Різдво Господнє. Інші свята зимового циклу.
Різдво Господнє, тобто Боже народження (Ісуса Христа), гуцули осібно святкували тим, що на Святий вечір перед вечерею кожний газда робив по одному пострілові. У сам же день Різдва Господнього, після святої служби всі приходили до священика. До хати (парафії) насамперед ішов дуже старий гуцул з бідного стану і вітав панотця поцілунками у руку і в праве ремено. Жінки чекали на ганку, а чоловіків священик частував, як правило, горілкою з медом і калиною; закуска, якщо не йшлося про гонор, – чисто символічна. Молодь під музику танцювала, а потім церковні братства ходили селом і колядували, а також співали, грали, танцювали і гостилися, хто як міг. Назбирані гроші обертали на покриття різних церковних видатків, на світло (свічки) чи образи. Колядки у них, як правило, були імпровізовані, де кожен зворот закінчувався словами: "Ой дай Боже!”. Колядок, співаних на долах, гуцули не мали.
Зимовий цикл, крім Різдва, обіймав Новий Рік, Водохрещі і всі дні межи ними, що називалися дванадцяткою або свєтками (малими святками), в часі яких не можна було робити ніяких тяжких робіт, особливо прясти. У деяких околицях на Святий вечір розпалювали святий вогонь (ватру) через тертя двох патиків і піддержували його всю ніч, а подекуди й усю дванадцятку, при чому не сміли закурювати з нього піпи. Се могло вказувати на первісне жертовне значення вогню, якого не можна було вживати для особистої користі. На Святий вечір вносили до хати солому, яку потім спалювали і називали дідом або дідухом. Се, мабуть, персоніфікація зими і спалення "діда зими”, очевидно, було зв’язане з перемінами, що наступали тоді в природі. До святвечерової вечері, що складалася з символічного числа (дванадцять) страв, запрошував господар також деякі сили природи: мороз, хмару, бурю, градівників, чорнокнижників, планетників, медведів, вовків та лисиць, а коли ті не з’являлися, заклинав їх, щоб вони так само не являлися цілий рік та не спричинювали ніякої шкоди. З кожної страви господиня відкладала по ложечці в окрему мишчину, яку лишали на вікні, аби душі небіжчиків накормилися та пам’ятали Святий вечір. Вводили також на хвилю до хати худібку, щоб вона в господарстві так не переводилася, як ті свята не переводилися ніколи. В різдвяні свята діялися різні чудеса: в опівночі говорили звірі і хто підслухав їх бесіду, міг її порозуміти; тоді горіли сховані скарби, а вода в ріках перемінювалася у вино. Опівночі Нового року отворялося небо, хто се зобачить, то чого не попросив би в тій хвилі, все йому сповнювалося. Або, хто хотів побачити небо, той мусив при першій звізді вмочити ноги у проруб і чекати до 12 годин. Злі духи, вважалося, у "дванадцятку” мали велику силу і могли людям багато спричинити лиха, коли не знали способу, як зло відвернути. Заразом та пора була дуже добра для всякої ворожби, тоді найкраще вивідуватися про свою долю.
Різдвяний цикл свят був приурочений відродженнню нового сонця, що відтоді починало щораз вище підноситися і тепліше пригрівати.
Цікаво відзначали гуцули свято Йордана (свято хрещення Ісуса Христа Іваном Хрестителем у річці Йордан на Близькому Сході). У горах священики, зазвичай, святили воду у Божім храмі, а в урочистий день – над рікою. Після того, як священник занурював ручний хрест у воду, всі набирали її у малі зграбні коновки і обмивали собі обличчя, навіть якщо надворі був великий мороз. Потім усі ставали так, аби панотець міг кожного покропити йорданською водою. Ледве священник встигав покропити, як усі, хто мав пістолі, стріляли в гору. Постріли лунали доти, доки душпастир не повертав до свого помешкання.
ВЕЛИКДЕНЬ ВОСКРЕСІННЯ. ІНШІ СВЯТА ВЕЛИКОДНЬОГО ЦИКЛУ. ЛІТНІ СВЯТА
Великдень Воскресіння, чи велику ніч Воскресіння Господнього, усі гуцули святкували дуже урочисто. У великодну суботу при заході сонця, біля кожного подвір’я на пагорбку можна було побачити великий вогонь. Ватра палала аж до ранкової зорі, певно на пам’ять про вогнище, яке палила сторожа біля гробу Воскреслого. Коли ж вогонь гаснув, гуцули зі своєю родиною, у святкових строях вирушали у похід до церкви. Робилося це тихо і поважно. Отець дому, або дід їхав на коні попереду, а молоді – за ним. Усередині рухалася господиня дому з конем, обвішаним
різним печивом, званим паскою, схованим у двох великих дерев’яних посудинах. На далеких під’їздах до церкви зсідали з коней і далі йшли пішки, простоволосі. Коней прив’язували на священиковому дворі чи до дерева на цвинтарі. Свої паски гуцули розкладали так, щоб кожен пагорбок біля церкви становив осібну групу. Тривало шанобливе мовчання. З наближенням панотця, що йшов до церкви, на їх обличчях з’являвся урочистий вираз. Усі зразково слухали службу, а коли священик починав співати: "Христос Воскрес із мертвих”, падали навколішки часто по 50 і більше раз. Після святої служби наставало свячення паски, при якому треба було краплями свяченої води загасити свічку, яка горіла на хлібі. Ледве священик встигне покропити останню паску свяченою водою, як парафіяни скоренько складали свою їжу на коней. При цьому, тричі хрестячись і промовляючи: "Христос воскрес”, а у відповідь чуючи: "Воістинно воскрес”, гуцули вітали один одного. Далі всі всідалися на коней і гнали їх галопом додому, бо вірили, що який ґазда першим прибуде на грунь (вершину пологої невисокої гори), той у поточному році буде першим і в господарстві. У хаті господаря роздавали дітям по свяченому яйцю. Батько сідав за стіл, щоб навпроти нього сидів найстарший син. Паску клали не на самій середині столу, а трохи ближче до господаря, який звертався до свого сина з такими словами: "Чи видиш мене сину? Син відповідав: "Ой виджу”. І так тричі повторяли, але за третім разом батько на те говорив: "Дай, Боже, абис мене на другий рік не видів”. Лише після цього ламав паску і починали їсти. Ті батькові слова звучали ніби якийсь прокльон, але насправді вони були добрим побажанням. А саме: аби та паска, що лежала на столі, на другий рік була такою великою, щоб син не зміг через неї побачити батька, який сидів навпроти. А походить цей звичай ще з дохристиянських часів і первісно був пов’язаний з якоюсь поганською богинею (язичництвом).
Близько полудня першого дня Великодня, а в інші два дні – після Божої служби, молодь сходилася на забави, які відбувалися біля церкви. Парубки
дзвонили ("Іти дзвіниці” – гра молоді біля церкви, при якій утворювали "дзвінницю”, стаючи один одному на плечі), грали в "грушку” та інші ігри, в окремих з яких приймали участь і дівчата. Старші люди поважно спостерігали за цим дійством, а коли до церкви наближався священик, вітали його шістьма пострілами з пістолетів.
До Великодня, як відомо, гуцули готувалися заздалегідь, приладжуючи священе, послуговуючись віруванням. Особливу увагу присвячували писанкам. Їх писали писарки, а робота ся вимагала багато праці і терпимості. Гуцульські писанки визначалися окремим стилем, бували не раз викінчені з повним артистизмом і мали усі свої назви приміром: церковця, дзвіничка, трійця, монастирі, хрещики, зірничка, місяці, звізди, мотовило, жолобець, віконце, боклажки, решітка, топірець, порошниці, клинчики, кривульки, зубці, косички, половички, павучок, коники, слимуші, потруги, смерічки, огірочки, попівка, білокрилка і багато інших. Барви, вживані до писанок, були такі: жовта, зелена, червона, чорна, голуба. Писанки служили виключно для дарунків дівчатами хлопцям, за обливання їх на обливальний понеділок (другий день Великодня).
Великодний цикл присвячувався перемозі весни над зимою. Він розпочинався вже Благовіщенням, яке належало до найбільших свят гуцулів і вважалося також дуже придатним до різних ворожб. Того дня виходили стрільці на високу гору перед сходом сонця і тільки воно з’являлося, стріляли у нього, по чім лягали горілиць на землю, накривши лиця хустинками і засинали. У сні показувалася їм усяка звірина, що була у лісі. Потім на ловах (полюваннях) вони убивали усе, що хотіли… Із яйця, що зносила курка того дня, вони вважали, що можна вивести собі домовика, носячи його дев’ять днів під лівим пахом. В живну середу (перед четвергом), увечері, гуцули розкладали по верхах вогні (ватри) і кричали: "Грійте діда!”. А діти бігали попід вікнами з окликами: "Грійте діда, дайте хліба, аби вам овечки, аби єгнички, аби вам телички!”. За се діставали окремо печені для них хліби (кукуци). Гуцули розкладали сі огні по межи худобою, аби вона "була цвітуча, красна, як боже світло, аби до неї не мав приступу дух злий”.
Було помітно, що гуцули не знали зовсім гаївок, зате мали досить багато інших великодних забав, які не зв”язані були безпосередньо з Великоднем. По деяких селах відбувалися в провідну неділю (подекуди в суботу) проводи до цвинтаря. Тоді горяни виносили на цвинтар паску і дору, що лишилися із свят, перепічки, яйця, писанки, бриндзу, гуслянку, молоко, застеляли гроби померлих свояків скатерками, засвічували свічки і просили священника відправити панахиду. Коли священик відходив, тоді запрошували одні одних до "столу”, тобто до застеленого гробу, давали собі взаємно "за душу небіжчика” перепічки, молоко та інше, їли і пили і тим зазначали, що не забули небіжчика свого роду. Сей звичай називався грібки (гроби)
До інших вірувань і звичаїв належав ще Рахманський Великдень або Преполовлениє Празника, який гуцули відзначали четвертої середи по Великодню. Вони не йшли тоді до церкви, але здержувалися від роботи. Тоді цілий день постили, а їли аж увечері. Це з намірів, аби Бог беріг їхню худобу від укусів гадів та іншої наглої смерті. Під Рахманом вони розуміли якийсь далекий, побожний народ (нарід) , що жив на побережжю моря. Він не знав, коли Великдень, для того гуцули кидали у воду шкаралупу із свячених яєць, а вона, допливши до моря, мала дати відповідний знак Рахманам про велике свято.
До весняних свят належить також свято Юрія, яке гуцули вважали першим днем правдивої весни. На нього зліталися відьми на Лисій горі і пили та гуляли із чортами та вітрами, відбираючи коровам молоко. Супроти того гуцули дуже пильнували в той день худобу і старалися всякими способами відігнати відьом. Тому в день перед Юрієм розпалювали увечері вогні у воротах загороди, де ночувала худоба, а як вигорить і лишиться тільки грань, переганяли через неї худобу, роблячи її відпірною на чари.
Зелені свята або Свята Неділя. Суботу перед ними називали подекуди дідовою, а в цей день справляли на цвинтарі так само поминки, як у провідну, тільки не з такою парадою. Зелений понеділок (подекуди день св.Івана) носив назву "розігри” (забави). В той день збиралися на деяких полонинах мавки (нявки) і так танцювали, що на тім місці уже трава не виростала. Стикатися з ними було небезпечно, для того в той день не належало пробувати поза домом.
Літні свята розпадалися на дві групи. До першої належали день св.Онуфрія і св.Івана, коли в повні об’являлася сила чарівниць, особливо на Івана. Вони тоді ходили усюди так само, як на Юрія, але їх уміли одганяти. Опівночі на Івана цвіла папороть. Хто допильнував її цвіту і здобув його, мав знати усі сховані скарби світу. Того дня гуцули качалися перед сходом сонця у росі, що чистило кров і такий чоловік, вважалося, не буде мати ні чиряків, ні корости. Хто мав тетюху (пропасницю), купався до сходу сонця у воді, кидав сорочку в ріку, а сам утікав, через що позбувався хвороти. До світла (в потемках) збирали у верхах також різні зілля, які служили людям за ліки, або як чари. Загалом це свято було дуже багате на вірування.
До другої групи належали громові свята, святкування яких вберігало від грому і блискавки. До них належали дні святих: Гаврила, Володимира і Кирила, Мокрини, Іллі, Палія, Фоки, Бориса і Гліба, Пантелея, Матфея. В ті свята не можна було робити ніякої тяжкої роботи.
ВІРОСПОВІДАННЯ ГУЦУЛІВ. СТАВЛЕННЯ ГУЦУЛІВ ДО ЦЕРКОВНИХ ОБРЯДІВ. ДАВНІ ВІРУВАННЯ
За віросповіданням гуцули, з часу заселення краю по ХVІ ст., були православними або християнами грецького, східного чи візантійського обряду. І перші храми на Гуцульщині були православними. З прийняттям у 1596 році Брестської унії на Галичині і Буковині, поляки почали поширювати серед населення греко-католицьку церкву або унію. На Закарпатській Гуцульщині це почалося з 1646 року коли була прийнята Ужгородська унія. Тут австрійські та угорські власті теж примушували гуцулів відвідувати уніатські храми, які забирали у православних, або будували нові, уніатські.
Гуцули дуже нетерпимі до змін церковних обрядів, але, у зв’язку з тим, що вони були дуже богомольні і любили ходити до церкви, то частина з них почала приймати греко-католицизм. Тим більше, що богослужіння тут велося, як і раніше, церковною (старослов’янською) мовою і свята одні і ті ж. Але значна кількість гуцулів продовжувала сповідати православну віру, яка була тоді поза законом. Досить часто між віруючими обох конфесій виникали суперечки, незгоди і сварки, що було вигідно тодішнім властям, які прагнули ще більше закабалити населення гірського краю.
З встановленням радянської влади на Гуцульщині, а точніше з 1949 року, греко-католицька церква була заборонена і лише в останні роки дозволена.
Говорячи про ставлення гуцулів до релігії, церкви святої і священнослужителів, треба визнати, що воно, в основному, було терплячим. Судити про це можна, першу чергу, на підставі їхнього ставлення до молитв, Евангелії та катехізису (релігійної книги, що містить короткий виклад догм християнської віри в питаннях і відповідях). Що стосувалося казань (проповідей священиків), то гуцули слухали їх тихо і охоче, хоча для них не були приємними слова, які засуджували вади їхньої моральності.
Гуцули – схильні до жертвенних дарунків на церкву. Для церковних потреб вони офірували (віддавали) все, що мали, а не лише гроші. Так, приносили навіть молочні продукти, мед, хліб та ін.
До самого священика горяни мали довіру і шану, називаючи його, "панотче”. Вираз: "піп” гуцули вживали рідко. Хіба що в гніві, вони не були злостивими до тих, хто їх навчав християнства і турбувався про їх моральність, отож і казали: "Сесе різький, але таки добрий панотець”. Прихильниками інших релігій гуцули не гордували, але уникали спілкування з ними, не маючи для того крайньої необхідності.
На молитву в церкві гуцул найперше ставав перед образом Ісуса та Матері Божої, а потім перед образом св.Миколая, який у час смутку та в радощах був народним обранцем. Надія на порятунок – то чи не найбільший стимул гуцульської набожності. Тут потрібно додати, що коли б гуцул не почув голосу дзвона , який зазивав вірних до молитви за живих і мертвих, то не рушив би до церкви на відправу. Після молитви виходив на цвинтар, аби провідати померлих родичів. Коли ж почув поклик дзвонів, то з пошаною вертався до церкви. Щодо церковних речей, раз куплених, то гуцули вважали їх церковною власністю, а отже і недоторканними.
Коли гуцул підходив до Божого престолу, він був надзвичайно релігійним. Ледве скінчувалася свята сповідь, запалював кожен з них спеціально принесену з дому свічку і тримав її аж доти доки священик при вівтарі не скушував святої поживи. Долі ж уклякали, тримаючи ту свічку в руках, і гасили її аж допіру, як панотець перехрещував присутніх церковною чашею.
Вже йшлося про те, що гуцули були дуже богомольні і побожні. Вони молилися часто і багато, але не всі ті молитви приписані були канонами церковними. Святкуючи церковні свята, надавали їм своє власне розуміння. Вони мали свята від грому, від довгої (гадюки), від лисички та ін. Неурочисті свята називали святцями. Крім церковних обрядів, мали ще свої окремі обходи та непризнані церквою церемонії, яких початки лежать у далекій давнині. Деякі духовні особи старалися викорінювати їх, але не ширенням просвіти, яка нерідко швидко і грунтовно міняла навіть дуже застарілі погляди, стільки переважно ганьбою і лайкою, що не доводило ні до чого. В таких обходах, віруваннях та забобонах скриваються останки давніх культур, що при докладнішому розсліді можна вияснити не одну темну річ та вказати впливи і зносини, про які ніхто може і не думав.
У неділі і свята вибиралися гуцули до церкви, а ті, села яких були далеко, йшли вже вдосвіта. Тоді, особливо у велике свято або храм, аж роїлося по плаїчках (пішниках), плаях (для їзди конем), і дорогах (для возів) від окремих груп мужчин і жінок у незвичайно мальовничій одежі, що всі прямували до осередка села, в якому стояла церква. Хто жив далеко від церкви, їхав, звичайно, конем, везучи і потрібний харч із собою, щоби по богослужінню можна було підкріпитися, чи то близько під церквою або на цвинтарі, коли дозволяла погода, чи то у вартівні коло церкви або у свояків та знайомих, на випадок непогоди.
У церкві, помолившись (при чому виголошували, траплялося, і не канонічні молитви), поздоровлялися (до того не віталися ні з ким), а ближчі знайомі і цілувалися. Коли ще не було богослужіння, старі сідали і розмовляли, молодші виходили на двір, збиралися в групи на цвинтарі чи під дзвінницею, чи в іншому місці і розповідали одні одним, що нового чули, що бачили, що перебули; випитувалися про господарські справи, про торги і т.д. Жінки оглядали свої одяги (ті, що жили далеко, несли з собою святковий одяг і перевдягалися на цвинтарі), обговорювали домашні і родинні справи, ділилися сільськими плітками. Дівчата звірялися тут тайком про залицяння парубків про заручини і весілля, а парубки (легені), покурюючи, розповідали свої парубоцькі пригоди та висміювали дівчат. Загалом, під церквою відбувалися громадянські сходини і значна частина людей, побувши хвилинку у церкві, не брала участі у богослужінні, а вела дальше свої бесіди, перериваючи їх лише під час читання Євангелії, виголошування Вірую та проповідей, на які старалися увійти назад у церкву. По богослужінню господарі (газди) вислуховували під церквою різні урядові накази з уст старости (бирова), жінки перевдягалися знову, і тоді одні йшли навідати знайомих, другі – до корчми, де набувалися, а інші розходилися по домівках. При чому, ті, що жили подалі, їли перед дорогою. При всім тім гуцули молилися усердно, шанували всі християнські осередки: церкви, каплиці, хрести, здіймали уже здалеку перед ними крисаню, хрестилися, виголошували усякі побожні вислови. Крім того, святкували твердо усі свята, постили всі пости так, що спощувалися до крайності, і крім церковних, накладали на себе ще добровільно окремі пости, або по перебутих хворобах, або з інших нагод, і ті пости перестерігали ще більше як церковні. Не жаліли також жертв "на боже” та на всякі добродійні цілі. Супроти сего стерпно належить дивитися на всі їх вірування, що не сходяться з церковними догмами, а також є багато, як на старовинні, культурні пережитки, і з сеї точки оцінювати їх.
Наприклад, у гніві гуцули мовили: ”Аби тя, плута, та й смага побила”. Плута – від імені божища Плутон (давньогрецький бог підземного світу, володар "царства тіней” померлих), а означало це слово у гуцулів град і хмари, хмаролом. Коли гуцул дуже сердився, то хрестячись казав: "Бодай тя Перун тріснул!” Перун – бог у слов’ян, який жбурляв блискавками. Це свідчить на користь давності існування гуцулів.
ГУЦУЛЬСЬКІ ВІРУВАННЯ ТА ОБРЯДИ. ШКІДЛИВІ І НЕШКІДЛИВІ ВІРУВАННЯ
Невичерпне джерело вірувань особливо показують обряди.
Доказує се вже обряд народин. Ледве дитина зав’яжеться, а вже 12 судців судили їй, чи має вродитися доношена , чи недоношена, жива чи мерла. По народженню судили їй долю і призначали одну звізду; "поки та звізда світить, доки дитина жиє, як упаде, людина вмирає”. Коли помирала нехрещена дитина, літала сім літ по світі і просила хресту. Коли хто почув і охрестив, вона ставала ангелом, коли не почули, дитина ставала по сімох літах нявкою.
Коли дитина виросла і стала парубком чи дівкою, тоді починалася її любов – то з цим зв’язувалися нові вірування. Насамперед, треба було довідатися, хто має бути суджений, а до цього вдавалися найліпше увечері на святого Андрія та на святий вечір з їх різними ворожбами. Коли ж уже зналося, треба приворожити до себе; коли милий або мила хотіли зрадити одне одного, треба не допустити до того; коли родичі повінчають проти волі, треба було знати, як нелюба або нелюбої збутися… В часі вінчання знову ціла серія вірувань, які мали на меті зробити подружжя щасливими, згідливими і заможними.
Похоронні вірування опиралися на безсмертність душі і мали на меті довести до того, щоби небіжчик заживав вічного спокою і щастя, опікувався своїм родом та не нарікав на нього і не спричиняв йому прикростей. Донедавна це був звичай межи гуцулами везти небіжчика саньми навіть влітку; тепер він вже вивівся. Збереглися довше в повній силі "лубок” або "грушка”, забави при мерці; вони мали глибоке символічне значення. Збереглися наймані плачки та прегарні голосіння і трембітання від часу смерті аж до зложення у гріб небіжчика.
Далеко більша частина вірувань була зв’язана з гуцульським календарем. Головні його свята – ті самі, що в кожнім християнськім календарі, і гуцули святкували їх радо, звертаючи велику увагу на всі церковні поради. Се не стояло їм на перешкоді заховувати вірування, що були останками обрядів і звичаїв із передхристиянських часів. З усіх свят вибивалися на видне місце два цикли – зимовий (різдвяний) і весняний (великодній). Але про це йтиметься пізніше.
Зважаючи на низький рівень освіченості, гуцули мали шкідливі для них або нешкідливі забобони.
До нешкідливих забобонів можна прилічити:
Постійне вогнище на полонинській стаї – як залишок поганства (язичництва).
Кіцки (дернина з весняними жовтими квітками, в яку втикали вербові гілки) на воротах у день святого Юрія, аби не шкодила відьма.
Обкурювання худоби усіляким зіллям і дивні промовляння при тому.
Кружляння орла над полониною, як знак злої ворожби для овець.
Перебігання котом, тобто зайцем, шляху подорожньому.
Насилання нічниць на малу дитину.
Перехід дороги з порожніми коновками.
"Нині зозуля не закувала, а завила”. Навесні вперше почувши голос зозулі, рахували, скільки разів вона озветься. Якщо лише раз, то це було знаком близької смерті.
"Як віха біла на небі, – будуть люди умирати, а як червона віха, – буде велика війна”. Віха – то вогонь комети.
"Хто при шлюбі на рантух першим стане, той буде в хаті рядити”.
"Намастити брови олійом з василька (зілля), мусить тя любити”.
"Як ворон з долу закрякає, буде сварка”.
Мали гуцули і забобони, що можна овече молоко на кров замінити. Вірили також у "злі очі”, і в те, що "уроки ся вхопили” (пристріт, хвороба, викликана чиїмось лихим оком) і т.д.
До злісних і шкідливих забобонів належали:
Підсипання порога в хаті чи худоби попелом (спузою), тобто помішшю різних кісток і золи. Голодна худоба як злизувала такий попіл то гинула.
"Походи-но (почекай-но), враже! Ой дам я тобі космацької соли” (тобто миш’яку).
До шкідливих забобонів належали і такі, що забороняли убивати гадину і підтримувати злочин.
"Не бий софію (гадину), бо ти умре мама рідна”.
"Не присігавйим на душу, але на камінь” (присягаючи, за поясом тримав камінь) та ін.
ГУЦУЛЬСЬКИЙ ПОХОРОН
У людському житті після радості часто настає смуток і, особливо, коли це зв’язано з похороном. Після святої сповіді і останнього помазання (святим єлеєм), кожного померлого, навіть найбіднішого, клали у чистому святковому вбранні на лаву. Не вдягали лише ременя. Капелюх клали у головах, біля церковного хреста і свічок. На другий день мерця клали до труни (копершова). Вечорами біля нього збиралися рідні й сусіди; сиділи так до пізньої ночі. Дяк читав псалми, а коли завершував, – роздавали горілку. Молодь бавилася "грушкою” (ігри, які різняться за часом та місцем бавлення – весняні гуляння, весілля, похорон). Сусіди жалібно трембітали, коло хати горіла велика ватра. У домі всі дуже плакали, хоч той плач іноді був вимушеним, хіба що, коли б мати дітей осиротила. Дівчата на знак жалоби розпускали волосся, а чоловіки ходили простоволосі. Гуцули поважали померлого, а тому прагнули, аби в хаті спочивав дві доби, а на третю хоронили. Коли ж наближався священик з процесією для відпровадження тіла, здіймалися великий плач і голосіння. Якщо це було далеко в горах, то влітку священик їхав на коні, а взимку йшов за допомогою "раків” (підков). Звичайно, дві або три трембіти сигналізували про те, що йшов похорон. Якщо ж померлий жив далеко від церкви, на віддалі 5 чи 8 годин ходу, запалювали лучницю. Відспівавши померлого в хаті, мерця виносили. На подвір’ї прикриту труну обв’язували коцом (шерстяною ковдрою, ліжником). Померлого в давнину везли на санях навіть влітку, які тягли воли, а пізніше несли на плечах 4 чоловік на двох довгих дрюках. Коли все уже було готове до відходу, всі підходили до труни, а найближчі рідні схиляли голови над померлим. Наставала мертва тиша. Священник співав Евангеліє і промовляв прощу, тобто моральну промову. А закінчував її потрійним проханням, аби померлому було пробачено його гріхи: "Прощайте по перший, по другий і по третій раз”. При кожному разі промовленого священиком прохання рідні роздавали поману, тобто троякі подарунки за душу померлого. Коли помирав чоловік, то за першим покликом давали його ношене вбрання чужому бідакові, тобто, сердак (верхній чоловічий одяг), сорочку і ремінь. Коли помирала жінка, то лише хустку або перемітку. На другий поклик (знову ж таки бідному, але вже родичеві) давали святкове вбрання померлого. За третім покликом всі вставали і одноголосно відповідали: ”Нехай Господь Бог прощає і ми всі прощаємо”. Після цього роздавали поману худобою, а саме: білого барана із вкладеними у роги двома запаленими свічками або теля чи лоша. Хто ж багатший, то давав родині за поману й коня. Великим соромом було не прийняти тоту поману. Біля ями трембітали близько до голови померлого. Коли священик зупиняв коня чи зсідав з нього для читання Евангелія, тоді всі, хто де стояв, уклякали, а знаком для того був голос трембіти. Через те, що служба трембітаря була важкою , за неї отримував, як правило, ярчука або навіть вівцю з ягням. Коли труну вже опускали до ями і засипали землею, з рук до рук передавали мідні гроші. Особа, яка стежила за цим ритуалом, потім роздавала над гробом коливо (пшеницю з медом або балмош (бануш), тобто – поминальну кутю чи кашу). Насамкінець горщик солодкого молока давали бідній дитині, а гроші в яму кидали тоді, як священик покидав цвинтар. Над могилою продовжувалося жалісне трембітання.
Протягом шести тижнів щонеділі приносили до церкви хлібики за душу померлого на парастас (заупокійну відправу), а в три місяці, півроку і рік по смерті на гроби клали страви.
Після похорону запрошували до хати і священика на комашню (комашне), тобто – посмертний обід. При цьому просили, аби він сідав там, де лежала голова мертвого: "Де голова була, най голова сідає”. Гуцули не вимагали, щоб священик їв разом з присутніми, головне, – аби він відправив у хаті парастас і був присутнім. Всі послуги відповідно оплачувалися.
Взято з http://rbdut.at.ua