєг. Хотів був у поломінь скакати.

 Усі діви лиси на Василя, шо сидів скорчений у темнім куті колиби і не чюв навіть, шо за него бесіда йшла, бо і головов не кивнув, ні оком за увес чєс балачьки не кліпнув.

Уже знали все. Знали д'кому ходит нявка і єкий может цему бути конец. Кождому ледом по харбаці перетєгло, аж зуби закланцали, єк у голодного вовка. Шо робити? Ні примівника під руками, ні попа. Треба заким залишити его в спокою, а завтра най єкис піде в ліс та нарвет дикої цибулі, чісноку, кедрового зіля і оделену. Нема шє такого великого страху. Ми і на лісну маємо лік.

-...Ачюйі - Усн си схопили і наслухали. - Ачюй, уже 'го кличєт. З ліса шош кликало: Васи... Васи...

-...Не дайте, братчіки, ловіт, не дайте, аби йшов.

Було вже запізно. Двох, шо сунулиси д'нему, полетіло у ватру, аж искри полетіли. Решта си розступила, аби кого сокиров не затєв. Вілетів з колиби тай у джєморі пропав.

  І гралиси, єк малі діти. То кочєлиси по царннці клубком, то си обчіпали, у сліпця си йграли і смієлиси, єкби у колоколи йграв- єк коли одно другого ймило. А видтак си пестили. Одним тілом ставали, аж у голові си крутило, а на очі мрєчь сідала. Бо й файна була Настунька. Пари 'ї на усі верьхи не було. Становита, штапна єк паня, личько, єк зима біленьке, а губи єк кров. Лиш очі єкіс такі дивні булн, єк цес ліс, у єкім си йграли, єк тот місєц, шо над ними світив, урешті єк і сама Настунька. За тими очіма був би цілий світ сходив, усі ріки би перебрив, скали би попереступав.

Мотузом до себе силєли, єк лиш хто си у ні раз подивив. А усєкими красками си мінєли єк веселиця. Шо инчев красков глипнет, то инак на душі стаєт. То загорєчіт, от єкби си під саме сонце підопхав, або заморозит, єк вітер у поточінах. А чєсом такий страх вержет, шо аж зуби задзвонєт єк клепало, шо аж шкіра затепетитси, єк листок осиковий.

З таким коханнєм, або жий, єк єс годен, або греми у пресподну на дітьчу маму.

 Василь сам не знав, єк цесе усе сн стало. Ні не кликав і суда, ні уна не знала, шо він тут. Аді, прийшла д'нему єк коханка д'коханцеви, єк жінка д' свому чьоловікови. А може  знала? А може  знала, бо єк інак могла суда потрафити, у такі ліси далекі, у сигли та згари.

Була таков, єку 'і хотів мати, єку і в своїх гадках віпестив і у співанках віспівав. Гадкував за ню уводно, нім му си уповіла, і видів 'ї скріз. Видів і у колибі коло ватри, єк си гріла, коло себе, єк спав, у димнику, єк з димом д'горі вілітала і смієласи д'нему. Видів 'ї на кождім сучьку, на кождій смереці, на кождім пни; лиш на чім му си око сперло, там ї видів. На повіки му сідала єк 'го сон морив. Але тогди не була уна така, єк тепер. Не міг д'ній приступити, ні си придтулити, ні заговорити. Була єк туман, шо си сунет полонинами у місєчні ночі, єк сміх у каліки. Даваласи видіти і не давалася ймити. 'І образ увертівси му в голову єк свердев і парив єк букова грань. Кожда жилка, кожна цєтка криви д'ній си перла. Кождов гадков 'ї образ обчіпав, моливси до неї і бив поклони єк опередь свєтим єким.

На смеречь у вершіки видрав, бо й там му си уповідала, а скалами кривавив собі руки й ноги. Тай ніц з того. Вілізет на одну смереку, а уна вже на другій стоїт, відряшпанитси на одну скалу, а уна вже на другій, смієтси до него і гулнт 'го так по цілій днині і ночями цілими, фурт тай фурт.

А відтак прийшла д'нему сама, єк єгня д'отаві. Прийшла і сіла коло него вбрана єк писаночька. У сорочечці біленькій, у запасках з сухозолоти, у постілцях чєрлених і капчіках вішитих. Пишна і го- норна єк цісарська дитина, єк піп на Великдень у ризах злотих.

Відстав від хати, відпав від дєді, від мами і від усіх людей: Єк від своїх, так і від чюжих. Пропав Не на дні, пропав на місєці, на роки, пропав на віки вічьні. Забув за всіх і за себе забув. Забув, відки він є, і єк си називаєт. Лиш і видів, нев си радував і слухав, єк темний провода горя свого. А уна 'го водила, куда сама знала: і скалами, і бердами, і темними поточінамн, де люде не ходєт, де кутюги не добріхуют, де звірі не ночюют і де Бог не зазираєт. На танцовишшя опередь Іваном з нев ходив, на нявчині розійгри і вартував на боці,аби дикун їх зненападу не попав, аби Настунькн 'му не споневажив. До печери, де 'го на нічь кучювала, ступав єк у дерькву і дихати си боєв. Приснлила 'го д'собі єкнмос невидимим ланцом, присилила 'му серце і душу. Любив 'ї єк свою душу тай дозирав єк свою бабу, а дрижєв і боєвсі за ню єк мама за дитину. Зерькалом 'му була, чічьков злотнов, Богом на небі.

А нявка си радувала, шо хлопец пішов блудом, шо остатну цєтку крвини уже з него вісисаєт, шо став слабий єк павутина, без свої гадки і без памєти. Змаціцькавси і затих єк здохле котє. Годувавси лиш глистами і слимбужями сирими.

Навіть потєта пересталисн 'го боєти і сідали 'му на голову і на плечі єк на стовпови єкому. Шо днина - дужше нидів і ослабав, а нявка далі 'го водила, куда хотіла тай куда знала. Найшли єго бу- тинарі у Баласинові на потоці, єк догорав. Ніхто би єго вже не був пізнав - ні мама, ні коханка, так обмінивси. Лиш гадка кождому упала, шо то криваве на люцку форму покорчіне мнєсо - то Василь.

Лежєв горілиць покручений єк онучя. На лици були значні лиш очі і ніс, бо решту кров засипала. Одно око було отворене і дивилоси  просто дес туда у темний ліс. Мав видіти там Настуньку, бо голубі губи раз у раз корчілиси, єкби смієтиси хотіли і показували два вібиті зуби. Був то страшенний сміх. Сміх нешшєстя, скарги, клєтьби і вімотаннй з-під серця крик німої муки.

Ше серце си у нім каламотило, але бесіди від ниго годі було дістати. Душя у тім мізернім голубім тілі держєласи лиш мізинним палцем. Єк трепетове листє теплиси людем коліна, а руки єк на мотузках ходили.

Аби Бог сокотив кождого чьоловіка від такої лютої смерти, від кари такої.

А бодай ти пропала, бодай щєзла від нас хришєннх, ти нявко лукава, у калюхи вбрана, лісова дівко. Абис не мала діла до люцкого тіла, до білої кости, до червоної криви.

Наокруг тіла була вігорена трава від босих дитинєчіх ніг. Зробили ноші, поклали 'го на ні і здоймили на плечі. Кроку шє змісця не рушили, єк звієвси вітер. Смеречє вершєками до земні бгав, сучє в гору здоймав, воду на потоці роздував. Здавалоси, шо то з-під ніг людей землю повітігає, так дуже вієв. Хмарами заслав небо і зробив з днини нічь.

Настунька так Василя від людий боронила. Не дала 'го взєти живого. Люде стоєли наокруг него і самі не знали, шо далі робити мают? Поглинали один на другого, ци би не ліпше утечі, а з них німо смієвси напівживий вішкірений мертвец. Смієласи у джєморі золотоволоса нявка.

----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

   Вже відразу видко стало, шо то непростий мертвец. Хто лиш на вю глипнув, то шє тої самої днини мусів мати єкус причьку. То або икавка єго найшла, або око слезило так, єкби в него перцю
насипав, або слина сама си з рота пускала, або врешті говорити забував і єкоїс такої мішєв, шо не знав єс ци він пєний, ци з просонка говорит, або ци у голові си шош ему не помиитрожило.

Іван Кучьманів лиш клєв тай матеркував. Робив деревишшє, май, цілу днину, бігав з метром то в хату, то з хати, мірєв, примірєв, а єк стало готове то не міг ніяк там бабу запакувати, бо 'ї ноги єкос на поверх пєть цалів довші стали.

На усіх свєтих сарака присєгавси, шо на десіть цалів довшу міру взєв, бо хоть смерть хрестєнина лиш на пєть цалів натєгає, але хто то може знати акурат. Так віглєдало, шо баба за одну ніч підросла на єкого чверт метра. Хоть роби нове деревишшє, або бабі ноги протинай. А нігди дошки і на лік нема, а й з мерця годі си збиткувати.

Мусіли класти в печі ватру, бабу брати на припічок, припікати 'ї коліна, аби стали бгачькі, і відтак корчіти ноги тай у деревишшє класти, бо шо инче могли зробити? І так лежєла посеред хати з підкорчєними ногами страшна і охаблена і здавалося, шо вона лиш си так заким притаїла, шо 'ї маха відти віскочити і когос зубами за лице лапнути.

І тому кождий, хто увійшов знадвору і клєкав молитиси, а глипнув зненападу на бабу, зараз переривав молитву, будь-єк простився, тікав надвір, або ховавси в кут і три рази в пазуху плював.

Ні грушки ніхто не бив, ні галембізи не йграли. Май, усі у вішній хаті сиділи, або надворі стоєли і на мерця лиш крізь вікно збоку зазирали, єк кого дуже закортіло видіти.

Навіть, знаєте, дєк, шо уже не одну совтирю чітав, запросив пару ґазд, аби з ним коло баби сиділи тай книжку єму держєли, бо казав, шо букви з неї гет віскакуют єк блихи з ліжника, коли сонце пригріє, і чітати не годен.

   Іван сидів на задній лавици під образами у такій луднні, у єкій був тогден, коли смерть покойну зафатнла і говорив примівки від уроків, бо Парасочька уже ему дві ночі си снила та так погано, шо він за нічь зо дваціть раз з просонка мокрий си схапував і кричєв, шо покойна его душнт і свічьков у очі тиче.

За три дні і три ночі багато баба збитків наробила. І старий Грицьо-трембіташ, шо ціле своє житє мерцям у трембіту йграв і навіть на губах від трубліня знак носнв, также причьку цікаву мав, шо, єк казав, до смерти того не забуде. Ніколи єму си таке не трафєло, хоть нераз і гаразд собі на посіжіню підпив. Було то на остатний вечір перед похоронком. Вітер надворі у плотех свистав, а люде по подвірю і в хоромах стоєли і тихо шептали. Усім про бабу гадка йшла і єзиками обертала. Нараз... шо то? Надворі зайграла трембіта, але не мертвецкоі, а такої веселої та кучерєвої, єк на ході полонинцкім, або на колідниках у Свєта Різдвєні. Смієтси, аж си заходит голос від трембіти. Кочєєтси і підскакує, а христєнина аж охота до вівканя збирає і по стінах з утіхи би си дер.

Одні почерєз другі посунулиси надвір дивитисн, хто йграє? - Шо ти, Грицю, вдурів, ци шо тобі є? Шо ти мені коло хати таку публіку робиш? Єк маєш грати, то йграй у порєдку, а єк ні, то греми собі на дітьчу маму - мені таких трембіташів не треба. Петро Варґулюк, покойно! брат, аж голубів зі злости і кулаками Грицеви в очі тикав.

-Марш мені відси, я тебе до такого йграння не наймав. - Грицьо пустив трембіту з рук і стоєв єк пень, лиш губи му трохи дрижєли. Люде си тисли до него, обступили наоколо і дивилиси, ци не вдурів чєсом. Не зараз проговорив старий Грнцьо. Постоєв шє трохи, обтер відтак губи, плюнув три рази в пазуху, узєв трембіту під плечє тай пішов собі д'хаті. І аж на перелазі вчули люде, єк у погані шляки заклєв покойну бабу, шо 'му такого фіґля зробила.

Єк прийшлоси бабу з хати брати і на цвинтар іти, не можна си було людий дошукати. Кождий по кутах ховавси, або за хату тікав, аби лиш єго хто бабу нести не заставив, бо інакше не можна було відповісти. А кого, єк вже де приперли, то, чім міг, відговорєвси. Бо то один казав, шо у крижєх 'го шпіґає, бо шє, єк дитинов був, то раз з колиски вілетів, другий - шо кров 'му перемерзла тай запалінє у ноги пішло, і коліна трєсутси. Третий знов говорив, шо, єк був на войні, тай куля 'му попри очі махнула і вид єму так завіяла, шо тепер недовиджєє добре.

Усі відговорєлиси єк могли, хоть їм платили і горівки давали. Ледви трьох людей найшли шонайнебезпечніших і шонайгіршнх у селі. Такі всі три злодії, шо із хреста цвики би повітєгали, і з престола накривало би вкрали, єк би лиш їм того треба було.

По півока горівкн віпили в хаті, а другого півока мали дістати єк бабу віднесут. Але четвертого таки не найшли. Просили, платили, горівков поїли, але напусто. Горівку кождий віпє, але нести бо- їтси.

-Ви, - каже, - хоть си сердьте, а хоть ні, то я нести баби не буду, бо си 'ї таки бою.

-Ий, та встидайтиси. Та ніби ви єкийс мушшіна і на войні були...

-Говоріт своє. Война шо инче, а баба таке інче. Аді, я цілу войну перебув і здоров д'хаті вернувси, а від баби можу єкес каліцтво дістати, або слабість погану. Видите, прецінь, шо то не проста баба. Василь Сливчін перше лиш коло баби свічьку засвітив і таки зараз кровю чіхнув. Ану дивітси, єк генде коло потока сорочьку від криви змиває. Будьте вібачні на мене. Беріт кого инчого: у мене є діти.

Рад-не-рад мусів Іван на четвертого йти. Шкіра трєсласи на нім єк свіжий студенец, але пішов. Убрав на ноги стальні підкови, бо мороз лютий був і вітер поганий вієв, шо хлопом сіпав єк віником і гляба си було земні держєти.

Присилили деревншшє линвами до двох коликів і здоймили на плечі. Іванови впалоси нести з-заду коло бабиної голови. Піп на кони пішов наперед, за ним процесія, видтак деревншшє, а з-заду люде. Свої і чужі.

Баба дуже тєжка була і хоть всі штири, шо 'ї несли, тенґі були хлопи, то однако коліна їм трєслиси і плечі горбатіли. Іван уже, май, старий був і диву ємо не було, шо ногами переплітав, але тим трьом хіба горівка так ноги зівєлила, шо права нога не знала, куди хоче йти ліва.

Гадки в Івановій голові єк бджьоли в улию крутилиси, а все коло мертвецкого віка. Знав, шо тим всім бабиним фіґлям не конец і, шо баба, ше заки 'ї на цвинтар віпакуют, єкус кумедію втеше. І хоть 'му повіки оловом ставали, глипнув сегодне може вже двацєтий раз, на деревишшє і завмер зі страху. Віко було відхилене і кріз шпару в его бік просувалася поволеньки мертвецька нога обута в червоний постіл.

Сіпнувси взад єк норовистий кінь, аби постолом в зуби не дістати, і пустив колик на Божу волю.

Деревишшє гепнуло на земню і махнуло у долини єк куля. Переднему, шо ніс хрест, підорвало ногу, аж пирс під пліт.

Скриня з бабов то боком, то підскакуючі, понесласи в долини єк вітер і на закруті пропала. Шє декотрі казали, шо виділи, єк баба, колиси зробила за лісом, вже сиділа в скрини і в руки плескала.

Всі на бабу серце дістали і кождий полетів в тот бік, де вона пропала, аби раз з нев скінчити. На горбу лиш процесія лишиласи і піп на кони, єк сирота.

Не так легко було 'І найти. Багато чєсу зблавучіли - уже і нічь на земню руку клала - заки 'і коло ділниці захопили, бо вона гей би далше тікати хотіла. Усі руки за нев посєгли і усі 'і так у розбите деревишшє поклали.

Ховали на цвинтари уже коло півночи без попа. Девіть свічьок засвітили і девіть плит дали 'І на груди, аби моци білше не мала і, аби нікому не сниласи, погана.

Відправити в DeliciousВідправити в DiggВідправити в FacebookВідправити в Google BookmarksВідправити в StumbleuponВідправити в TechnoratiВідправити в TwitterВідправити в LinkedInВідправити в BobrdobrВідправити в LiveinternetВідправити в LivejournalВідправити в MoymirВідправити в OdnoklassnikiВідправити в VkcomВідправити в Yaru