CARPATY

ВІТАЮ!!! ЗАПРОШУЮ ДО МАНДРІВОК ГОРАМИ І ПОЛОНИНАМИ КАРПАТ!!! Welcome to the Carpathians!!

 

                                  ЕКСТРІМ  КАРПАТСЬКИХ ПЛОТОГОНІВ.

    Сплав карпатського лісу на згадку для нащадків встигли зафіксувати вітчизняні кінодокументалісти. У кадрах хроніки плоти-дараби ніби летять стрімкою течією гірської ріки в оточенні чудових краєвидів — аж дух захоплює! Проте «в натурі» цей процес не завжди навіював романтику, хоча на вкрай ризикованому ремеслі плотогонів-керманичів колись спеціалізувалися цілі родини і навіть села, розкидані  по берегах карпатських водних артерій. На кам'янистому дні, особливо у верхів'ях Білої і Чорної рік, котрі, збігаючись докупи в Устеріках, дають життя легендарному Черемошу, згинули десятки відчайдушних горян. У змаганні грізної стихії і людини не було постійного переможця. Часто Черемош здиблювався, ніби дикий кінь, що хоче скинути із себе зухвалого вершника. Потрапляючи в затор, зв'язані докупи в так звані талби 14-метрові смерекові стовбури під несамовитим натиском води ламалися, як сірники. До цього моменту сміливці — хто куди — мусили аврально зіскакувати з дараби.
      І не було такого року, як пригадують очевидці, аби тужливий зойк трембіти не сповіщав довколишні гори про трагічну смерть плотогона. Однак загиблого товариша заміняв інший, і черговий екіпаж, як правило, з чотирьох чоловікiв знову кидав виклик Черемошу.
 «Обстріл» варениками — найприємніша подія після високогірного плавання

         Великий знавець Гуцульщини Яків Головацький, котрий  залишив нащадкам чимало безцінних спогадів про нелегке життя, оригінальний побут та звичаї гуцулів  другої половини ХІХ століття,  не оминув і таку унікальну сторінку героїчного епосу українських карпатців, як сплав ділової деревини бурхливими водами тутешніх рік і потоків. «Гуцул, — писав дослідник, — бувала і дуже підприємлива і винахідлива людина. З мідною люлькою-запіканкою в зубах, лежачи на печі у своїй курній хаті, він розкаже вам про річний сплав від Рибинця і Озерної до Кут, відмітить з точністю велику обмілину, в якій підводний камінь під мостами, всі мости, гуки, скоки-водопади...».

      Сучасний гуцул давно перейшов із курної, необладнаної спеціальним димоходом, хати в затишну дерев'яну оселю, прикрашену традиційними ліжниками з овечої вовни та обставлену меблями промислового виробництва. Та нинішні гуцули вже не розкажуть вам — не точно, а хоча б приблизно — про всі бар'єри і пастки на призабутих маршрутах лісосплаву, навіть такі уславлені керманичі, як 80-літній Василь Іванюк та його на шість років молодший односелець Юрій Джиголя. Приїзд кореспондента «України молодої» в їхнє віддалене, з двома сотнями осель, гірське село Хороцево, що гніздиться на лівому березі Черемошу, здивував і, як здалося, підбадьорив колишніх плотогонів, які ніби трохи помолодшали від спогадів. « У нашому невеличкому селі, — пригадує пан Юрій, — було зо три десятка керманичів. Цю професію я перебрав від батька, який мав офіційний дозвіл керувати дарабою ще від польської влади. Мені змалку теж подобалися такі випробування — сильно хотів керманити. Сюди йшли найсміливіші, бо до наших рік треба було спритних чоловіків. На рiвниннiй частинi Закарпаття, розповідали старші люди, спокійніші річки, і плоти по них водили навіть жінки. Ще й кужіль пряли. У нас жінка цього не зробила б. Я вам скажу так: на шофера можна вивчитися за 3 місяці, на юриста — за 5 років, а на керманича — може й життя не вистачити. Сміливості тут замало, треба ще мати розсудливість, швидку реакцію і добру пам'ять, аби знати найнебезпечніші місця, кожен підступний підводний камінь. Інакше і дарабу знищиш, і життя загубиш. Багато було нещасних випадків: утонув Крамарівський з Білоберізки, Василь Танасійчук з Устерік, у Перкалабі втопився батько директора лісгоспу. Інколи в заторах доводилося стрибати на берег, аби тебе не розтрощило між талбами, бігти по камінню за дарабою і знову на неї застрибувати. Всього було».
      Обійстя обох керманичів розташованi на березі за кілька десятків метрів від Черемошу і майже на півдорозі від початкового до кінцевого пунктів лісосплаву. Дружини плотогонів  приблизно знали, коли повз хату після подолання важких високогірних ділянок річки мчатимуть, трохи уповільнивши швидкість, дараби, і старалися саме на цей час встигнути зварити вареники або, як їх тут називають, пироги. Вузлик із гарячою стравою подавали на палиці чи кидали на дарабу, в таких же екстремальних умовах чоловіки й трапезували. Пані Марія, дружина Василя Іванюка, каже, що молилася Господу Богу за здоров'я чоловіка, коли він пропливав униз за течією.
Кляузи в Карпатах — не жанр анонімної творчості, а допоміжний плотогінний засіб 
      Верхів'я Білої і Чорної рік, які беруть початок на кордоні з Румунією, у Гринявських та Чивчинських горах, споконвіків були вкриті дрімучими незаселеними людиною лісами. Відсутність будь-яких комунікацій, окрім водних, унеможливлювали доступ лісорозробників до багатих угідь ділової деревини. До пори до часу не можна було сплавляти ліс і за течією тутешніх гірських річок, бо їхні русла в багатьох місцях перетинали скелясті виступи  та нагромадження валунів. І лише в середині ХІХ століття, як розповів «УМ»  відомий прикарпатський історик, дослідник Гуцульщини, професор Володимир Грабовецький, фірма «Гітз і компанія» взялася за розробку раніше недоступних високогірних лісосік. Задля цього у верхів'ях Білого та Чорного Черемошів  почали будувати невеликі загати (кляузи) для накопичення води, яку спускали в певний час разом із зрубаними стовбурами дерев. У такий спосіб колоди хаотично рухалися за течією аж до містечка Кути, долаючи відстань у 70— 80 кілометрів. Там їх виловлювали за допомогою спеціальних решіток, в'язали у плоти, так звані дараби, і довіряли гуцулам сплавляти їх аж до Чернівців.
      Однак низька рентабельність «вільного плавання» деревини, яка часто губилася при рухові вниз і руйнувала береги, за що доводилося сплачувати штрафи, змусила підприємців шукати ефективніші методи сплаву. На початку ХХ століття у верхніх частинах Білого і Чорного Черемошів збудували каскад великих водоймищ із запасом води, достатнім для того, аби підняти рівень річки під час сплаву дараб на 1-1,5 метра над звичайним (власне, на цьому водяному валу, що котився довжиною кількасот метрів, і сплавляли плоти). Окрім того, були створені спеціальні річкові служби, які займалися розчищенням русел від каміння та укріпленням берегів. У всьому іншому лісопідприємці покладалися на волю Божу та майстерність керманичів.
      Проходження надзвичайно складного водного шляху від верхів'їв обох найбільших тутешніх  річок та їхніх приток до села Залуччя, де Черемош впадає у Прут, зазвичай тривало два дні, коротші маршрути долали й за один світловий день. І все це відбувалося у безперервному русі, без привалів на обід чи перекур і в постійному напруженні. Дараби зв'язувалися з двох шарів колод, і нижній при сплаві так стирався об каміння, що інколи залишалося лише півстовбура в діаметрі. Але й такий кінцевий результат завдяки дешевій робочій силі приносив чималі прибутки спершу приватному капіталу, а за радянського періоду — державній скарбниці. Плотогонам лишалася тільки слава. Розповіді про відвагу і вправність гуцулів-керманичів поширилися далеко за межі регіону. Їх, як стверджує Яків Головацький, наймали підрядники для сплаву лісу аж за 600 верст від Чорногори до румунського Галаца і далі — до гирла Дунаю.
Крапку на лісосплаві ставили за свій рахунок
      Відкриття «дарабової» навігації по Черемошу розпочиналося ранньої весни з урочистого мітингу і «наркомівських» ста грамів. Спирт як засіб проти застуди входив у офіційний перелік продовольчого пайка плотогона. Право кермувати першою дарабою часто отримував Василь Іванюк, який у післявоєнні роки вважався одним із найдосвідченіших в окрузі навігаторів. Він теж — з потомствених плотогонів: «І батько, й мої брати цим займалися. Я не тільки добре вивчив маршрут, а й сам робив керма — легкі та зручні. Коли батько побачив, як я кермую, то сказав, що з мене будуть люди».
      Обоє моїх співрозмовників мали найвищий — четвертий — розряд лісосплавника. Державних стандартів визначення рівня кваліфікації плотогона як таких тоді не існувало й не могло існувати, зважаючи на унікальність професії. Урівняти всіх практикуючих керманичів у розрядах (і відповідно в зарплатні) допоміг, пригадують хороцевські старожили, курйозний випадок. Десь улітку 1964 року проїхатися «з вітерцем» на дарабі ризикнув директор лісосплавної контори на прізвище Гіт — німець за національністю. Трапилося так, що на одному з річкових закрутів директор не втримався і впав з дараби в розбурхані хвилі. Він був міцної статури і вважався людиною справедливою. Коли мокрий до нитки, але без серйозних ушкоджень, він вибрався на берег, то сказав, що відтепер усі, хто проходить цю Білу річку, матимуть 4-й розряд, бо всі працюють в однаково важких умовах й однаково ризикують життям.
      Ударні сталінські темпи вирубування карпатських лісів згасли лише у 70-ті роки минулого століття. На цей час припадає й остання сторінка карпатських лісосплавів. І видалася вона надто прозаїчною.
      «У 1979 році закінчилися запаси деревини. Тоді ж мені довелося вести останню вутленьку дарабу з Верхньої Яловичори до Вижниці, — пригадує Юрій Джиголя. — Нас було четверо — я, Саламій, Танасій та Юрко Домнюки (декого уже немає на цьому світі). Урочистості ніякі не влаштовувалися. Усе відбувалося дуже буденно. Коли ми доправили дарабу до Вижниці і здали деревину, то склалися й купили пляшку горілки. Так поставили крапку на лісосплаві».
      На той час Юрію Джиголі виповнилося лише 48 років, він мав чималу сім'ю — дружину, трьох синів і двох доньок, тож мусив перекваліфіковуватися з річкової професії на «суходольну». Тривалий час  очолював бригаду лісорубів, що заготовляла деревину, яку тоді вже транспортували з гір до лісопереробних підприємств потужною, зокрема гусеничною, технікою. Механізація лісорозробок дещо полегшила важку працю лісорубів, проте її бездумне вторгнення в екосистему Карпат завдало відчутної шкоди місцевій флорі і фауні. Раніше, як розповів «УМ» головний лісничий розташованого в басейні Білого Черемошу Гринявського держлісгоспу Володимир Пилип'юк, гуцули застосовували трудомісткішу, але менш травматичну для природи систему доставки деревини з гір до місця сплаву за допомогою збитих iз дощок жолобів, так званих риз. З'єднані один з одним жолоби простягалися на кілометр, а то й більше. Їх поливали водою і по них спускали обкоровані стовбурі, котрі летіли вниз зі швидкістю, що й не снилася конструкторам сучасних гірок в аквапарках. Після  завершення лісорозробок ризи також одна по одній спускали до підніжжя гори, і від такого транспортування на поверхні схилів не залишалося жодного незаживлюваного рубця.
 
      Беручкий до будь-якої роботи Юрій Джиголя і на новому місці досягнув вершин майстерності — неодноразово ставав ударником cоцпраці і назбирав до старості купу грамот та дипломів. Щоправда, ні його старання, ні колег по керму та сокирі влада не пошанувала гідною пенсією: «Ми були колись шанованими людьми, але набідувалися, як ніхто, — зітхає він. — Який би дощ, град чи сніжниця не падали з неба — керма ніколи не випускали з рук. А ноги завжди були мокрі. Прикро, що нам визначили майже таку саму пенсію, як і тим, хто в житті завжди шукав легеньку роботу».
      На репліку товариша Василь Іванюк згідливо похитав головою: «Навряд чи  ми доживемо до справедливості».

                   Взято  з   http://www.umoloda.kiev.ua

 

 

 

 

 

 

 

 

Відправити в FacebookВідправити в Google BookmarksВідправити в TwitterВідправити в LinkedIn