ВІТАЮ!!! ЗАПРОШУЮ ДО МАНДРІВОК ГОРАМИ І ПОЛОНИНАМИ КАРПАТ!!! Welcome to the Carpathians!!

 

                                                            КАРПАТСЬКИЙ ЙЕТІ

Снігова людина не ходить міськими вулицями, живе (якщо вона є) у відчуженні і на погляд багатьох вчених і дослідників, веде нічний спосіб життя.
Я добре пам'ятаю оповідь сільського скрипаля, або, як у нас казали, гудака, Петра Дранчака, який слава Богу, переступив дев'яносторічний рубіж, а сестра його Марія ще працює, як і Петро, хоч має вже дев'яносто п'ять. Петро як гудак багато ходив по весіллях, не раз пізно вночі повертався з гульбищ і часом таки потрапляв в дуже кумедні, подеколи страшнуваті історії.
— Ви кажете, що той, що хащі ламає, — запитував Петро, не схожий на людину. Ага. Не схожий. Там у нього усьо, як у нас, тільки що він великий і як медвідь, зарослий. Якось мій дід розповідав мені, що у Зломищі (є таке урочище за лютянською полониною) сам на свої очі бачив його. Шо-шо, кажете, то був медвідь? Та який у диявола медвідь! Ручища більші за ощипок і великий палець, протиставлений іншим чотирьом. Вуха не собачі, як у медвідя, а людські, дідо добре його розгледів. А як закричав, так дід упав. Хіба медведі кричать, вони бурчать та інколи підвивають.
А було то так. Дід не перший рік пас овець. Не любив Зломище, бо там то вовки нападуть на отару, то медвідь схопить вівцю, а то взагалі, як тільки туди попадеш, якась мара починає тебе водити, як на Могурі, але там ясно, хто водить, бо там ховають вішальників. А тут зовсім інше. От слухайте...
Було це пізньої осені. На бучках лист віддзвенів. Осипався і берест, і клен. Над звором лише вільшина стояла ще зеленою. В повітрі кружляли перші білі бджоли. Та сідали на приморожені лопухи.

Зеленіла ожина. Для овець ожина навіть взимку — незамінний корм. Дістають зелені вервечки з-під снігу, лиш хрумкотить. Корова не напасеться, а вівця знайде собі поживу. Тому сільські югаси (вівчарі) раніше на зиму не переганяли овець у стійло, а влаштовували так звані салаші. То були такі заруби. Своєрідні загони-огорожі, де ночували отари. Заруби робили міцні, високі, щоб звір не міг дістатися. Самі вівчарі ночували під добре обладнаними колибами.  Таких салашів колись було за селом в горах з десяток. Як правило, їх влаштовували в затишних місцях, захованих у складках гір, щоб негуляли по них злі полонинські вітри.Так от, один з таких салашів. що належав сільському попові, доглядав добрий лютянський вівчар, про якого розповідали, що він міг бика за роги втримати... І хоч нема такої людини, аби нічого не боялася... Та був старий югас не з лякливої десятки. І з живанами (опришками) не раз мав суперечки. А тут таки налякався. Вже отара майже виповзла зі звору, коли на пригаркові дід побачив величезну кудлату, вкриту великим рудим волоссям, людину. Вона стояла і дивилася кудись у бік, ніби не помічаючи ні стада, ні югасів, яких було двоє. Малий хлопець, сільський сирота, що допомагав старому салашувати, перелякано притиснувся всім тілом до діда.
— Дивіться, дивіться, яка мара там стоїть.
— Ой, Іванку, то не мара, мара тіла не має, крізь неї ся видно, а то тот, що бучки ламле. — Ти ся не бій, він нам нич не зробить... Але враз мара як закричить, та так, що вівці збилися до купи, а дід як стояв, так і гепнувся... Коли дійшов до тями, диявола на пригаркові вже не було... Як розчинився. А малий югас побачив, як з переліску вискочило таке ж кудлате дитинча. Мара схопила його на руки й втікла.
— Що ж то таке було? — запитували ми Петра.
— А хто його знає. Пужало та й усе...
Вже потім, коли мене зацікавили оповіді про зустрічі з волохатими людми, я пробував перепитувати Дранчака про того, що хащі ламле, але дід тільки відмахувався:
— Давно я то чув, нового нічого не додам, не пам'ятаю...
Чимало цікавих переповідок свого часу про живанів, всілякі незвичні аномальні явища знала вчителька Лютянської школи Єва Юріївна Гумен (за чоловіком — Кірик). Єва Юріївна була моєю однокласницею. Та записав її оповіді не я, а теперішній директор Інтерфаксу, уродженець Лютої і мій племінник Василь Васильович Юричко. Цілий товстий зошит він передав мені, але, на жаль, сталося так, що при одному з переїздів цей рукопис загубився. Втрата "не восполнима". Бо Єва Юріївна вже померла. Це була надзвичайно розумна і талановита людина, про яку обов'язково треба колись розповісти людям. Вона заслужила на те, щоб про її творчу особу знали не тільки односельці.

Але повернемось до наших загадкових істот, якими населені оповіді багатьох закарпатців.
Було це десь на початку — в середині XIX століття. Рано вранці група дівчат подалися за Кичеру (гора) в шлог (молода посадка) збирати малину. В лісовій гущаві надибали незвичайно рясний малинник. Дівчата захопилися і не помітили, як до них підкрався ведмідь. Він схопив Анцю — високу рослу дівчину — і як та не відбивалася, поніс її в хащу.
Плакали, кричали, ходили кликали, але і ведмедя і Анці простив слід.
Повернулися додому.Розповіли родичам. Пішли на другий день люди шукати Анцю. Де тільки не ходили. Знайшли лишень хустку і кошарик. Слідів того, що ведмідь вбив дівчину, не було. Пройшов тиждень, другий. В селі задзвонили дзвони. Справили панахиду. Потроху почали забувати про історію з ведмедем, і про Анцю також. Побивався лиш Юрко Куртяків, який вподобав дівчину, і чомусь не вірив, що ведмідь міг її убити. Він залишив своє господарство і подався в гори.

— Робіть, няню, що хочете, — казав, —а поки не переконаюся, що Анці нема в живих, робити дома нич не буду.
Взяв свою рушницю та й подався в гори. Ходив-ходив — і надибав печеру, завалену великим камінням. Висидів у засідці день, другий. Бачить вранці: камінь хтось відсуває. Юрко мовчить. Відсунув ведмідь камінь. Виліз на повітря. Знову засадив його на місце і з кошиком подався в долину. Юрко підбіг до печери і почав гукати.
—Анцю, Анцю! Це я, твій Юрко! Якщо ти жива — відгукнись! І враз почув:
— Я тут. Але я звідси вийти не можу. Допоможи мені.
Юрко спробував відставити валун, але йому цього не вдалося. Скільки не пружився, хоч був досить сильним хлопцем, камінь не піддавався. Тоді він вирішив повернутися в село.
Зібралися люди. Пішли до того місця в полонині. Чекали, поки ведмідь піде з печери. Тільки-но він віддалився, за допомогою кілля відсунули камінь і випустили Анцю.
А вже потім вона розповіла, що то не ведмідь, а той, що хащі ламає.
Він, виявляється, зовсім не збирався її вбивати, Приносив їсти, то були ягоди, інколи овече або яловиче м'ясо.
Чи Анця то приховала, чи, може, і справді було так, але Йєті виявився джентльменом, він жодного разу не спробував її зґвалтувати. Лише підсовував їжу та дивився закоханими очима.
Іншу історію розповів мені колишній лісник, на жаль, теж помер минулого року старий Петро Король.
В урочищі Токарні, що за Високим верхом полонини Лютянська голиця, завжди стояли салаші. Там зимували отари з кількох сіл: Чорноголової, Смерекової, Буківцьової і Лютої.
Хлопці збиралися в одну з колиб: горіла ватра, грали на гайдичках (сопілках), співали тужливі закарпатські пісні про полонини, овечі отари, гарних любок.
Ой, зелена полонина,
Зелена, зелена.
Я би на ній вівці не пас,
Якби не Олена...
В один з вечорів отак гомоніли собі, реготали, як хтось каже:
—А ну, тихо, бо десь гойкають. Чуєте?
— Агов, агов, агов..— неслося зворами та так сильно, що аж на псах шерсть стала дибки.
— Агов, агов, агов, — відгукнувся один з парубків.
— Не відгукуйся, — зауважив старий югас, — бо ануж якась мара причелемкає.
— Ай, діду, вічно ви усього боїтеся. Та нас тут много. — Най іде. Ми з нею поговоримо.
— Пой, пой. Ми тя чекаємо.
— Іду, іду...
І так перегукувались майже півгодини, а може, й більше. Грали в карти, сміялися та вигукували:
— Пой, пой!
— Іду, іду!..
— Пой! Пой! Не встиг хлопець промовити ці слова, як за колибою затріщало ліщиння. Щось кілька разів гухнуло, І ось в отворі колиби з'явився величезний, схожий на чорта, рудуватий чоловічисько. З переляку хлопці забилися в один куток. Чоловік оглянув присутніх . недоброзичливим поглядом, щось пробелькотів собі під ніс. Один з присутніх божився, що той спитав: — Хто мене кликав? Інші казали, що зрозуміти велетня було важко...
Але зайшов у колибу, сів на колоду, біля якої, як правило, горіла ватра. Відкрив рот, підняв над полум'ям руки і почав гріти величезні, неначе у коня, зуби.

До речі, те, що описується в цій легенді чи бувальщині, дуже збігається з описом, який наводить в своїй роботі Микола Миколайович Непомнящий, про спогади члена Китайської академії наук Панч Енсонга.
Панч розповів про те, як він зустрів "волохату людину" в лісі на узбіччі звора, куди він, будучи в експедиції, пішов за дровами для багаття.
"Він був понад два метри зросту, плечі ширші за людські, насуплене чоло, глибоко засілі очі і широкий ніс з трохи вивернутими ніздрями, У нього були "впалі" щоки, вуха схожі на людські, але більші, великі округлі чорні очі, теж більші ніж у людини. Нижня щелепа випирає вперед, губи також великі негровидні. Передні зуби великі, як у коня. Зелені надбровні дуги з чорними бровима. Волосся темно-каштанове, довге, понад 30 сантиметрів довжиною. Все обличчя, за виключенням носа й вух, було вкрите короткою шерстю. Руки висіли нижче колін. Кисті рук великі, пальці понад 14 сантиметрів".
  Та повернемось до нашої колиби. Велетень грів-грів зуби, цмокав-цмокав, і вівчарі, неначе закам'янілі, дивилися на нього. Потім встав, підійшов до плетенки, де зберігався овечий сир, дістав два найбільших будзи і спокійно вийшов з-під колиби. Ні разу не гавкнули вівчарські пси, ніхто більше до ранку не промовив і слова. Не стали молитися Богу, а у всіх стан був такий, ніби вони очамріли. Вранці всі пішли до своїх отар доїти овець, які вже вкотилися, вигнали їх пастися в лісові хащі. Лиш один залишився у колибі, той, що кликав нічного гостя.
  Кажуть, він з того дня захворів і незабаром помер. Чи то страх таке наробив, чи лісовик справді володів якоюсь телепатією -- і хлопця не стало.
Пам'ятаю, малим разом з батьком не раз ночував на полонинських луках під колибою. Бувало, чи то вчувалось, а напевно, бувало, бо в горах луна далеко котиться. Хтось десь після заходу сонця чи то співає, чи кричить. А батько завжди радив:
— Не творися. Коли хороша людина, сама дорогу до вогню знайде, а погань всяку кликати не треба, нехай іде собі своїми дорогами.
Історію цю я чув давно від Єви Юріївни Кірик. Вона любила легенди про опришків, або, як їх називали (я вже наголошував), живани, лісових хлопців, що їх чимало було у позаминулому і минулому століттях.
Так от — є на північному боці Лютої великий Бескидський хребет, що називається Стинкою. Стинка межує з двома меншими селами — Сухий і Тихий. Гора та тягнеться кілометрів з десять.
коли не більше. Посередині неї є каньйон, який в народі називають багном. А ще там неподалік в урочищі Псяйка є місця, котрі у дитячі роки ми не раз пробували копати. Там, напевно, є печери, котрі старі люди знали. Чому я це стверджую, а тому, що коли ми скакали там, то під нами неначе щось міцно дуботіло. Такий звук можуть давати лише пустоти. Кажуть, що в тих печерах колись переховувались опришки. Саме про них розповідала мені Єва Юріївна.
— На Стинці є місце, звідки видно три церкви: Лютянську, Сушанську і Тишанську, — казала вона. -Так подейкують, що саме в цьому місці зарили скарб опришки. Було їх дванадцять. Всі люди, як люди, а один був німий. Не глухий, але німий. І був він страшніший за гаспида. Величезний, весь зарослий шерстю. Він сторожив печеру. Спав прямо на землі. А коли опришки ходили заготовляти харчі, то брали з собою німого. Найбільші стада і отари були у сільського попа Бачинського та у австрійської баронеси. Там особливо були гарні вигуляні бички та ялівки. Сільська худоба погано кормилася і погано випасалася. Толока була такою, неначе б її хтось побрив. А сінокосів кіт наплакав. А на панські угіддя, що належали баронесі Захер та графові Телекі — люди свою худобу не пускали, бо то б дуже погано скінчилося. Забирали маржину та ще й хату секвестували.

Німий вмів непомітно підкрастися до бика, п'ятірнею валив на землю, потім звалював тушу на плечі і спокійно йшов у гори...
Про Стинку, оприиіків, про Страшний жоліб (каньон) ходить багато легенд. Василь Юрійович Юричка розповідає про дванадцять гордовів (діжок) золота, яке опришки заховали і домовились, що відкопають скарб лише тоді, коли всі будуть знову разом. Однак в Словаччині, на горі Вігорлат, де вони мали ще одне пристанище, на них напали вояки і одного вбили. Тому, повернувшись знову на Стинку, не стали відкопувати скарб, а розійшлися без грошей. Не знайшли вони і "німого". Куди подівся велікан — ніхто того не знає. Ще й тепер після дощів, коли над горами спадає ніч, в Страшному жолобові світяться якісь дивні вогні. Кажуть, що то золото горить. А ще розповідають про вівчаря, що заблукав у Страшному жолобові, і в темноті наскочив на такий вогонь... і згорів. А на другий день ходив там інший служка Олекса. Він сперся руками на сухий пень. Той вивернувся, і Олекса побачив під його корінням горниць (горшок) з грошима.
Приніс той горниць додому, заховав і помалі почав скуповувати землю. Але перед тим йому приснився сон. Йому явився Велетень і сказав:
— Олексо! Будеш найбагатшим чоловіком у селі, але ніколи не бери більше за один раз, як дванадцять дукатів. Бо ці дукати зачакловані. Хто візьме більше, той або помре, або здуріє.
Є ще одна цікава оповідь про Сікового німого на прізвище Пелехатий (сіки, кажуть, походили від італійців). При Марії Терезії сюди переселилися і добували так званий жорнавський камінь. Той самий, що використовувався в мукомолі. Сіків німий також мав зріст понад два метри. Був весь зарослий щетиною і ходив лише в одних холошнях. Ніколи не взувався. Зимою був босоніж. Не боявся морозів. А силу мав таку, що міг звалити на плечі кам'яну брилу, з якої можна було виготовити величезний мельничний камінь. У ті часи великим скарбом була кам'яна сіль. За нею верховинці ходили аж до Польщі. У такі походи брали з собою Пелехатого, бо той міг принести стільки солі, скільки і п'ятьом звичайним людям не вдавалося підняти. За сіллю ходили на Холмщину. Одного разу, коли вже поверталися додому, біля польських засічних ліній (кордону) їх перестріли жовніри... 3 великими потугами верховинські "чумаки" заспокоїли Пелехатого, коли жовніри спробували його пов'язати мотузами. Не встигнуть обмотати велетня — як той напружує мускули, і мотуззя з тріском рветься. Нарешті з'язали, усіх повели у дерев'яну клуню. Вночі хлопці розбудили Пелехатого, що дрімав у кутку. Той напружився, і тільки ошмотки полетіли з мотуззя. Потім звільнив від пут зрубу, засунув свої велетенські ручища під одну з стінок, напружився і перевернув, неначе коробок з сірниками, будівлю.
Про Пелехатого багато ходить легенд. Подейкують, ніби його народила якась жінка від ведмедя. А ще розповідають, що ніби його довгий час виховували дикі звірі...
Так чи не так, але це вже не легенда. Десь в середині минулого століття, чи то в нашому, чи сусідньому селові народився волосатий хлопець. Рідні соромилися показувати його людям, а піп відмовився хрестити. Кажуть, що того хлопчика забрали до Відня...
Розповідь про цього дивовижного хлопця я чув від багатьох односельців.
Однако вернемося до наших пужал. Я писав вже про гору Могуру, де хоронили тих, що самі вкоротили собі життя...
Старі люди розповідали про якогось Федора, котрий жив в невеличкій одинокій хатині за рікою. Стояла хата під високою кручею. І далеченько від людського обійстя. Рідко Федор ходив до села. Лише аби купити щось Найнеобхідніше. Тримав він кіз, овець та кур. За шваблики (сірники) розраховувався з євреєм-корчмарем бринзою та курячими яйцями. Грошей тоді у людей на верховині майже не було. Хіба що у попа, сільського нотаря та учителя...
Приходив він в один і той же час, і Мартхо вже чекав на нього. Та цього разу чоловік не прийшов. Єврей був розумною людиною. Попросив тих, що приходили до корчми, піти подивитися, що з Федором.
Прийшли. А він висить. Поховали його на Мочурі, живність роздали бідним, вікна і двері заколотили дошками... Але дивна річ: всі, хто йшов уночі мимо Федорової оселі, бачили там якусь мару. Підходити близько "суєвірні" люди... Зимою на снігу хтось побачив велетенські сліди. Казали, що там поселився той, що хащі ламає... Старий Михайло Сідак не один рік возив пошту в Люту. Мав Михайло колись гарних арабських коней, сірих в яблуко. Я був малий і пам'ятаю їх, коли вони були найкращими кіньми в селі. Пам'ятаю і тоді, коли від них залишилися лише шкура і кістя, То була пара заїжджених гнідих. Але свого часу і пан отець, і сільський нотар, і пан фоштер (лісничий) любили, щоб їх до села від штреки з Кострина чи Дубринич віз на своїй кованій бричці саме Михайло.
Коли вже прийшла радянська влада і я вчився в школі у Великому Березному, то старий Сідак (для мене тоді всі, хто мав більше тридцяти або сорок, були старі) не раз у суботу дочікувався у Кострині, щоб підвезти мене додому. Дай йому Бог царство небесне. Бо таки "Мітюшко", як у селі звали Михайла, був надзвичайно доброю і чуйною людиною. З "Мітюшком" було дуже добре їхати. Мало того, що в негоду зніме з плечей свою гуню та сіном попідтикає тобі ноги. Він ще в дорозі таке тобі розкаже, що іноді волосся дибом стає. Любив він особливо всякі оповіді про пужал. Знав їх багато.
— Ти не бійся, — казав. — Тепер пужал справжніх вже нема. От колись були, так були. У нас усі з діда-прадіда фурманили. Ой, яких тільки панів отиць не перевозив. З самого Відня і Будапешта приїжджали, а що вже унгваровських, то їх було як сміття...
Було, відвезе когось в Дубриничі до штреки. А потім вночі один вертається назад. Так ось одного разу отиць відвіз на поїзд пана нотаря і повертався додому. В Чорноголові зайшов до корчми. Випив на отримані гроші ромплик руму. Викурив піпу, і вже зібрався виходити з корчми, як корчмар каже:
— Чоловіче, не йди, бо будеш мати біду, там люди вернулися з Млак (урочище за Лютою} і виділи того, що хащі ламає.
— Що ти мене лякаєш, я кілька раз ходив і нікого не бачив, то вшитко дурниці...
Одяг клебаню, сів у бричку, вйокнув на коней і пішов.
Їхав, їхав. Рум розігрів, і няньо заснули. Коні були такі, що добре дорогу знали. Ідуть собі тихенько, аби тільки вовк не попався, бо того маржина боїться, може й бричку з переляку поламати.
Їде собі та й їде. Коли чує: коні фиркають, з-під копит крешеться вогонь, а бричка неначе сіла. Хтось страшний, великий заліз на панське місце.
    Повернувся. Глянув, хотів висваритися, та мову відібрало. Сидить позад нього величезний чортисько. Та такий страшенний, що й не розказати. Лохматий, очі величезні світяться. Зубища, як в дикого вепра. Сидить і мовчить. А коні ледве тягнуть бричку.
Господи, що за Божа кара. Почав молитися. А той позаду сопе. Ну, думаю, кінець. А чортисько посидів посидів і зіскочив з брички. Коні як рвонули, і тікати. Вже коло хати зупинилися. Виліз няньо з брички ледь живий. Дома розповів дідові.
— Я не хотів тобі казати, але страшило давно на цій дорозі любило підсідати на вози. Видно, воно любить возитися.
Я слухаю Михайла і мені стає лячно. Повертаюсь назад, чи не підсіло до нас. В темноті щось ввижається: здається, зараз схопить за плечі. Не дарма кажуть: у страха великі очі.
Перед самою світовою війною в урочищі, що називається Лютки, люди знайшли вбитого австро-угорського жандарма, який не один день ходив і висліджував дивного ведмедя. Кажуть, що того "медведя" часто там бачили. І що той не просто убив жандарма, а навпіл поламав його рушницю, а самого закопав.
В усьому, що я тут оповідав, багато "наносного", де правда, де вигадки, сказати важко. Але диму без вогню не буває. Редакція і автор цих рядків запрошують усіх, хто знає схожі історії, до розмови. Ми з великим задоволенням їх надрукуємо. Недавно журналіст Надія Маїк розповіла дуже цікаву історію про людину; що жила в Родехівському районі Львівської області, здається, селі Жуків. І хоч ця людина далека від Йєті, та все ж цікаво. Адже у неї, окрім обличчя і рук, все тіло було покрито лускою, схожою на риб'ячу. Ми починали з русалок, а чи не було щось в генетиці цього індивіда такого, що поріднювало нас з цими міфічними істотами?

                http://octpib.1gb.ua/    Ілля Ільницький, «Загадки Йеті, або Карпатський слід Снігової людини»

Відправити в DeliciousВідправити в DiggВідправити в FacebookВідправити в Google BookmarksВідправити в StumbleuponВідправити в TechnoratiВідправити в TwitterВідправити в LinkedInВідправити в BobrdobrВідправити в LiveinternetВідправити в LivejournalВідправити в MoymirВідправити в OdnoklassnikiВідправити в VkcomВідправити в Yaru