CARPATY

ВІТАЮ!!! ЗАПРОШУЮ ДО МАНДРІВОК ГОРАМИ І ПОЛОНИНАМИ КАРПАТ!!! Welcome to the Carpathians!!

 

                                                                Космацькi рiзьбярi

Палкий звеличувальник Гуцульщини Гнат Хоткевич у своєму творі  “Кам’яна душа” про дорінничок, в якому Анна збиралася нести паски до церкви на Великдень, писав: “Брат Аннички, що у Космачі сидить, канцлер був до таких роботий: так вдасть, їк схоче, що вже раз. А над цим дорінничком сидів був щось місяців чотири, але ж бо й виробив! Хоч би королівна сама несла паску до церкви у сім доріннику, так би си не повстидала! То вже ті був вицвєхований та й ще раз мудро. Давали барана Анничці за цей пастівник, але де!”

Здавна славиться Космач народними митцями та їх виробами.Особливо багато тут писанкарів, вишивальниць та інших умільців, про яких у  радянськім часі воліли не говорити. Якщо космацька писанка відома цілому світові, то про космацьких різьбярів мало хто знав. Вони ніби загубилися серед талановитих різьбярів інших сіл.

У коломийському  державному музеї народного мистецтва Гуцульщини і Покуття поміж експонатів можна було побачити різьб­лені та інкрустовані цимбали Івана Петрованчука та ще різьблені скрині Василя Юсипчука – відомих митців з Космача.
У музеї зберелися імена та відомості й про інших різьбярів. Але їх не розголошували. Це – Костянтин Семчук (1903-1945), Курило Чепірчук, Василь Луцяк і Лук’ян Кіф’як, Дмитро Семчук. Серед митців Гуцульщини відомим був Микита Семчук (1916-1986) не лише як різьбяр, а й талановитий гравер. Але на початку п’ятдесятих років минулого століття його заарештували за підпільну діяльність в ОУН-УПА і відправили на каторгу до Мордовії. Він розповсюджував політичні граверські карикатури. Тому в радянські часи його ніхто не згадував, – його ніби й не існувало… А тим часом славили різьбяра і майстра-будівельника Василя Юсипчука (1893), який у Космачі за власним проектом побудував великий двоповерховий Народний дім, передній фасад якого оздобив різьбленими візерунками, підтонованими, підмальованими геометричними елементами.

Василь Олексійович Юсипчук народився у селянській родині гуцула-столяра. Батько навчав його столярської та будівничої справи. До одруження син допомагав батькові у його праці на будівництві і заодно самотужки освоював різьблення на дереві у місцевих майстрів-меблярів, які виготовляли з букового дерева “посагові скрині”. Серед місцевих жителів був поширений здавна звичай, що кожна дівка-відданиця мусила мати скриню з одягом-посагом. На скрині був неабиякий попит.

У 1930-х роках у селі Річці замешкав поляк Норберт Окуловіч, підполковник у відставці, за спеціальністю маляр. На Гуцульщині його привабило самобутнє мистецтво горян. Він скуповував гуцульські мистецькі вироби і водночас популяризував творчість гуцулів.

Довідавшись про Окуловіча, Василь Юсипчук сам поніс до скупника свої скрині на продаж. З того часу і завелася дружба між різьбярем-гуцулом і малярем-поляком. Окуловіч поцікавився, які фарби використовує Юсипчук у роботі, і радив природні барвники – з трав, кори вільхи, дуба і горіхового лушпиння. Чорну фарбу пропонував готувати із сажі, змішаної на олії. “Такі фарби довготривалі і не линяють”, – казав Окуловіч.

У Річці Окуловіч збирав біографічні дані про народних митців і при нагоді їх фотографував. Окуловіч мав зв’язки з музеєм Дідущинських у Львові, був одним із засновників та організаторів Гуцульського музею у Жаб’є (тепер Верховина), допомагав у збиранні експонатів. Заодно залишав у музеях фотознімки народних умільців. Таким чином скрині молодого космацького різьбяра потрапили у музеї, і це зробило його відомим митцем.

“Великі” і “малі” скрині, шафки, рамки, різьблені столи Василя Юсипчука на той час були шедеврами гуцульської народної творчості.

Василь Юсипчук не користався ніякими визначеними канонами, – він їх просто не знав… Його творчість правилася завдяки розвинутій інтуїції. Різьбяр не замикався у собі, а щиро ділився своєю майстерністю з іншими, навчав охочих юнаків-односельців різьбленню на дереві. Серед найбільш обдарованих учнів-послідовників майстра були Курило Чепірчук, Лук’ян Кіф’як, Василь Луцяк і Констянтин Семчук (1903 – 1945).

Наприкінці тридцятих років  ці різьбярі товаришували зі спілкою Михайла Куриленка (1885-194?), “Гуцульське мистецтво” в Косові, для якої виготовляли різьблені вироби з метою реалізації. Лук’ян Кіф”як пригадував, що голова Спілки “платив добре і різьбярі були задоволені”.

Та недовго тішилися народні умільці. З розпадом Польщі у 1939 році і приходом в Галичину совєцької влади у Косові замість Спілки “Гуцульське мистецтво” організується різьбярська артіль “Гуцульщина”, очільником якої став різьбяр з Річки Микола Кіщук (Дандьєк). Космацькі різьбярі стають членами новоствореної різьбярської артілі. Але розпочалася Друга світова війна і роботу в артілі було припинено.

Після війни Косівська артіль “Гуцульщина” відновила своє існування. Митці з гірських сіл Річки, Брустурів і Космача разом із косівськими різьбярами взялися за розбудову артілі. Проте значна відстань між Космачем і Косовом та інші несприятливі чинники створювали незручності для космацьких різьбярів, і вони змушені були перекваліфікуватися: хто залишався домогосподарником, а хто “чувся у силі”, ставав лісорубом-бутинарем. Космацьке самобутнє різьбярство поступово почало занепадати, лише одиниці інколи бралися за різець.

Василь Юсипчук вибрав для себе будівельну справу: зводив односельцям хати і займався столярством, не полишаючи і різьб­лення у вільний час.

Розповідаючи про космацьких майстрів, відзначимо довго замовчуваного самобутнього митця-різьбяра і художника-гравера, щирого патріота України Микиту Івановича Семчука (1916-1986) та його талановитого сина Юрія. Саме син продовжив батьківські мистецькі традиції і зберіг його рукописи – “Автобіографію”, що починається з рядків:

“Родина, в якій я народився, з діда-прадіда була з бідного стану – сяк-так виживала з рук, які заробляли на деньках в людей-односельців. Ішов 1916 рік, коли в такій родині появилась п’ята дитина, – це був я, Микита Семчук… Після мене була ще одна дитина. Невдовзі батько Іван помер, коли мені було півтора року. Батька не пам’ятаю, тільки з розповіді своєї мами Параски знаю: батько працював на сплавленні дерева в селі Космач-Клявза. Там і похований. Де саме, я довідатися не зміг.

Весь тягар виховання шістьох дітей ліг на плечі мами. Курилови під той час було тринадцять років, і він не мав спромоги виховувати і годувати дітей. Мама моя не витримала тяжкої праці і померла у 1924 році на сорок другому віку життя. Ми, діточки, залишилися круглими сиротами. Були під опікою старшого брата Курила, якому було 28 років, і сестри Явдохи, 1906 року народження. Їй було тоді 25 років.

Були разом, доки старші не одружились. А брат Танасій і сестра Сенька померли. Залишився я з молодшим братом Дмитром. Було “добре, бо жили, хоча без мами, але всі рідні разом. Землю, яку ми мали – 3 морги (моргени), розділили по справедливості на чотирьох…”

І так про те “добро” продовжив далі Микита Семчук, який залишив неповнолітнім школу і поневірявся у наймах, доглядав дітей, тягав дрова, а літом в селі Акрешорі пас корову. Саме у цьому селі, як він згадує, вперше почав вирізьблювати ножиком на дереві хрестики, зубці та інше, що вдавалося.

Після поневірянь у жорстокого “опікуна” одинадцятирічний хлопець тікає до брата Курила і продовжує навчатися у школі. На той час брат уже мав деякі столярні інструменти, верстак та інші пристосування до майстерки і виготовляв усякі побутові речі: куделі, рамки, кісьита, кушки для “брусів”, оздоблюючи їх різьбою.

Микита не відходив від брата: днями і вечорами приглядався, запам’ятовував, а далі й сам пробував не без успіхів наслідувати брата. Курило радів, коли Микита обнадіював у роботі і ласкаво приговорював, гладячи його по голівці: “Учьиси, Микито, може з тебе люди вийдут”.

Курило Семчук дозволяв братові Микиті користуватися його інструментами, використовувати дощечки для різьби й стежив, як Микита виконує орнаментальні мотиви: кривульки, зубчики, хрестики, лінії – і щиро хвалив, коли в нього різьблення виходило рівно.

Так Микита під дахом столярні брата освоїв столярство і токарство й почав самостійно виготовляти підставки, підсвічники. Із задоволенням допомагав виконувати замовлення від людей і помагав у господарстві.

Перебуваючи у брата, Микита закінчив навчання у чотирикласній сільській школі і вже дещо заробляв різьбленням. Вдень ходив у сіянку, в лісі рубав лози, носив кору, складав сучі, а ввечері помагав братові у різьбярстві. Курило зробив Микиті нові різці, якими той вирізьбив перші рамці. Брат взяв їх в руки, подивився і сказав: “Ти, Микито, вже майстер-різьбяр”. Під той час Микиті виповнилося 16 років…

Тим часом Курило довідався від односельців-різьбярів, що в селі Річці живе пан Окулович з Варшави, який має магазин, де продає гуцульські вироби. Брати Семчуки зі своїми оздобленими різьбою витворами подалися до нього в село Річку на оглядини. Пан Окулович оглянув роботу Семчуків, похвалив їх й одразу дав замовлення.

Микита Семчук згадував: “Робили ми із братом для нього свічники, футляри для дзеркалів, ручки для вишиваних гуцульських торбинок, прикрашаючи усе це плоскою різьбою, а пізніше оздоблювали свої вироби “крашеною різьбою”, що подобалась Окуловичеві”.

У 1934 році пан Окулович запропонував космацьким різьбярам поїхати на роботу до польського міста Сянки, що близько границі з Чехословаччиною. Там, у горах, гуцули будували турбазу і музей “Схроніско польське”. Курило не мав як їхати, оскільки мав сім’ю і господарку. З Микитою поїхав лише космацький різьбяр Лук’ян Кіф’як.

Будівельні роботи на турбазі у Сянках на той час уже були завершені. Будинок величезний, збудований в гуцульському стилі. Микиті Семчуку і Лук’яну Кіф’яку доручили виконувати різьбу з підфарбовуванням. Нею прикрашали листви до вікон, двері, стелю. Таким же способом прикрашали меблі – стільці і столи, виготовлені з кедрового дерева. В Сянках на той час ще працювали столярі з Делятина, різьбярі з Річки: брати Михайло і Микола Сеничукові, Петро Григорчук і Микола Кіщук (Дандьик), які мали значний досвід практичної роботи в народному будівництві, столярстві і різьбярстві. Майстри з Річки славилися вмінням виконувати різьбу з інкрустацією пацьорками на цьоканому тлі, що викликало неабияке захоплення їхніми виробами і давало можливість добре на цьому заробити. Тому вони не вельми охоче ділилися своєю технікою різьблення, оскільки боялися конкуренції.

Однак Микиті Семчуку вдалося розсекретити спосіб виготовлення виробів майстрами, і він уже сам почав виготовляти подібні вироби. Переважно робив скриньки, які вигідно продавав туристам. Так за півтора року у Сянках  дев’ятнадцятирічний юнак Микита Семчук змужнів і відчув себе майстром. За цей час він заробив багато грошей і накупив одягу, взуття та  різних гостинців братам Курилові і Дмитрові. Він повернувся додому “дорослою людиною”.

У Космачі Микита Семчук поринув у творчу працю, виготовляв різьблені письмові приладдя, папірниці, підсвічники, які здавав панові Окуловичеві з Річки.

Під кінець тридцятих років Космач стає відомим патріотично налаштованим селом. Сюди регулярно на літні студії приїздять викладачі та учні школи Олекси Новаківського зі Львова, художники: М. Мороз, Г. Смольський, О. Друченко, С. Гебус-Баранецька та інші, які мали значний вплив, перш за все –
виховний, на талановиту молодь. Тут сільська громада збудувала нову хату-читальню, в якій заложили бібліотеку, і все це робилося власним коштом.

Жителі села в основному були активістами “Просвіти”. Микита Семчук належав до організації “Луг”, а також відвідував драмгурток, у якому грали виставу за поемою Тараса Шеченка “Мати-наймичка”. У 1937 році національний дух у Космачі витав дуже високо. Створений Союз української поступової молоді ім. М. Драгоманова “Каменярі” обрав головою ради Микиту Семчука. До ради Союзу, крім голови, входили секретар, скарбник, бібліотекар і господарник. Також були ще два заступники, три члени ревізійної комісії та інші активісти.

Основним завданням “Каменярів” було поширення серед односельців національної ідеї. Твори Шевченка читали чи не в кожній хаті. А тим часом близився кінець панського панування – і наступив “золотий” вересень тридцять дев’ятого, який космачани зустріли з великими надіями. Проте невдовзі запроваджені нові порядки продемонстрували, що з інтересами місцевих жителів ніхто не буде рахуватися – і почалося переслідування інтелігенції, насильна організація колгоспів, забирання у приватних власників їхньої власної землі, коней, худоби та іншого добра горян-українців.

Тим часом Микола Семчук не відступав від різьбярського верстака: різьбив касетки (скриньки). У вільну хвилину – ескізи книжкових знаків (екслібрисів), яких “оживляв” у графічному дереворізі. Цю техніку він засвоїв ще раніше, коли у Космачі були художники зі Львова, серед яких мисткиня-гравер Стефанія Гебус-Баранецька. Вона заохотила різьбяра займатися графікою на дереві. Микита Семчук виконував знаки-екслібриси і ювілейні листівки та дарував друзям. Особливо йому вдавалися гравюри “Молодого гуцула” та портрет Тараса Шевченка в обрамленні гуцульського візерунка з гербом України.

У 1940 році Микита Семчук подав на “Художню виставку образотворчого мистецтва Станіславщини” свої дві різьблені касетки (скриньки) і одну гравюру(дереворіз). Про різьбяра з Космача написали в газеті “Соціалістична Харківщина” письменник Терень Масенко і журналіст Антон Шмигельський. Автори заохочували Микиту Семчука поступати на навчання в Київську художню школу. Проте почалася війна.

Микита Семчук, як член ОУН, включився у боротьбу з ворогами України. Його зброя – мистецтво дереворізу. Перебуваючи у відділі пропаганди УПА, вирізьблював і гравіював дерев’яні матриці, з яких віддруковували та розповсюджували готові листівки і карикатури – спочатку на фашистів, відтак на московітів та їхнього вождя Сталіна. До 1952 року знаходився у підпіллі.

На вершині гори Фрегіт, між кам’яними велетами, мав надійний сховок. Там і зберігав бібліотеку – з надією, що колись поверне її до Космача, де очікувала його жінка Гафія, син Юрій, маленька донечка Парасочка.

Невдовзі повернувся до сім’ї. Займався різьбярством, столярував. Із стайні, яку батьки дали у віно, побудував хату. Три роки ще пожив із сім’єю, а в 1957 його заарештували. У Станіславові йому винесли вирок – 15 років тюрми і відправили у Мордовію, з яких 12 років прожив за колючим дротом.

Про той п’ятнадцятирічний відтинок неволі гуцульського митця написав о. Зіновій Карась з Коломиї, якому також довелося перебути у Мордовському таборі №11 (поселення Явас).

Він згадував:

“… Я познакомився із різьбярем Микитою Семчуком, родом з Космача. Там  він відбував термін за своє  “опришкивство”, як любив він жартувати, і працював в експериментальній майстерні, як фахівець столярної справи.

Насправді виготовляв Микита високохудожні шахівниці, шкатулки тощо для вищого начальства Гулагу, а за це мав на виробництві окрему велику кімнату для праці, а, крім того, йому дозволили організувати курси для бажаючих навчитися гуцульської різьбярської справи.

Десь біля тридцяти наших хлопців опісля восьмигодинної загальної праці вчилися різьби і столярства. А Микита був дуже дбайливим майстром… Опріч того, Микита Семчук був винятковою людиною за своїм характером. Це був, як звично в нас говорити, сільський інтелігент. Без вищих шкіл він багато знав з нашої і світової літератури”.

                              Микола ГРЕПИНЯК

Відправити в FacebookВідправити в Google BookmarksВідправити в TwitterВідправити в LinkedIn