Кохало дівча до безтями...
Кохало дівча до безтями,
Коханою також була.
І свідком кохання їм булі-
У небі ранкова зоря.
А місяць стояв на сторожі,
Стелила їм ложе трава,
Дурманом поїла їх осінь,
А дахом їм була верба.
Усе було,лиш жаль минуло.
Усе пройшло,прийшла зима.
Дівча лишилось одиноке,
І що на світі цім трима?
Поблідла всохла мов билина,
Коханий зустрічі не рад.
Вже не сама ,під серцем нудить,
Що скаже мати,батько,брат?
Кому понести цю розпуку,
Яка так серце розрива?
Як перенести цю розлуку?
Посохла в полі й ковила...
Коханий кинув -іншу любить,
Яка ж ця істина стара.
І побрело дівча до річки,а
Річку крига вже скува.
Сльоза сльозину догоняє,
Сльозами стежку устеля.
Не хочу,ні не хочу жити.
О розступись сира земля.
Ще крок,ще два- ох ноги ноги,
Вже до води її несуть.
Чи в небі всі поснули боги,
Дівча не можете вернуть?
Почули БОГИ,ще б хвилину,
В обійми б взяла течія...
Дитя під серцем шевельнулось...
Спинився час ,вслухається дівча...
Спинись МАТУСЕНЬКО, благаю,
Ти не сама ми вже удвох
Все добре буде,чуєш МАМО,
Нам допоможе ГОСПОДЬ БОГ!
Почула слова ті дитини...
І крок відійшла від води,
Побачила річку і кригу,
Побачила свої сліди...
Побачила і ужахнулась...
ДИТИНО мене ти прости!
Як буде нам двом не важко,
Ти будеш,будеш рости!
І світ подобрів в ту хвилину,
Ранкова зірка зійшла.
То не дівча поверталось-
МАЙБУТНЯ МАТУСЯ ішла!
28.10.2000р.
автор Галинка Верховинка.
ДО УКРАЇНЦІВ.
Ни спит мати цеї ночі, сина доглідаї,
Над колискою дитиночці співанку співаї.
Рости, рости, мий синочку, та будь мені гідний,
Та доглєнь мене на старисть, на мий вік послідний.
А дитина усміхнулась, ніби говорила,
Буду гідний, буду добрий, мамко моя мила.
Виріс синок та й пишов він крутими стежками,
Ни дочікав догленути старенької мами.
Ни одна мати свого сина т'хаті виглідала,
А єк вісточку дистала, слізьми си вмивала.
Таких синив по Вкраїні тилько спочіваї,
Де всипані їх могили, то ніхто ни знаї.
Не змогли си українці разом об'їднати,
Лютим своїм вориженькам гідну відсіч дати.
Один служив полякови, другий москалеви,
Горстка людий за Вкраїну держит меч сталевий.
Отак жила Україна довгі свої віки.
З наших синив-українців кров текла, як ріки.
Зато всипані могили, аби усі знали,
Шо ті хлопці за Вкраїну голову поклали.
Бо є такі, шо из могил цих си насмівают,
Та й забули, шо в них також сини виростают.
Поміркуймо, ни кепкуймо, ни судіт ви люди,
Ни знаїмо, шо з нашими ші синами буде.
Славну нашу історію добре би всім знати,
З покоління в покоління дітем передати.
В серцях свої ці рідочки закарбуймо люди,
З'еднаймоси в світьий справі, тогди добре буде.
Ци чули ви, добрі люди, отаку ші муку,
В парламенті брат на брата пидоймаї руки.
Многоликий наш парламент нічьо ни думаї,
Рідну мова на московську і тепер мінєї.
Я співанку доспівую, до вас си звертаю,
Над цим добре поміркуймо, отак я гадаю.
Усі разом помолімси, бо в молитві сила.
Прости, Боже, Україні, шо так нагрішила.
автор Галинка Верховинка.
Мелодія душі…
Був літній ранок...Ми ішли в гори...Були тільки в двох...Ні не тільки ....В твоїх руках була скрипка...Ти ніс її з такою ніжністю і гордістю .як молодий татусь несе на руках свого сина...Ми бачили перед собою гори.Вони з кожним нашим кроком ставали все ближче...Час від часу наші очі зустрічалися...І в ті хвилини вони випромінювали таке тепло,таку гармонію і таке щастя,що одинокі перехожі які нас зустрічали з подивом дивилися на нас...Самі усміхалися і йшли своєю дорогою...
Та ми нічого і нікого не бачили...Світ існував тільки для нас двох...Тільки для нас світило це весняне сонце-своїми промінчиками доторкалося нашого обличчя,
шиї, рук..-наче маленьке дитинча несміливо доторкалося своєї матусі...
Легенький вітерець пестив наші тіла і на душі було таке блаженство,що ні кам"яна дорога ні крутий підйом не могло його нарушити...
Ми піднімалися довго,та то була не важка дорога,бо ми були разом...І з нами була скрипка...Я ішла у передчуті такого чуда,такого щастя,що це передчуття перехоплювало подих...
А потім була вершина....То було щось фантастичне...Перед нами відкривався такий краєвид ,та ми його вже не бачили ...Ми впали зморені на траву ...Квітковий барвистий килим стелився під нами...
Я не знаю скільки ми лежали...Ми трималися за руки .наче діти,дивилися в небо...Енергія сонця,землі,неба потихеньки вливалася в нас...Втома відступала ,як відступає ніч, коли приходить ранок...
Тоді ти встав...Смичок доторкнувся до скрипки і полилася мелодія...Вона ніжно перепліталася з промінням,доторкалася до верхівок смерек,цілувала кожну квіточку...Та чарівна музика наповнювала моє серце,душу,тіло такою силою,що я піднялася в небо...Я літала вище цієї вершини,вище цих смерек...
Це продовжувалось цілу вічність...Та коли скрипка затихла, я відкрила очі і побачила ...Ти схилився наді мною і ніжно торкнувся моїх губ...
Я знову заплющила очі і полинула інша мелодія...Мелодія щастя...Мелодія нашого кохання....
15.05.2012р. автор Галинка Верховинка. 
